Індійський автостоп і ніч зелених мотик
Всю дорогу до Маналі я була дуже серйозна і похмура. Думала про те, що треба починати проект. Я дала собі багато часу, аби втягнутися, майже тиждень. Між тим, ті місця, в яких я мала би інтенсивно працювати, лишаються нерозгаданими за спиною. Бо ж часу у мене не так вже й багато. Я їду і вирішую прибути в Маналі. Написати ряд листів, а далі вирушити в у долину Спіті, яка стала відкритою буквально недавно, і ще повна екзотики.
Маналі мене жахає, як і майже будь-яке індійське місто. І хоч цього разу індійці мені попадають якнайкращі, ще ніхто не дурив, а всі лише допомагали, але це не зробило мене індієфілкою. Так, Індія прекрасна країна, але лиш до того часу, поки там не з’являються люди. Люди тут здатні загадити будь-що, будь-яку красу.
Отже, у Маналі житло знайти не вдається, я їм у ресторанчику європейського типу (упиваюся солодким лассі як наркотиком - вже відчувається брак молочки) і рушаю на автостанцію дізнатися про автобус до перевалу Ротанг Ла, бо для стопу уже якось і пізно - четверта. А на автостанції мені радісно повідомляють, що найближчими днями у них страйк. Дивлюся на вказівник - до перевалу 51 км. Тю, руков подать, два дні дороги. І йду. І стоплю.
Стопиться у Індії прекрасно. У якийсь момент крокую через гірські села з рюкзаком, ніхто не їде, люди мало пальцями не тицяють і сміються з мене, а на мені - 20 кг ваги. Рятує лише прекрасний рюкзак, на якому ці 20 кг і не відчуваються.
Зупиняю машину, маленьку вантажівку з відкритим кузовом. Питаю у хлопців про перевал Ротанг, вони підтверджують - так, туди. Візьміть мене з собою, прошу, я сидітиму у кузові, все ок. Хлопці ламаються, не хочуть, я наполягаю, і зрештою вони дають добро. І от я опиняюся у машині, вантаженій коробками з пестицидами і зеленими мотиками… Сиджу на тих мотиках пруся - гори навколо як на долоні, усмішка не сповзає з лиця. Ми петляємо довгими серпантинами, вже до дороги підступають снігові шапки, і стає холодно. Поступово всі мої речі з рюкзака опиняються на мені, але це не рятує від пронизливого вітру і крижаного подиху гір. Я витягаю спальник, закуклююся в нього, вписуюся у мотики усіма випуклостями і вигинами тіла, закриваюся з головою. В якийсь момент підсідають дві жінки. Їм їхати пару кілометрів до найближчого поселення. Розповідаю їм, що хочу у Спіті.. «А Спіті завалило снігом! Найближчі десять днів дорога туди закрита!» - розповідають жінки і всі мої надії почати проект видаються тепер марними… Жінки кличуть до себе в село - «ми дві сестри, у нас є де жити!». Тим часом зупиняємося вже на перевалі, водії виходять в туалет. «А куди ви взагалі їдете?» - розпитую. «У Кейлонг». Я витягаю карту і дивлюся, що Кейлонг по дорозі в Лє. Розумію, що моя Спіті та Куллу по-хорошому будуть аж після Непалу, все одно ж вертатися в Індію! А Кейлонг - це вже буддистський край, це вже я вдома. «Візьміть мене з собою!» Водії погоджуються, і я їду крізь ніч, закуклена, наче лялечка, у теплий спальник. Нас з мотиками підкидає на кожному камінці, а я дивлюся в небо - і щаслива. Прибули ми в Кейлонг вже вночі. Палатку серед ночі ставити ніяк, тож поселяюся у якомусь гестхаузі, а тут уже зовсім інша історія… Тут чисто, і навіть є таке благо, як мило і туалетний папір! Я змиваю дорожній пил і до мене нарешті додзвонюється Нято. І вже так пізно, а я все ніяк не виберуся з-під теплої ковдри, хочеться ніжитися і думати про те, що буде далі.
