Про інсульт у 28
Думаю, пора викласти на віртуальному папері мій цікавий досвід із інсультом) Тим паче, сьогодні зробила контрольне МРТ і виявила, що у мене у мозку дюрка розміром під 2,5 на 3 см, а інші структури мозку порозросталися собі, аби компенсувати відмерлу ділянку. Я трохи засмутилася, бо крім психологічних змін (проявився страх смерті, змінилося ставлення до тіла) я не відчуваю зараз наслідків минулорічних "пригод".
Як все сталося
Сидю, я значить, і сруся в інтернеті. Емоційно так, напрягаючи мозги. А було це після двох днів фестивалю, безсонних ночей, літрів кави і мотків вбитих нервів (про фестиваль, де я була головним координатором, це окрема, нерозказана ще, історія). Ті, хто були на фесті в координаторській команді, знають, чого мені цей фест коштував. І от я сидю і хочу в туалет. І голова починає боліти, і зуб. Але я виявляю, що встати в туалет я не можу. Я і так, і сяк - не виходить. І тут я починаю на себе злитися, що я слабачка, і що, у мене м'язів нема ваще?! Що, прес геть не працює, що не можу з ліжка встати?! Так нафіга я його оце качаю?! Я рукою чіпляюся за бильце ліжка, тягну себе... не виходить встати. Але мозок підвоха не відчуває взагалі ніякого, що цікаво. Я лиш думаю, що щось не так з моєю силою ("я слабачка") і бідкаюся через настирливий біль у голові і зубі.
В той час мені хтось подзвонив, я йому щось кажу і пам'ятаю його слова, що я говорю "невнятно" ("давай ти заспокоїшся і я передзвоню"). Потім я сама вже подрузі подзвонила і вона теж каже "Настя, говори внятніше, нічо не ясно".
Та мозок не помічає підвоха!
І от нарешті я дивом здогадуюся подзвонити чоловікові! А він, як фанат медичних штучок і знавець усіх симптомів, закликає мене терміново викликати швидку. Я, звісно, відмовляюся (нафіга швидка, я ж здорова!) і прошу його приїхати. Як не дивно, він приїхав (як не дивно, бо був випадок, коли не приїжджав, думаючи, що я просто нию... а у мене була температура 40,5 від запалення сильного і я йшла по метро з дитиною на руках). Цей весь час, поки він їхав, я лежала без свідомості. Видно, крововилив розповзся, бо наступні кілька днів були весь час провали в пам'яті.
Тиждень, про який я забула
Пам'ятаю швидку, яка виявила, що у мене рука не піднімається (мені паралізувало півтіла). Я запевняла, що зі мною все добре, бо мозок досі не розумів, з якого дива цей весь кіпіш довкола мене.
Далі провали, провали, провали... МРТ, я вирубилася. Лікарня, якісь люди. Перекладають то на ноші, то на ліжко. Ангіографія (оскільки на процедуру гроші були зібрані через друзів у ФБ, то припускаю, що пройшло пару днів)... Була здивована, що на ангіографії мені робили місцеву анестезію, а я була певна, що загальний наркоз. Значить, я тупо без свідомості була. Приходили друзі, але я не пам'ятала потім про це. А вони потім видавали, що бачили мої труси (тобто я лежала при чужих людях в трусах!).
Пам'ятаю, як дівчата не дозволяли мені рухати ногою, аби артерія загоїлася. Але в той час я провалювалася у небуття, тому цілісної картинки нема. Тепер мені соромно уявити, що я тоді молола тим людям:))
4 дні після, морда ще паралізована
Ще пам'ятаю, як намагалася втекти з лікарні, бо так було нудно!!! У мене забрали всі речі, та я писала друзям, що мене утримують насильно і щоб мене врятували. Я кричала своїм рідним: "Та я з Монголії автостопом доїхала в Київ, а ви думаєте, я з лікарні без грошей не виберуся?!"
Зрештою, я втекла з лікарні, не долікувавшись. А нудно мені було через заборону читати, слухати музику і дивитися кіно.
Але я умудрилася у шефа фестивалю вибивати зарплати координаторам при цьому :) Які він зажимав. І дуже картала себе за те, що через провали в пам'яті не можу прослідкувати за всім. Так і не знаю, як вирішилися деякі робочі питання.
Як мене ставили на ноги
Далі мене дівки тягали до бабки (до якої я так і не попала за два рази, і попросила більше не тягали), далі привели до якогось лікаря, який насварив мене і сказав, що якщо нічого не робити з паралізованим обличчям, то у мене слина з рота тектиме і око висохне. Коротше, дитячий розвод. Але це спрацювало і я повторно лягла в лікарню на реабілітацію. Мене клали з умовою, що я не втечу. А я лягала з умовою, що мені дозволять читати, писати і слухати музику.
Перше, що я прочитала - це "Дікіє карти" Мартіна, які я поглинула буквально за два дні, весь цикл. Перше, що я прослухала - це "Тантрічєскій секс" Ошо. Мозок від бездіяльності вибухав. Через 9 днів після інсульту я написала в ЖЖ (під замком).
Реабілітація йшла так. Вранці крапельниця, ліки, заспокійливі. Далі фізіопроцедури і масаж. Далі я почала їздити додому на ночівлю, бо у мене почався здвиг - дуже чутливий нюх. А в лікарні не було душа, бабушки пісяли під себе, а ліжко було біля туалету, куди ходили і бабушки, і дєдушки. Ну, ви уявляєте це пекло. Вночі бабушки говорили з привидами, співали... коротше, це був піпець.
Десь пару місяців після інсульту у мене був страшенно низький тиск. Ходила по вулиці і хиталася. Викликали швидку при тиску 70 на 40 (тиск під час інсульту був 60 на 30), і тоді молода лікарка порадила метод для підняття тиску (бо кави ж не можна було) - зробити елементарні фізичні вправи, типу руку підняти і опустити. Ну але оскільки я до всього підходжу з фанатизмом, то я ударилася... в кросфіт, гг. І от вранці у мене крапельниці, а ввечері бурпі, віджимання та інші кросфітівські радості. Купила собі гирі, гантелі, але мені було мало. І я пішла на кросфіт в тренажерку.
В тренажерці зрозуміла, що я квакну від кросфіту і вирішила збавити темп. Тому придумала собі качалку. Там був чудовий тренер, який пообіцяв, що якщо я питиму багато води, то у мене нормалізується тиск. І от з водою і тренуваннями я вийшла на сотню по верхньому значенні. І зараз проблем з тиском майже нема.
Чи були протипоказання на спорт? Так, були. Але мені ПСИХОЛОГІЧНО важливо було довести самій собі, що я ще хоч щось можу робити зі своїм тілом.
Про причини інсульту та психологічні здвиги розкажу у наступному пості - попожжей. Бо діти зганяють з компа :(( я й так дуже спішила все це писати, бо висять на мені оце.