Kashmiri shawls?
Їдучи передгімалайськими покрученими дорогами з міста Шрінагар до міста Джамму, я не можу втриматися, аби не поділитися тим, що глибоко вразило мене останніми днями. Мова йтиме про кашмірські шалі і вишитий одяг. Ця тема ніяк не стосується проекту, але я трохи занурилася в неї, бо думала писати статтю для «Рукотворів». Але у Шрінагарі знову були непорядки, хтось кинув каменем у людину в формі, тож даунтаун, де, власне, сконцентрована міська біднота і величезний відсоток майстрів, був закритий. А без цього не вийшло зробити фотографії, а без фотографій якось і статтю нема куди приткнути.
Хотіла я писати у такому дусі, мовляв, ох і ах, знамениті шалі з підшерстку козенят, такі тонкі, що можна протягнути через обручку (це буквально стало рекламним слоганом продавців шалей)! Мене, звісно, дещо бентежив той факт, що у таких же шалях, як я два роки назад купила в Кашмірі («пюр пашміна, мадам!») ходить пів-Києва і засипані базари третини Мексики. Хотілося ж розібратися, де Китай заритий, і восхвалити справжнє кашмірське мистецтво. Але тема показала себе з такого боку, що навряд чи я ще колись куплю шаль на сувенір. І не лише шаль…
Штат Джамму і Кашмір досить злиденний, та ще й у постійних конфліктах серед мусульманського населення. У штаті три джерела прибутку - сільське господарство, ремесла та туризм. Двадцять років назад у Шрінагар були введені війська. Мені важко пояснити, проти кого борються місцеві мешканці, але аж ніяк не проти іновірців, як мені здавалося. Схоже, вони борються проти влади. «Влада не дала нам ні пенні», - бубонять чоловіки на терасі, потягуючи цигарки «Голден флейкс». Вони щось довго пояснюють про електрику, замикання, ще про щось, але суть їхнього обурення висковзує від мене. Так чи інак, але місцеві повстають проти військової присутності, військові як метод покарання - закривають місто, і чекають, поки люди «почнуть співпрацювати» (буквально так пояснив військовий, коли я допитувалася, коли ж відкриють місто). Люди співпрацювати не хочуть, «камінь, що летить з вікна, ніяк не підписаний», бунтівників виявити важко і потерпає все місто. З року в рік.
А до чого тут шалі? Шалі робляться там, за закритими ставнями і дверима даунтауна, що блимає на вулиці вибитими вікнами. Займаються рукотворними роботами як чоловіки, так і жінки. Вони прядуть тонку шерсть (сировину купляють, овець і кіз в місті не дуже розведеш), тчуть і вишивають шалі й одяг, тчуть килими, вирізають з дерева, роблять пап’є-маше. Жіноча справа, в основному, це прядіння, ткання шалей та вишивка. До речі, це тенденції останнього часу. Бо раніше, власне, ткання для жінок було табуйоване. Вони могли тільки прясти.
Зазвичай жінки освоюють цю роботу і стають «годувальницями» у традиційній мусульманській сім’ї у тому випадку, якщо або чоловіка не стає і вона лишається єдиним годувальником, або якщо прибуток сім‘ї надто малий і потрібний ще певний внесок. Жінки тут здебільшого (офіційна статистика - понад 88% для заміжніх жінок у середньому віці 25-75 років) є неосвіченими, неписьменними. З решти освічених 5% мають лише початкову освіту. Вивчають вони ремесло або від батьків, які теж майстри, або від друзів-сусідів, або від посередників (які набирають «фабрики» працівників, навчають їх і перепродають потім ці вироби), або на спеціальних державних програмах (щось подібне, як в Мексиці, але у меншому масштабі). Після навчання ця неписьменна жінка починає працювати вдома, тягнучи ремесло разом із хатньою роботою. В середньому жінки працюють по 6-9 годин за веретеном/станком/вишивкою. Але що потім? Куди вони дінуть свої вироби за умови, що мусульманське суспільство засуджує «вештання» жінки поза домом, вона не володіє мовами і письмом? «Рятувальною» паличкою (вірніше - єдиним вимушеним виходом) стають посередники, які викупають у майстрів їхню роботу. Посередники перепродають викуплену роботу продавцям, власникам магазинів. Тепер те, після чого мені поперек горла стали ці усміхнені індійські морди, які закликають у свої магазини улесливими словами і «пур пашміна, мем, кашмірі дизайн». За місяць одна майстриня отримує… 400-500 рупій. Щоб стало зрозуміло, скільки це, то переводжу: це приблизно … 64 гривні. На місяць. 64 гривні щоденної багатогодинної роботи на ткацьких верстатах, за прядінням або за вишивкою. 64 гривні. Середній прибуток сім‘ї класу майстрів становить 1000-1500 рупій на місяць. Я не можу уявити, як на це можна прожити. Навіть в Індії. Де кілограм картоплі коштує 15-25 рупій. А кілограм рису - 60 рупій. А чашка чаю - 5-10 рупій.
Що цікаво, так це те, що чоловіки за аналогічну роботу отримують в середньому трохи більше. Посередники аргументують це тим, що у чоловіків краще виходить і більше фантазії. Між тим, наймають вони здебільшого жінок, бо за таку платню чоловіки працювати не хочуть.
Посередники заробляють на різниці між тим, що вони заплатять майстрам, і тим, скільки вони виручать за продукцію у продавця. Тому в їхніх інтересах платити майстрам якнайменше. А що лишається майстрам, якщо від цих 400 рупій залежить їх виживання? І якщо вони не мають жодної альтернативи, бо є неписьменними і не знають більше жодного ремесла, абсолютно не пристосовані до функціонування у зовнішньому світі? (це я про мусульманських жінок).
Латіф, мусульманин, власник гестхауза у якому я зупинилася, пам’ятає, як до військової присутності сотні майстрів виходили щодня на вулиці і виносили свої роботи, продаючи напряму. Так це 20 років назад. А взагалі регіон почав потерпати ще в кінці 19 ст від тих і цих негараздів. Станом на 1823 рік у роботу з вовною було залучено 100 000 жінок штату. А потім прийшов занепад. І вже тоді мобільніші, освіченіші верстви майстрів перебралися у Пенджаб (сусідній штат), де ремесла переросли у цілу індустрію і вилилися на ринки Європи. Зараз для тих шрінагарців, що тримаються за свої домівки, можливою лишилася тільки реалізація у лавках. Багато чоловіків закинуло роботу і пробують знайти себе у «малому бізнесі», відкривши магазинчики. По суті, магазин є у кожному домі. «Вони просто сидять і чекають на багатство, це ж простіше, ніж горбатитися за станком цілий день!» - каже Латіф. Жінки ж іти в магазинчики не можуть. Якщо у чоловіка невдалий бізнес, чи якщо вона самостійна і хоче фінансової незалежності «на шпильки», то вона пряде, тче і вишиває. За 64 грн на місяць.
«Взагалі ремесла дуже занепали останнім часом через військову присутність. Сім’ї прогорають. Роз’їжджаються по селах, де їм легше стати заможними. Останнім часом у даунтаун прийшли багаті люди, почали будуватися. Вони не хочуть, аби поруч з ними жили бідняки. У нас, мусульман, з’являється кастова система. Це все від людських жадібності та егоїзму..,»
У Куллу (Хімачал Прадеш) там хоч якісь кооперативи є. У Шрінагарі ж вироби ремісників робляться у закритих дворах. А потім туристи заходять у гламурні салони і купляють шаль за 1000-1500 рупій - це якщо маленьку. А ще я бачила, що у Києві є інтернет-магазин, який продає за страшні гроші індійські шалі з Кашміру і Куллу. І коштує така шаль, скажімо, 500 грн. З яких майстрові перепаде хай гривень 10…
Для того, аби виткати шаль, на ручному станку треба 8-10 днів. Є у штаті села-щасливці, які у 80-их попали під державну програму Handloom development project, і ця державна програма забезпечила їх сучасними станками, які допомагають ткати шалі зі швидкістю одна на 2-3 дні. Але у місцевого населення ломка, розумієте? Бо вони звикли, що вони виткали для себе одяг, якийсь універсальний chadar (такі грубі чоловічі шалі), який і як шаль носиться, і як постіль використовується, і як плащ, і з нього ще щось можна перешити, а потім використати як половички. Або виткали одяг і віддали як бартер сусідньому поселенню. А тут, виходить, їм держава дала сировину, вони виткали якийсь шматок, а тоді його забрали невідомо куди і невідомо що… Хоча така робота і вважається престижною (але стрьомною для незаміжніх мусульманських дівчат), бо платять тут краще, ніж за домашню роботу.
Взагалі про пашміну. Щоб розуміти, що шаль зі справжнього пашму не може коштувати 700 рупій, скажімо, треба розуміти, які колосальні зусилля вкладаються у виготовлення пашму з сирої вовни. Чищення і прядіння - це одвічно жіноча робота, отих жінок за закритими дверима. Пашм дістають з підшерстку козенят, як я вже казала, з Carpa hircus. Сировину постачають зараз з південно-східних регіонів Ладаку, а раніше найбільшим центром вирощування спеціальних кіз було Чанг-Танг плато у Тибеті (зараз Китай прикрив цю лавочку, вірніше, порушив споконвічні торгівельні зв’язки регіону)
Він проходить кілька етапів очистки від волосся (бо має бути тільки пух) і бруду. На першому етапі очистки обробка 50 грамів пашму займає 8 годин. Повний цикл обробки, з очищенням і прядінням нитки, на ці самі 50 грамів займає 20-25 годин жіночої праці (!!!). І це без ткання, замітьте. Чисто етап вовна-нитка. Ткання то окрема пісня. Десь у 40-их роках 19 ст ускладнився дизайн шалей, і майстри почали щось мудрувати, ткали не суцільним шматком, а за допомогою надтонких швів з’єднували 15-20 шматочків витканого полотна, окремих деталей візерунків… У Шрінагарському центрі дизайну зберігається шедевр, стулений із 1500 шматочків. Це колосальна робота, люди..
Так що навіть не знаю стосовно 64 грн на місяць. Не годуйте посередників. Шукайте майстрів.
(до речі, якщо комусь треба така (точніше, значно більш розширена по техніках, дизайну і традиціях) інформація, оформлена лише з двома-трьома фотографіями, то можу написати. Сорі, я справді намагалася хоч щось сфотографувати, але там суцільний колючий дріт )