Каміння, зрошене кров'ю
Я довго хотіла почати щось про Ізраїль писати, і все не могла. Не могла зібратися докупи і осмислити якось набутий у поїздці досвід. Це була дуже коротка поїздка, дуже цивільна, дуже насичена екскурсіями. Але вона сколихнула до глибини душі. Попри те, що я не знаю історії Близького Сходу, не знаю історії хрестових походів, і не пам'ятаю, скільки разів руйнували Єрусалим - 40? Більше? Менше? Між тим, ця поїздка увійшла мені в серце і в розум, і я ніяк не можу отямитися. Увійшла не фактажем, хоч він колосальний, а увійшла відчуттям того, що там відбувалося і відбувається.
Якщо ви мене спитаєте, чи їхати в Ізраїль, то я скажу: так. Він не лишає байдужим. Він дорогий, спекотний, просякнутий війною. Він красивий. Він сповнений місцями, які наповнять серця віруючих трепетом, екстазом. Я стояла в печері, де родився Ісус, і співала колядку з села Зюбриха. І плакала. Хоч не віруюча. Торкалася води, де Ісус прийняв Хрещення, і внутрішнім поглядом переносилася у ті давні часи. Але не в тому річ. Не в тому, що кожен камінь має свою історію, кілька версій історії. Це все є на поверхні, і ця поверхня прекрасна. Але сколихнуло мене інше, глибинне. Те глибинне, яке неможливо відчути за тиждень. Але яке можна побачити на одну секунду.
Спускаючись на нижній ярус Храму Гробу Господнього, ви можете глянути на стіни, де кожен сантиметр покритий видряпаними на камені хрестиками. Хрестоносці, які йшли сюди, з яких живим лишався кожен сьомий, торкалися священних стін і хотіли лишити по собі пам'ять. Будучи неграмотними малювали хрестики. Тисячі хрестиків. Воно помирали, ідучи на Святу землю, вони помирали тут на ній, тут весь час помирали, з найпрадавніших часів. Хрестоносці чи не хрестоносці, юдеї чи мусульмани, чи християни, чи християни такі, а чи сякі... Вибачте, я зовсім не знаю історії, і вся та інформація, яка вливалася мені у одне вухо - вона так і вилетіла з іншого, але у голові лишилося одне: це земля смерті. Це земля, де було убито чи не найбільше людей ever. Де було пролито стільки крові. Де у пошуках щастя, раю, Бога, чогось найчистішого і найпрекраснішого, люди сходили на тотальну ненависть, убивства, війни.
Але відкрийте очі. Відволічіться від релігії, символів, смислів. Просто дивіться. І що ви побачите? Ви побачите каміння. Біле, відполіроване часом. Ви побачите шматок брудної гнилої річечки, дорога до якої оточена мінним полем за огорожею з колючим дротом. "Обережно, міни!" - кричать нам знаки-попередження, доки ми їдемо до річки-гнилички, аби занурити руку, ногу чи тіло у воду, де колись хрестили Ісуса. Це річка-гиличка. Просто річка.
"У цій печері народилася Богородиця... Але сюди не пускають католиків. Дівчата, одягніть хустки і довгі спідниці. Ви ж Московський патріархат? Бо там сидить якась бабка і все перевіряє..."
"У цій печері Марія годувала Ісуса Спасителя груддю і зронила краплю молока..." Дві запнуті жінки перешіптуються перед іконою: "А позволено креститься в католическом храме? Что он говорил? Свечи говорил ставить нельзя, а креститься можно?" Так, це дуже важливо - не поділитися істинним православним хресним знаменом із "неправильним" католиком.
Це якесь загальнолюдське помутніння розуму. Я не розумію, що спільного це має із Богом?!
Палестинська автономія. 720 кілометрів височенного муру. Розповіді про чистки, вибухи. По той бік - з боку Вифлеєму - прекрасні графіті. Велика Ізраїльська Стіна.
"Мене питають, як я живу тут..." - говорить водій, йому років 26. - "А я звик. Притупилося. Коли чую, що був теракт і померло 4 людини, я кажу: "слава Богу, що не п'ять!" Може це цинічно, але я справді вже перестав відчувати жаль".
Вдумайтеся. Каміння. Якісь печери, де відбувалися якісь події (а може й не відбувалися?). Річка. Будівля. Стіна.
Боже, що з людьми? Що за каша заварилася дві тисячі три з половиною тисячі років назад і триває досі? Навіщо стільки вбивств і крові?
Є речі, які я не можу зрозуміти. Не можу. Ніяк.
Якщо ви мене спитаєте, чи їхати в Ізраїль, то я скажу: так. Він не лишає байдужим. Він дорогий, спекотний, просякнутий війною. Він красивий. Він сповнений місцями, які наповнять серця віруючих трепетом, екстазом. Я стояла в печері, де родився Ісус, і співала колядку з села Зюбриха. І плакала. Хоч не віруюча. Торкалася води, де Ісус прийняв Хрещення, і внутрішнім поглядом переносилася у ті давні часи. Але не в тому річ. Не в тому, що кожен камінь має свою історію, кілька версій історії. Це все є на поверхні, і ця поверхня прекрасна. Але сколихнуло мене інше, глибинне. Те глибинне, яке неможливо відчути за тиждень. Але яке можна побачити на одну секунду.
Спускаючись на нижній ярус Храму Гробу Господнього, ви можете глянути на стіни, де кожен сантиметр покритий видряпаними на камені хрестиками. Хрестоносці, які йшли сюди, з яких живим лишався кожен сьомий, торкалися священних стін і хотіли лишити по собі пам'ять. Будучи неграмотними малювали хрестики. Тисячі хрестиків. Воно помирали, ідучи на Святу землю, вони помирали тут на ній, тут весь час помирали, з найпрадавніших часів. Хрестоносці чи не хрестоносці, юдеї чи мусульмани, чи християни, чи християни такі, а чи сякі... Вибачте, я зовсім не знаю історії, і вся та інформація, яка вливалася мені у одне вухо - вона так і вилетіла з іншого, але у голові лишилося одне: це земля смерті. Це земля, де було убито чи не найбільше людей ever. Де було пролито стільки крові. Де у пошуках щастя, раю, Бога, чогось найчистішого і найпрекраснішого, люди сходили на тотальну ненависть, убивства, війни.
Але відкрийте очі. Відволічіться від релігії, символів, смислів. Просто дивіться. І що ви побачите? Ви побачите каміння. Біле, відполіроване часом. Ви побачите шматок брудної гнилої річечки, дорога до якої оточена мінним полем за огорожею з колючим дротом. "Обережно, міни!" - кричать нам знаки-попередження, доки ми їдемо до річки-гнилички, аби занурити руку, ногу чи тіло у воду, де колись хрестили Ісуса. Це річка-гиличка. Просто річка.
"У цій печері народилася Богородиця... Але сюди не пускають католиків. Дівчата, одягніть хустки і довгі спідниці. Ви ж Московський патріархат? Бо там сидить якась бабка і все перевіряє..."
"У цій печері Марія годувала Ісуса Спасителя груддю і зронила краплю молока..." Дві запнуті жінки перешіптуються перед іконою: "А позволено креститься в католическом храме? Что он говорил? Свечи говорил ставить нельзя, а креститься можно?" Так, це дуже важливо - не поділитися істинним православним хресним знаменом із "неправильним" католиком.
Це якесь загальнолюдське помутніння розуму. Я не розумію, що спільного це має із Богом?!
Палестинська автономія. 720 кілометрів височенного муру. Розповіді про чистки, вибухи. По той бік - з боку Вифлеєму - прекрасні графіті. Велика Ізраїльська Стіна.
"Мене питають, як я живу тут..." - говорить водій, йому років 26. - "А я звик. Притупилося. Коли чую, що був теракт і померло 4 людини, я кажу: "слава Богу, що не п'ять!" Може це цинічно, але я справді вже перестав відчувати жаль".
Вдумайтеся. Каміння. Якісь печери, де відбувалися якісь події (а може й не відбувалися?). Річка. Будівля. Стіна.
Боже, що з людьми? Що за каша заварилася дві тисячі три з половиною тисячі років назад і триває досі? Навіщо стільки вбивств і крові?
Є речі, які я не можу зрозуміти. Не можу. Ніяк.