Уппсала - Копенгаген - Уппсала
Ми прибули до Коенгагену і я - стовідсотковий
швед з мобілкою шведського оператора, гаманцем набитим шведськими кронами і
фотоапаратом купленим у шведському магазині зійшов на датську землю. Хей до - Кьопенгавн,
подумав я майже по-шведськи.
Отже субота. Ранок. Перші враження були удручающімі. Місто страждало на абстинентний синдром. Місто було брудне - смітники перепонені сміттям усіх гатунків (і це після Уппсали, д я користуючись підказками із роздрукованої інструкції розкладав свій непотріб у сім!!! різних контейнерів), у самому серці міста мало не попід ратушою спали хоумлеси... я звів очі до неба, подивився на хмари і в серці заграла давним-давно забута мелодія: по дороге с облкамі, по дороге с облакамі, мнє так нравіцца кагда ми вазвращаємся назад. Мені невимовно хотілося назад, до Уппсали. Але ж ні! Де ти казко? Де сумна русалочка, яка врятує мене, увібравши в себе мій сумний настрій? І вирушив я в пошуках русалочки...
Коли ще в Уппсалі я сидячи в офісі з вікнами на величний собор і швидким університетським інтернетом розглядав Копенгаген з висоти Гуглмепу мені видалося, що дорогою до русалочки варто відвідати одне місце, зелене-зелене, з красивими водоймами і казковою назвою Крістіанія. Це вже потім я дізнася, що воно таке, а тоді ж не знав. Пішов. Удручающее враження, біля ратуші - це була ейфоря, порівняно з тим, що я пережив у Крістіанії. Покинутий дачний посьолок. Ось воно що. Порожні хатки. Покинуті іграшки. Нічийні пси, що ганяли кущами і голодними очима дивилися на заблуклого рісьорчера і оцінювали його як здобич. Бруд і лайно. Биті пляшки... По дорогє с облакамі? Куди там. В голову вже лізла всяка нецензурщина і лишень одна думка - куди мене занесло. Всі спроби вибратися до цивілізації натикалися на мій топографічний кретинізм. Знахабнілі пси дедалі більше призвичаювалися до мого статусу жертви. А навкруги ні душі - лишень усті хатки, пусті фургони... Після доброї години блукань мені вдалося вибратися з цього місця - і хоча вибрався я до доків, а не до цивілізації - тут були люди. Мені відлягло...
Ще півгодини боротьби з вулицями Копенгавна і я нарешті неподалік біля вулиці, що стала точкою відліку мого датського існування. Треба відзначити мою практичність. Саме там я придивився ресторанчик, де би пообідати - сказано зроблено - ми шведи такі.
Милий гендель. Кава на шару. Три сорти оселедця (з хріновим - буквально, гірчичним і !!!ахтунг!!! полуничним соусом. Смачно. Пісня... Розмахуючи руками кажу - хей до! Чим привертаю уагу до шведського туриста. Бідкаюсь - не знайшов Русалочки. Чую пораду - Вам треба до аеропорту. Чому - питаю я мало не українською? Чую відповідь - Русалочка зараз у Шанхаї... Ну що би міг сказати на це потасканий український мрійник. Слів бракло. Лишив 20 шведських крон чайових і вийшов на вулицю.
Ось тут я і вирішив - шопінгова вулиця (потреблятський релакс), королівський Сад (безкоштовний вхід), Трояндовий палац, ботанічний сад - ну це вже опшинал - аби тільки спробувати насолити парку Ліннея - і додому, у рідну Уппсалу.
Не буду вже вдаватися у деталі - хто мене знає,той оцінив фото.
Скажу лишень, що додому. Ні не так - ДОДОМУ до Уппсали я приїхав НЕСАМОВИТО щасливим. Щасливим шведом, чиї кишені і досі лишалися набитими шведськими кронами, телефон весело пищав мовою шведського оператора, а вілла неподалік незайманого англійського парку захоплювала родинним затишком, який може принести або рідний дім або чужий добробут. Щасливим через те, що сім різносортних урн зі сміттям стали мені ріднішии за Копенгавн. Щасливим черз те, що буває у житті перше кохання, яким став Есслінген - а буває справжнє, якою стала Уппсала.
По дороге с облаками, по дороге с облаками...
Отже субота. Ранок. Перші враження були удручающімі. Місто страждало на абстинентний синдром. Місто було брудне - смітники перепонені сміттям усіх гатунків (і це після Уппсали, д я користуючись підказками із роздрукованої інструкції розкладав свій непотріб у сім!!! різних контейнерів), у самому серці міста мало не попід ратушою спали хоумлеси... я звів очі до неба, подивився на хмари і в серці заграла давним-давно забута мелодія: по дороге с облкамі, по дороге с облакамі, мнє так нравіцца кагда ми вазвращаємся назад. Мені невимовно хотілося назад, до Уппсали. Але ж ні! Де ти казко? Де сумна русалочка, яка врятує мене, увібравши в себе мій сумний настрій? І вирушив я в пошуках русалочки...
Коли ще в Уппсалі я сидячи в офісі з вікнами на величний собор і швидким університетським інтернетом розглядав Копенгаген з висоти Гуглмепу мені видалося, що дорогою до русалочки варто відвідати одне місце, зелене-зелене, з красивими водоймами і казковою назвою Крістіанія. Це вже потім я дізнася, що воно таке, а тоді ж не знав. Пішов. Удручающее враження, біля ратуші - це була ейфоря, порівняно з тим, що я пережив у Крістіанії. Покинутий дачний посьолок. Ось воно що. Порожні хатки. Покинуті іграшки. Нічийні пси, що ганяли кущами і голодними очима дивилися на заблуклого рісьорчера і оцінювали його як здобич. Бруд і лайно. Биті пляшки... По дорогє с облакамі? Куди там. В голову вже лізла всяка нецензурщина і лишень одна думка - куди мене занесло. Всі спроби вибратися до цивілізації натикалися на мій топографічний кретинізм. Знахабнілі пси дедалі більше призвичаювалися до мого статусу жертви. А навкруги ні душі - лишень усті хатки, пусті фургони... Після доброї години блукань мені вдалося вибратися з цього місця - і хоча вибрався я до доків, а не до цивілізації - тут були люди. Мені відлягло...
Ще півгодини боротьби з вулицями Копенгавна і я нарешті неподалік біля вулиці, що стала точкою відліку мого датського існування. Треба відзначити мою практичність. Саме там я придивився ресторанчик, де би пообідати - сказано зроблено - ми шведи такі.
Милий гендель. Кава на шару. Три сорти оселедця (з хріновим - буквально, гірчичним і !!!ахтунг!!! полуничним соусом. Смачно. Пісня... Розмахуючи руками кажу - хей до! Чим привертаю уагу до шведського туриста. Бідкаюсь - не знайшов Русалочки. Чую пораду - Вам треба до аеропорту. Чому - питаю я мало не українською? Чую відповідь - Русалочка зараз у Шанхаї... Ну що би міг сказати на це потасканий український мрійник. Слів бракло. Лишив 20 шведських крон чайових і вийшов на вулицю.
Ось тут я і вирішив - шопінгова вулиця (потреблятський релакс), королівський Сад (безкоштовний вхід), Трояндовий палац, ботанічний сад - ну це вже опшинал - аби тільки спробувати насолити парку Ліннея - і додому, у рідну Уппсалу.
Не буду вже вдаватися у деталі - хто мене знає,той оцінив фото.
Скажу лишень, що додому. Ні не так - ДОДОМУ до Уппсали я приїхав НЕСАМОВИТО щасливим. Щасливим шведом, чиї кишені і досі лишалися набитими шведськими кронами, телефон весело пищав мовою шведського оператора, а вілла неподалік незайманого англійського парку захоплювала родинним затишком, який може принести або рідний дім або чужий добробут. Щасливим через те, що сім різносортних урн зі сміттям стали мені ріднішии за Копенгавн. Щасливим черз те, що буває у житті перше кохання, яким став Есслінген - а буває справжнє, якою стала Уппсала.
По дороге с облаками, по дороге с облаками...