про силу і слабкість дивитися в очі почуттям
Останнім часом помічаю тенденції у чоловіків (та і у жінок, в принципі) до роздумів: "Справжнього кохання не існує...тебе обов'язково зрадять і розіб'ють серце. Більше ніколи не буду у це ув'язуватися, годі!"
Я маю знайомого, якого знаю вже років 11, і от пару років назад дізналася, що він повністю відгородився від будь-яких почуттів. Він навіть не дає собі шансу щось відчути. Такі люди вважають себе сильними.
А я подумала: ніфіга це не сила. Почуття та глибина переживань подібна шквальному вітру на високій скелі. Цей вітер б'є у груди людині. І сильна людина вистоїть перед цим вітром. І побачить, як хмари розійдуться над морем і на хвилі впаде промінь сонця. А ховатися від почуттів - це все одно як залізти у бункер, сидіти там і казати: любові нема, любові нема, любові нема... Так, вітер не зіб'є тут, в підземеллі, з ніг, навіть гулу його не буде чутно. Але це не означає, що вітру нема. Вітер є. Але сюди не долітає. Разом із болем та силою стихії, здатною кинути об землю. Разом із присмаком солі на губах і наповненими повітрям грудьми та блиском сонця на морських хвилях. Тут, у бункері, є лише затхле повітря і 4 стіни.
Я теж останнім часом зневірилася у любові. І боюся, що до вітру знову домішаються скалки, які я вдихну і які порвуть мені легені і заллють їх кров'ю. Але якщо раптом подує - я все-таки ризикну і вийду. У бункері - НУДНО!