Людське коріння
1.
Потяг 298 Київ-Севастопль. Їду в купе із чоловіком, жінкою та їхньою дитиною-підлітком, років 12. Я не спала перед тим ніч, втомлена, лягаю на верхню полицю. Пару раз говорю зі своїм чоловіком по телефону, вони чують, що я україномовна. Бачать, що у мене на сумці жовто-блакитна стрічка. Я взагалі з ними не розмовляла. Між тим, ссідові по купе чи то переклинює через мою україномовність, чи йому просто насрати на мої почуття як носія мови, але він регулярно починає скалити зуби на все українське. Раз у раз він веде з донькою такі розмови, як от: "У этих хохлов....", "Ты что, щира украйиночка?" - "Нет, папа, конечно!" - "Ну смотри мне! Может ты еще и Юльку жалеешь, бедняяяяжечкаа, в тюрьме сидит!" "Вы знаете, как по-украински "тряпка"? Ганчирка! Бугагага! А форточка? Кватырка! (це казала дружина, яка мову видно знає) Приколись! Гагага!"
Судячи по ШОКАННЮ та ГАКАННЮ це якийсь Харків їхав. Чи Дніпропетровськ.
О поясніть мені, ЯК? По-перше, де ще, крім України, бачено, аби людина пишалася тим, що не знає якоїсь мови, а тим паче своєї! Щоб під*юськувала дитину проти українського. Щоб так по-бидлячому поводилася. При тому ж чоловік, коли вирішував кросворд, то знав назву корабля Ясона, тобто ж освічена наче людина... "Всі вони - нещасні люди. Вони відрізають собі величезний шмат життя і знання. І вони не потрібні. Ні у Росії, ні на цій землі" - думаємо ми, думаю я про цих людей.
Та останнім часом я інакше почала думати. Що перебуваю у ілюзіях стосовно "цієї землі", бо наша земля - це вже бидлоземля, де дві третини країни просто люди без коріння, без поваги, без нічого.
Я казала про моє найперше і найшокуюче "враження від повернення", коли я, начитавшись фейсбуку, поверталася з Непалу і мала пересадку на рейс, на який стеклися співвітчизники з Непалу та Індії. Я ходила у залі очікування між рядами в надії почути хоча б десь українську мову, але я її не почула. Тоді мені сяйнула думка: а за що ми боремося? кому це потрібно? Цим людям нічого не потрібно. Грамотні російськомовні люди і так розуміють, що російською їм розмовляти не забороняють, і виступають за українську. Але грамотних людей мало. В країні, де майже всі мають вищу освіту, освічених людей ох який низький відсоток.
То що ми маємо? Людей, які зневажають цю культуру і цю мову, не знаючи до ладу ні того, ні іншого. Вони і не хочуть знати! Бо їм це не потрібно. І "чємодан, вакзал, расія" - це вже не їхній варіант. Бо не вони тут чужинці. А ми. ЦЕ МИ ТУТ ЧУЖІ! Розумієте, в чому проблема?
2.
Татарина Опаса свого часу "вижили" крутелики з Нового Світу, де він мав свою домашню кухню на узбережжі. Тож він вимушений тепер мати цю кухню у селі неподалік від Судака, якщо з*їхати з траси і трохи заглибитися.
Гостей зустрічає бабуся ОпА. Вона така стара, що усі чоловіки-мусульмани, заходячи в дім Опаса, цілують їй руку в повазі. Але у неї світяться очі. Вона вибачається, що трохи трусяться руки (їй 82!), але зараз піст, а отже вона має встати о третій ночі і не їсти аж до дев*ятої вечора, коли зайде сонце.
Опа приносить на таці каву. "Сейчас я покажу вам, как готовят кофе по-татарски". Вона накладає спершу у чашку пінку з турки, потім заливає кавою. Дає густі вершки - переварені, аж жовті, як застигла сметана. Кожен свій рух вона супроводжує розповідями про їхні традиції, культуру, звичаї. Її син опас теж не відстає: "У нас так прийнято..." "Так заведено, що...", "А ми, татари, робимо це так...", "А знаєте, у нас є легенда..".
Коли вони говорять, то хочеться мовчати і слухати. Те, як вони люблять свої традиції. Те, як вони тримаються роду. Сім*я опаса була вивезена у Казахстан, де вони зазнали дуже багато митарств. А потім повернулися на свої землі. Вони люблять цю землю... Вони з ніжністю садять трави і спеції. Вони є носіями кухні, фольклору, традицій. Як це відчувається! Ця любов до землі, до свого! Я прониклася неймовірною повагою до Опи, Опаса і їхнього сімейства. І розумію, чому хочеться цій Жінці цілувати руку..
Це були враження одного дня. Для мене - дуже промовисті.
Потяг 298 Київ-Севастопль. Їду в купе із чоловіком, жінкою та їхньою дитиною-підлітком, років 12. Я не спала перед тим ніч, втомлена, лягаю на верхню полицю. Пару раз говорю зі своїм чоловіком по телефону, вони чують, що я україномовна. Бачать, що у мене на сумці жовто-блакитна стрічка. Я взагалі з ними не розмовляла. Між тим, ссідові по купе чи то переклинює через мою україномовність, чи йому просто насрати на мої почуття як носія мови, але він регулярно починає скалити зуби на все українське. Раз у раз він веде з донькою такі розмови, як от: "У этих хохлов....", "Ты что, щира украйиночка?" - "Нет, папа, конечно!" - "Ну смотри мне! Может ты еще и Юльку жалеешь, бедняяяяжечкаа, в тюрьме сидит!" "Вы знаете, как по-украински "тряпка"? Ганчирка! Бугагага! А форточка? Кватырка! (це казала дружина, яка мову видно знає) Приколись! Гагага!"
Судячи по ШОКАННЮ та ГАКАННЮ це якийсь Харків їхав. Чи Дніпропетровськ.
О поясніть мені, ЯК? По-перше, де ще, крім України, бачено, аби людина пишалася тим, що не знає якоїсь мови, а тим паче своєї! Щоб під*юськувала дитину проти українського. Щоб так по-бидлячому поводилася. При тому ж чоловік, коли вирішував кросворд, то знав назву корабля Ясона, тобто ж освічена наче людина... "Всі вони - нещасні люди. Вони відрізають собі величезний шмат життя і знання. І вони не потрібні. Ні у Росії, ні на цій землі" - думаємо ми, думаю я про цих людей.
Та останнім часом я інакше почала думати. Що перебуваю у ілюзіях стосовно "цієї землі", бо наша земля - це вже бидлоземля, де дві третини країни просто люди без коріння, без поваги, без нічого.
Я казала про моє найперше і найшокуюче "враження від повернення", коли я, начитавшись фейсбуку, поверталася з Непалу і мала пересадку на рейс, на який стеклися співвітчизники з Непалу та Індії. Я ходила у залі очікування між рядами в надії почути хоча б десь українську мову, але я її не почула. Тоді мені сяйнула думка: а за що ми боремося? кому це потрібно? Цим людям нічого не потрібно. Грамотні російськомовні люди і так розуміють, що російською їм розмовляти не забороняють, і виступають за українську. Але грамотних людей мало. В країні, де майже всі мають вищу освіту, освічених людей ох який низький відсоток.
То що ми маємо? Людей, які зневажають цю культуру і цю мову, не знаючи до ладу ні того, ні іншого. Вони і не хочуть знати! Бо їм це не потрібно. І "чємодан, вакзал, расія" - це вже не їхній варіант. Бо не вони тут чужинці. А ми. ЦЕ МИ ТУТ ЧУЖІ! Розумієте, в чому проблема?
2.
Татарина Опаса свого часу "вижили" крутелики з Нового Світу, де він мав свою домашню кухню на узбережжі. Тож він вимушений тепер мати цю кухню у селі неподалік від Судака, якщо з*їхати з траси і трохи заглибитися.
Гостей зустрічає бабуся ОпА. Вона така стара, що усі чоловіки-мусульмани, заходячи в дім Опаса, цілують їй руку в повазі. Але у неї світяться очі. Вона вибачається, що трохи трусяться руки (їй 82!), але зараз піст, а отже вона має встати о третій ночі і не їсти аж до дев*ятої вечора, коли зайде сонце.
Опа приносить на таці каву. "Сейчас я покажу вам, как готовят кофе по-татарски". Вона накладає спершу у чашку пінку з турки, потім заливає кавою. Дає густі вершки - переварені, аж жовті, як застигла сметана. Кожен свій рух вона супроводжує розповідями про їхні традиції, культуру, звичаї. Її син опас теж не відстає: "У нас так прийнято..." "Так заведено, що...", "А ми, татари, робимо це так...", "А знаєте, у нас є легенда..".
Коли вони говорять, то хочеться мовчати і слухати. Те, як вони люблять свої традиції. Те, як вони тримаються роду. Сім*я опаса була вивезена у Казахстан, де вони зазнали дуже багато митарств. А потім повернулися на свої землі. Вони люблять цю землю... Вони з ніжністю садять трави і спеції. Вони є носіями кухні, фольклору, традицій. Як це відчувається! Ця любов до землі, до свого! Я прониклася неймовірною повагою до Опи, Опаса і їхнього сімейства. І розумію, чому хочеться цій Жінці цілувати руку..
Це були враження одного дня. Для мене - дуже промовисті.