про залежність від лайків
Свого часу по Інтернету ходило два подібних за духом тексти. Один з них стосувався «яяя-покоління», а інший (не певна щодо точності формулювання) був стосовно Інтернет-нарцисів. Чоловік навіть підсовував мені текст про Інтернет-нарцисів і таки змусив піти до психотерапевта із відповідним запитом, бо ж «всі мої проблеми саме від цього».
Суть в тому, що, мовляв, виросло покоління людей, які милуються своїм образом в Інтернеті і патологічно залежні від «лайків», від схвалення в Інтернеті. Вони повноцінно функціонують лише коли отримують ці лайки і схвальні коменти, а один злобний коментар здатен їх скинути у вир тяжкої зневіри. Мовляв, геть патологічною є ця залежність від інтернетів… І що треба шукати ресурс для впевненості в собі не в лайках, а "унутрях", тобто в собі. Щоб самооцінка не скакала, а була стабільна. Типу «Я кльова, бо я знаю, що я кльова. І цінність моя в тому-то й тому-то, а не в чужих лайках». Не певна, що саме так було в тій статті, але щось типу того. Отака красіва теорія.
Я спершу засмутилася, впізнавши у цьому нарцисі себе. Але нещодавно зрозуміла, що хочу написати на захист Інтернет-нарцисів. Бо те, що відбувається з нами - цілком нормально і закономірно.
Страх сепарації, страх самотності - один з основних екзистенційних страхів людини. Недарма раніше існувала страшна кара - вигнання. Адже для людини «тяжкий вигнання хліб» був іноді гірше за смерть. Людину відділяли від її спільноти, комуни...Це було, безперечно, дуже важко перенести. Та істина, що ми приходимо в світ абсолютно самотніми і абсолютно самотніми з нього йдемо - вона навалюється час від часу усвідомленням страшної сили. Спілкування, сім’я, діти, друзі - це лише відволікання уваги від страшної правди: ми абсолютно самотні. Хоч вий. І тому людина так прагне до злиття із кимсь: з Богом, з коханим… зі спільнотою на Майдані, з комуною, спільнотою, родом.. Божественне відчуття - чути серцебиття сотень людей поруч і думати: я не один!
Екзистенційні страхи, хоч і усвідомлюються наче, але все-таки мають здатність завдяки якомусь каталізатору враз «накривати» із небувалою силою. Я це на собі відчула на прикладі страху смерті.
З темою смерті познайомилася у 18 років, коли захопилася Кастанедою. Смерть виступала порадником у багатьох складних ситуаціях і дуже навіть продуктивно. Потім прийшло захоплення екзистенціалістами, в останні роки це Ірвін Ялом і Еріх Фромм. І весь час я думала про смерть і про те, що я усвідомлюю свою конечність. Навіть дещо змінила у своєму житті, пам’ятаючи про те, що чорновика нема, я живу на ЧИСТОВИК. Це страшне розуміння, вдумайтеся. Ніхто вам не дасть змоги пережити ваше життя ще раз!!
І от стається інсульт. І у мене ВРАЗ виникає реальний страх смерті. При тому у таких ситуаціях, що зроду-віку не подумала б, що буду боятися. Мене накривало, коли я плавала в океані: «А раптом мені паралізує півтіла, а я так далеко від берега і глибоко? І рятівників нема…. І я втону». Мене накривало в горах: «От у мене «горячка», а раптом інсульт? І як мене спустять до лікарні, якщо ми піднімалися 5 годин?!». Я навіть боялася бджіл - «а раптом на мене нападе рій бджіл???». Люди, ну хто у здоровому глузді буде боятися рою бджіл побачивши самотню бджілку на квіточці?! Та я в житті своєму нічого не боялася, от чесно) Крім мутлів (нічних метеликів). І тут такий розковбас.
Це я до того, що побороти страх самотності у всесвіті не так то й просто. Він просто в нас є. І викликає тривогу. Яку треба постійно чимось глушити, аби повернутися до психічної рівноваги.
І ось тут у нас під рукою опиняється Інтернет. Інтернет, де ти збираєш собі групу однодумців (100, 200, 1000 осіб), яких вважаєш «своїми». Тобто ви наче належите до однієї групи «своїх», «свідомих», «шарящих»… І от долучаєшся до цієї групи, активно береш участь у її житті… Серце б’ється в унісон, тривога відступає. Краса:) наркотик...
Далі. Про лайки. От що мене дивує. Психологія говорить про необхідність для людини «позитивних прогладжувань»: фізичних і вербальних. І вона ж говорить про «ненормальність» залежності від лайків. Зараз я кажу про психологію просто тому, що про лайки писав якраз практикуючий (пардон за дієприкметник) психолог.
І от уявімо людину, таку впевнену в собі, із гарнім отим самим ресурсом «унутрі». І вона собі живе сама у квартирі, виходить на вулицю, але там всі проходять повз. У неї нема близьких друзів і родичів. І так минає рік, два… Яка б ця людина не була впевнена в собі, та її «накриє». Їй буде хотітися, аби хтось обійняв. Або просто порадів за її успіхи на роботі. Або сказав перед презентацією: не хвилюйся, ти впораєшся! А якщо цього не буде рік і два, то людина, попри всю свою впевненість внутрішню, впаде у глибокий смур.
Тобто людина, у якої ломка без дружньої підтримки - це цілком зрозуміло і в голові вкладається, а людина, у якої ломка без лайків - не ок і «треба лічить» і прокачувати впевненість в собі ще більше? Щось тут не складається…
Особливо якщо врахувати, наскільки у людей життя проходить в Інтернеті. Вже давно треба розвивати якусь «мережеву психологію» чи щось таке. Я особисто вже й забула, коли востаннє просто тріпалася по телефону «за жизнь». Як раніше, пам’ятаєте? Коли на ліжку лежиш, ноги вище голови задрав і говориш по півгодини мінімум з подругою… Зараз нема такого. І з друзями час рідко проводжу. Зате в Інтернеті, на спільнотах - постійно. Компенсую відсутність живого спілкування. Зараз, по суті, єдиним моїм «реальним» спілкуванням є тренування. Так мені дах їде від кількості інформації, яка ломиться у мої зледачілі перед монітором органи чуття: тут же і запахи, і рухи тіла, і погляди, і слова… Я реально п’янію від всього цього з незвички!! :)
Тобто типова Інтернет-залежна людина, як я, мусить знаходити нові канали для «позитивних погладжувань» у своєму житті. Для того, аби відчувати психологічний комфорт. І внутрішній ресурс впевненості в собі тут ні до чого. Людині НЕОБХІДНО знати, що вона не сама і що її підтримують. От цим новим каналом і стають лайки.
А виставляння свого життя напоказ (селфи, їжа, задокументований кожен пук) - це компенсація дружби. Ви помітили: чим закритішими стають люди у особистому спілкуванні, чим важче вони виходять на інтимний рівень цього спілкування, тим «інтимнішими» стають соцмережі? Не моя думка, але ти ніби кричиш в мережу: «дивіться, я живу!! Я є!!». І мережа тобі відповідає: так, ти є, ми це зацінили, все пучком! кіп гоінг!
Висновок у цій тєлєзі, написаній у 3:45 ночі, такий: Інтернет-нарцисизм є не збоченням, а природнім пошуком нових способів підтримання психологічного комфорту індивіда, який в силу тих чи інших обставин діє в умовах дистанційного міжособистісного контакту. Новий час вимагає нових моделей поведінки і нових «звичок» нашої психіки. Лікується такий "розлад" регулярним реальним позитивним погладжуванням: по голові, цьомчиками, обнімашками і словами підтримки.
І нєфіг на нас гнать.