(no subject)
Розумію що останнім часом цей щоденник перетворюється у антидепресант..
Сьогодні я гуляв дивним містом. На кожному кроці висіли афіші та вивіски, мова яких нагадувала жорсткий український суржик. Не знаю як я у ньому опинився, але поруч зі мною були дві жінки за 40 років і дуже багато дітей. Я їхав потягом з якимось хлопцем. Ми жартували, про щось спілкувалися та дивилися на незнайомі квартали дивного міста. А потяг нагадував автобус і кілька разів ми бігли за ним, бо виходили на повітря і двері зачинялися. Аж раптом ми опинилися посеред величезної одноповерхової школи, що за плануванням дуже нагадувала армійську казарму. Гори побутового мотлоху лежали на кожному кроці, десь стіни були обгорілі, а десь просто завалилися від віку. І лише купка дітей та дві жінки йдуть повз ці стіни кудись у перед і я разом з ними. Ми рухалися у перед і поступово бачили занедбане містечко, де всі люди навколо пильнували за ним к за військовим об'єктом, але то були лише тітоньки яким вже час на пенсію.. Я вмовив одну жінку провести мене кудись і вона погодилася, але просила йти тихо і не привертати до себе уваги. Так ми увійшли до дерев'яної чорної хатинки. Всередині було багато дітей і вони всі щось хотіли від мене, задавали питання і чіплялися, наче хотіли зі мною і водночас боялися що я переступлю ту межу. Але я відчинив ще одні двері і знову опинився на вулиці. І цього разу потрапив у зовсім інший світ.. На дворі була вже не пізня зима, а повноцінне літо, а попереду я бачив охайний вокзал із молодими працівниками в білосніжних формах. Поруч жвава автомобільна дорога у чотири ряди, підземний перехід і подалі я бачив щось схоже на автопарк летючих кабінок, на яких літала Аліса Селезньова. А по правий бік я бачив чортове колесо я невеликий парк атракціонів. А потім..
А потім я почув військові марші за вікнами і прокинувся. При тому що спав не більше двох годин.. Нерви мучили всю ніч і спати е хотілося взагалі, та ще й мате дав про себе знати. Сто років не пив його, а вчора зайшов до кав'ярні, замовив калабас і за столиком читав Вовків Калії, попиваючи гіркуватий напій. А поруч почали збиратися люди з там-тамами. Багатьох із них я вже бачив у ту суботу на Михайлівський і вони почали грати. Шалений барабанний ритм, гарячий мате, та Стрільці поруч з Сестрами Орізи, на яких мчать Вовки на своїх сірих конях. Епілог, фінал..
Закривши книжку я довго був у прострації, поки не витягнув мобільник з кишені і не увійшов до асі. Раптова ейфорія так само миттєво замінилася порожнечею і повною апатією. Найдивніше що я не відчуваю себе винним. Це була моя точка зору і я чітко аргументував її, але вона шукала підтримки у такому питанні, де я аж ніяк не міг погодитися. І вона знала про це, але все-одно сказала. І в результаті маємо повну апатію до всього і нестерпне очікування, коли кожна мит триває цілу вічність. На жаль я вже звик що абсолютна ідилія завжди змінюється раптовими непорозуміннями, від яких душа рветься навпіл, хоча і розумію що це допомагає зрозуміти значно більше і розібратися з багатьма проблемами. Але якою ціною.. Попереду ефір і настрій аж ніяк не святковий, але доведеться як завжди натягнути на себе фальшиву посмішку, жартувати і підіймати людям настрій
Сьогодні я гуляв дивним містом. На кожному кроці висіли афіші та вивіски, мова яких нагадувала жорсткий український суржик. Не знаю як я у ньому опинився, але поруч зі мною були дві жінки за 40 років і дуже багато дітей. Я їхав потягом з якимось хлопцем. Ми жартували, про щось спілкувалися та дивилися на незнайомі квартали дивного міста. А потяг нагадував автобус і кілька разів ми бігли за ним, бо виходили на повітря і двері зачинялися. Аж раптом ми опинилися посеред величезної одноповерхової школи, що за плануванням дуже нагадувала армійську казарму. Гори побутового мотлоху лежали на кожному кроці, десь стіни були обгорілі, а десь просто завалилися від віку. І лише купка дітей та дві жінки йдуть повз ці стіни кудись у перед і я разом з ними. Ми рухалися у перед і поступово бачили занедбане містечко, де всі люди навколо пильнували за ним к за військовим об'єктом, але то були лише тітоньки яким вже час на пенсію.. Я вмовив одну жінку провести мене кудись і вона погодилася, але просила йти тихо і не привертати до себе уваги. Так ми увійшли до дерев'яної чорної хатинки. Всередині було багато дітей і вони всі щось хотіли від мене, задавали питання і чіплялися, наче хотіли зі мною і водночас боялися що я переступлю ту межу. Але я відчинив ще одні двері і знову опинився на вулиці. І цього разу потрапив у зовсім інший світ.. На дворі була вже не пізня зима, а повноцінне літо, а попереду я бачив охайний вокзал із молодими працівниками в білосніжних формах. Поруч жвава автомобільна дорога у чотири ряди, підземний перехід і подалі я бачив щось схоже на автопарк летючих кабінок, на яких літала Аліса Селезньова. А по правий бік я бачив чортове колесо я невеликий парк атракціонів. А потім..
А потім я почув військові марші за вікнами і прокинувся. При тому що спав не більше двох годин.. Нерви мучили всю ніч і спати е хотілося взагалі, та ще й мате дав про себе знати. Сто років не пив його, а вчора зайшов до кав'ярні, замовив калабас і за столиком читав Вовків Калії, попиваючи гіркуватий напій. А поруч почали збиратися люди з там-тамами. Багатьох із них я вже бачив у ту суботу на Михайлівський і вони почали грати. Шалений барабанний ритм, гарячий мате, та Стрільці поруч з Сестрами Орізи, на яких мчать Вовки на своїх сірих конях. Епілог, фінал..
Закривши книжку я довго був у прострації, поки не витягнув мобільник з кишені і не увійшов до асі. Раптова ейфорія так само миттєво замінилася порожнечею і повною апатією. Найдивніше що я не відчуваю себе винним. Це була моя точка зору і я чітко аргументував її, але вона шукала підтримки у такому питанні, де я аж ніяк не міг погодитися. І вона знала про це, але все-одно сказала. І в результаті маємо повну апатію до всього і нестерпне очікування, коли кожна мит триває цілу вічність. На жаль я вже звик що абсолютна ідилія завжди змінюється раптовими непорозуміннями, від яких душа рветься навпіл, хоча і розумію що це допомагає зрозуміти значно більше і розібратися з багатьма проблемами. Але якою ціною.. Попереду ефір і настрій аж ніяк не святковий, але доведеться як завжди натягнути на себе фальшиву посмішку, жартувати і підіймати людям настрій