дружинницькі колядки, вільні дружинники
Не знаю, кого що, а мене щиро впирає, коли вдається знайти якийсь архаїчний текст колядки. Не тільки колядки, звісно, але коли йдеться про архаїку, то зазвичай це колядки.
Знову перечитувала Антоновича "Історичні пісні малоросійського народу". Приємно усвідомлювати, що дуже багато текстів самі накладаються на мелодію, що вже тут як тут у голові, але, з іншого боку, бере сильний жаль, що ми ніколи вже не почуємо ці пісні "наживо".
Одна колядка мене взагалі "торкнула" за живе.
Ішли молодці рано з церковці, Ой дай Боже!
Ой ішли, ішли, раду радили
Раду радили не єднакую,
Не єднакую, а троякую:
"Ой ходімо ж ми до ковальчика,
до ковальчика до золотника,
Покуймо ж собі мідяні човна,
мідяні човна, золоті весла.
Ой пустимося ж на тихий Дунай,
долів Дунаєм під Царегород.
Ой чуємо там доброго пана,
Що платить добре з служеньку:
Ой дає на рік по сто червоних,
По сто червоних, по коникові,
по коникові, та й по шабельці,
та й по шабельці, по парі сукон,
по парі сукон та й по шапочці,
та й по шапочці, та й по панночці.
Що ми бачимо? Є ватага, яке вирішує об'єднатися у дружину та піти собі у найми. Хоч тут ідеться про шабельку, та червінці, а також про Царгород, але, якщо зняти пізніші нашарування, тут ідеться ще про дуже давню форму організації дружинних ватаг, які, до речі, нмд були своєрдною формою ініціації для чоловіків (згадайте постійний сюжет про вирушання хлопця в дорогу в казках!). Тобто були молоді хлопці, які з певних причин (чому б не ініціація?) вирішують іти на службу. Потім, коли вони сформують свою ватагу, з-поміж них найсильніший буде як наче ватажок. Адже тоді, у до-Руські часи, князями отих дружинницьких ватаг ставали не за кров'ю, а за звитягу, проявлену в боях.
При чому, ми бачимо, що ті хлопці точно знають, скільки їм заплатять на службі за рік. Тобто явно до них уже на чужих землях служили і служили! Крім того, стає зрозуміло, що вони не тьопають собі до Константинополя по-суху (як це я собі уявляла), а сплавляються по Дунаю. Тут Дунай це однозначно Дунай, а не якась АрхіРіка (if you know what I mean..).
Цікаво, що якраз ми вчора мали з одним хлопцем розмову, де говорили про те, як же князь Святослав намутив стільки моноксилів, аби сплавитися вниз по Дунаю в поході на Царгород. Адже моноксили (тобто човни-довбанки) робляться не так вже й швидко. А у колядці гарно видно, що хлопці самі собі "озаботілісь" спорудженням човнів для походу. Вочевидь, найматися йшла не будь-яка наволоч (як, знову ж таки, я собі уявляла), а та, що, подібно до лицарів, мала кошти справити собі хоч якесь спорядження. Тобто думка про те, що в дружинники подавалися "зайві роти" (як у вікінгів), не така вже й очевидна, як на мене.
Ну і чи варто казати, що колядка (а таких колядок наведено Антоновичем не одну і не дві!) відображує практику ставання слов'ян до служби у візантійського імператора? Он навіть Прокопій Кесарійський говорить про їхню доблесть, а тому вони є, мовляв, кращими серед найманців-варварів. Крім того, слов'ян часто називали "гунами" (а чо), можливо через подібність воєнної тактики. Ну це і не дивно було б, історія показує безліч прикладів, коли одне в одного вояки переймали тактику ведення бою, одяг, озброєння (ті самі козаки, а?). Часом про них пишуть в такому ключі, мовляв: так і так, брали таке-то місто з гунським підрозділом, і тут з-поміж гунів виліз один ант і допоміг схопити якогось там гота. Ну серйозно, тобто воно їм було якось "все єдино". Ну а про гунські загони у джерелах сказано багато, вони там з герулами смалили у кампаніях Велізарія тільки так. Тобто виходить, що наші хлопці могли надумати піти в найми і цілком собі розраховувати стати на службу до імператора.
Я надто заморочена, так? :)
П.С. писемні джерела не дають ніяких свідчень про наявність таких щитів, як у цього бравого вояки. археологія не дає умбонів та залізних окантовок на щит, які були б доцільні для легкого щита і для захисту від рублячих ударів. Є свідчення про великі щити, за якими ховалися від стріл та дротиків, але які ставили на землю.
П.П.С. ну і навряд чи він би одягав такий пишно вишитий одяг до бою))
Знову перечитувала Антоновича "Історичні пісні малоросійського народу". Приємно усвідомлювати, що дуже багато текстів самі накладаються на мелодію, що вже тут як тут у голові, але, з іншого боку, бере сильний жаль, що ми ніколи вже не почуємо ці пісні "наживо".
Одна колядка мене взагалі "торкнула" за живе.
Ішли молодці рано з церковці, Ой дай Боже!
Ой ішли, ішли, раду радили
Раду радили не єднакую,
Не єднакую, а троякую:
"Ой ходімо ж ми до ковальчика,
до ковальчика до золотника,
Покуймо ж собі мідяні човна,
мідяні човна, золоті весла.
Ой пустимося ж на тихий Дунай,
долів Дунаєм під Царегород.
Ой чуємо там доброго пана,
Що платить добре з служеньку:
Ой дає на рік по сто червоних,
По сто червоних, по коникові,
по коникові, та й по шабельці,
та й по шабельці, по парі сукон,
по парі сукон та й по шапочці,
та й по шапочці, та й по панночці.
Що ми бачимо? Є ватага, яке вирішує об'єднатися у дружину та піти собі у найми. Хоч тут ідеться про шабельку, та червінці, а також про Царгород, але, якщо зняти пізніші нашарування, тут ідеться ще про дуже давню форму організації дружинних ватаг, які, до речі, нмд були своєрдною формою ініціації для чоловіків (згадайте постійний сюжет про вирушання хлопця в дорогу в казках!). Тобто були молоді хлопці, які з певних причин (чому б не ініціація?) вирішують іти на службу. Потім, коли вони сформують свою ватагу, з-поміж них найсильніший буде як наче ватажок. Адже тоді, у до-Руські часи, князями отих дружинницьких ватаг ставали не за кров'ю, а за звитягу, проявлену в боях.
При чому, ми бачимо, що ті хлопці точно знають, скільки їм заплатять на службі за рік. Тобто явно до них уже на чужих землях служили і служили! Крім того, стає зрозуміло, що вони не тьопають собі до Константинополя по-суху (як це я собі уявляла), а сплавляються по Дунаю. Тут Дунай це однозначно Дунай, а не якась АрхіРіка (if you know what I mean..).
Цікаво, що якраз ми вчора мали з одним хлопцем розмову, де говорили про те, як же князь Святослав намутив стільки моноксилів, аби сплавитися вниз по Дунаю в поході на Царгород. Адже моноксили (тобто човни-довбанки) робляться не так вже й швидко. А у колядці гарно видно, що хлопці самі собі "озаботілісь" спорудженням човнів для походу. Вочевидь, найматися йшла не будь-яка наволоч (як, знову ж таки, я собі уявляла), а та, що, подібно до лицарів, мала кошти справити собі хоч якесь спорядження. Тобто думка про те, що в дружинники подавалися "зайві роти" (як у вікінгів), не така вже й очевидна, як на мене.
Ну і чи варто казати, що колядка (а таких колядок наведено Антоновичем не одну і не дві!) відображує практику ставання слов'ян до служби у візантійського імператора? Он навіть Прокопій Кесарійський говорить про їхню доблесть, а тому вони є, мовляв, кращими серед найманців-варварів. Крім того, слов'ян часто називали "гунами" (а чо), можливо через подібність воєнної тактики. Ну це і не дивно було б, історія показує безліч прикладів, коли одне в одного вояки переймали тактику ведення бою, одяг, озброєння (ті самі козаки, а?). Часом про них пишуть в такому ключі, мовляв: так і так, брали таке-то місто з гунським підрозділом, і тут з-поміж гунів виліз один ант і допоміг схопити якогось там гота. Ну серйозно, тобто воно їм було якось "все єдино". Ну а про гунські загони у джерелах сказано багато, вони там з герулами смалили у кампаніях Велізарія тільки так. Тобто виходить, що наші хлопці могли надумати піти в найми і цілком собі розраховувати стати на службу до імператора.
Я надто заморочена, так? :)
П.С. писемні джерела не дають ніяких свідчень про наявність таких щитів, як у цього бравого вояки. археологія не дає умбонів та залізних окантовок на щит, які були б доцільні для легкого щита і для захисту від рублячих ударів. Є свідчення про великі щити, за якими ховалися від стріл та дротиків, але які ставили на землю.
П.П.С. ну і навряд чи він би одягав такий пишно вишитий одяг до бою))