Чому я не поїду більше в Грузію
Є кілька підступних типів мандрівок в плані психологічного ризику. По-перше, це мандрівки-мрії. Це коли дуже довго мрієш попасти кудись, потрапляєш, а там не те, що ти собі понавигадував, а сувора реальність. У мене так було з Індією. Індії так і не пробачила розчарування перших відвідин у 2007 році. Хоч в Індії я вже була 3 рази. Чи 4? Від цього розчарування розвивається таке явище, як парижський синдром. По-друге, це мандрівки-повернення. Це коли закохуєшся в якесь місце і мрієш повернутися. А потім повертаєшся, а... нє то пальто!Ну взагалі нє то.
От у мене так було з Грузією. Я була в Грузії 4 рази. вперше ще в дитинстві, потім вдруге - це було щось неймовірне, одна з найпрекрасніших поїздок. Потім була доволі мила поїздка у 2011, здається, але вона ускладнювалася наявністю надто малих дітей, які виносили всім мозок. Хоча стоп з Северином теж був одним з найприємніших і поповнив мою скарбничку історій, які я буду перебирати на старості.
Поїздка цього літа була очікувана і дуже бажана. По-перше, хотілося посвятити Ярослава у справжні мандрівки. По-друге, я їхала з Уляною, а з Уляною скрізь - як вдома. Звикла я вже з нею мандрувати...
Але Грузія розчарувала. Важко повірити, що буквально пару років і одна бюджетна авіалінія, яка з'єднала Грузію з Польщою та Україною відділяє колись найгостиннішу країну від того, що ми знайшли нині...
Ми їхали по стандартному маршруту. Кутаїсі - Сванеті (Местія і Ушгулі)- Батумі - Тбілісі - Кутаїсі. І найперше, що вразило: а нема гостинності. Якщо люди бралися нас повозити, то потім брали гроші за бензин. Та інші подібні приклади.
Не хочу, аби склалося враження, що я така падка до халяви. У відповідь на будь-яку халяву ми стараємося віддячити. Якщо нас запрошують переночувати, ми готуємо їсти, наприклад. Якщо нас везуть, то ми стараємося розважити водіїв інтелектуальними бесідами.
Дуже неприємне враження справив такий епізод. Ми поверталися додому після спіочих фонтанів, і Ярослав заснув в дорозі. Я звалила цю 20+ кг тушу на себе і несу до хатинки, яку ми знімали у Батумі. Тут нас перестріває господар і каже: "Деньги давай!". При чому за минулу ніч ми заплатили, а це типу маємо платити наперед. А я йду з дитиною, ледве вже тримаю його, бо перед тим несла від зупинки, Уляна шукає ключі. Я кажу: "Ну почекайте, ми дитину покладемо на ліжко, у мене нема вільних рук, аби шукати гроші!". Чувак йде за нами, і буквально нависає. Наче ми могли б дати драла серед ночі з тої хати, не заплативши 15 ларі. Кладу дитину, плачу гроші. І таке зло мене взяло. Якщо раніше ми дивилися крізь пальці на те, що в цьому помешканні в туалеті нема паперу, а газова плитка, на яку ми купилися при виборі хати - тільки за додаткові гроші, то тут осєрчала і кажу: "У нас нема туалетного паперу в туалеті. Дайте, будь ласка". Господар буркає "Іді за мной!" і зникає вночі. Я щось не розчула, замєшкалась. Потім він вертається і знову грубо: "Іді за мной, я сказал!". Ну я пішла за ним. Він вказує мені на стіл у дворі, де лежить.... відірваний шматок туалетного паперу. Менше метра. Типу, "візьми, вдавися". Цим і посцять підтертися не вистачить, не кажучи вже про посрать. Ми з Уляною так ржали, що напам'ять вирішили це зберегти, як свідчення "щедрості".
Ще був епізод. Коли ми заселился в гестхауз. І при заселенні нам назвали ціну у 20 ларі. А наступного дня це вже стало 25 ларі. Або коли ми їдемо кудись, знаючи, де будемо жити, а водій за нашими спинами домовляється про те, що ми будемо ночувати взагалі у лівому місці. І починається бійка прямо між тими, до кого ми мали їхати, і тими, кому нас "передали". І ті, до кого ми мали. починають на нас ображатися...
Але найсумнішим був епізод зі стопом. Коли чуваки, підібравши нас на трасі із наплічниками і дитиною були переконані, що ми проститутки. І розповідали Уляні про досвід наших співвітчизниць, які ото "не виламуються", а заробляють за пару годин стільки, скільки Уляна за місяць. І це попри дитину! Хоча дитина і "охороняла" мене, тому здебільшого довелося відстрілюватися Уляні.
У Кутаїсі ми прочитали книгу відгуків у хостелі, де ми жили (дуже гарний хостел! і квартира, прив'язана до нього. Звертайтеся. можу дати контакти!). ТО кілька осіб писали, що це чи не перше місце, де вони зустрілися з грузинською гостинністю...Тобто у всіх враження від поїздки були такі ж, як у нас, загалом.
Гарний випадок стався у грузинському аеропорту. НАс покликав один з працівників, і попросив через наш вантаж передати "тортік для внучка" пакуночок гостинців: чачу, сир, ще щось. Такий величенький пакуночок. Каже: "візьміть до себе у вантаж, на своє ім'я". Я так здивувалася: "слухайте... ну в аеропортах же не можна брати пакунки від незнайомих людей!" - "Чого?" - "Ну.... бо може бути терористична атака. В ЄВропі весь час перевіряють і питають, чи не давали кісь незнайомі люди щось для перевезення" - "Ааааааааааааа, так то у Європі! У Грузії не буває терористів!". От ми і передавали пакуночок))) точніше, Ярослав передавав.
Ну якось все це разом... розчарувало. Бо Грузія була особливою саме за змогу доторкнутися до прекрасного, до життя людей, до давніх традицій. А коли на тебе дивляться, як на мішок грошей, то з'явлється якесь "монгольске" відчуття.
Я втратила "свою" Грузію. Цього року я планую повернутися у країну мрії - Мексику. І дуже боюся ще раз не знайти ту країну, де лишилася частина серця.
Фото НІКІТИ.