Київ - Будапешт - Уппсала
Дай стать на цыпочки в твоем лесу.
На том конце замедленного жеста
Найти листву и поднести к лицу
И ощутить сиротство, как блаженство.
Б. Ахмадулина
Доля любить гратися з нашими шляхами, сплітати їх у неймовірні візерунки. Доля любить завести нас на манівці і там, коли здавалося б шлях вже назавжди загубився, вивести на стежку осіннього англійського парку. Йдеш тією стежкою, згадуєш... Скільки задумів і мрій загубилися на твоїх шляхах, скільки облич промайнули повз тебе на несподіваних перехрестях, скільки разів звертав ти не туди, куди мав прийти - але й далі йшов...
Над містом Собор і Замок. Нагадують, що Віра і Сила поруч. Треба тільки повірити у свою силу...
Котишся собі велосипедом повз Кароліну Редівіву, гравій під колесами розказує байки про те, хто до тебе мандрував цим парком. Вже звично звучить у вухах знайома і сумна мелодія, над головою синіє глибоке-глибоке небо. Навколо палахкотить усіма осінніми відтінками листя. Осінь в Уппсалі, вона тут якась дивна, в ній немає того розпачу, який приносить осінь до рідного міста. Ще й досі, попри перші осінні приморозки ти можеш прогулятися алеями ботанічного саду Карла Ліннея, помилуватися білими ліліями у міському саду. Відчути, що це й твоє місто. Це і твій сад.
А що може бути кумеднішим ніж сісти у маленькій кав’ярні, замовити собі лате і розрахувавшись купюрою, на якій ширяє небом Нільс з його вірним Мартіном, думати про те, яким би було твоє життя, коли б ти тут народився.
Колись я вже писав, що міста - вони як люди. Якесь проминає повз тебе байдуже, якесь занурює у бруд з головою, якесь з погордою розглядає тебе наче мураху, що випадково всілася на шляхетну позеленілу бронзу його монументів. Але є такі міста, які ти любиш. Майже завжди це рідне від народження місто. Часто - це міста з якими пов’язані різні веселі спогади, різні хороші люди, рідні і друзі. Але іноді це місто, у якому хочеться померти. Ні-ні, ніяких спровокованих авітамінозом суїцидальних настроїв. Спершу хочеться в такому місті жити. Довго-довго, на повні груди вдихаючи разом з цим містом його повітря, посміхаючись його сонцю, захоплюючись його людьми, що жили тут задовго до тебе і про яких ти начебто багато чого знав, не знав от тільки, що вони також любили це місто...
А я тепер достеменно знаю, що цей мій маршрут поєднав два міста, які я люблю. Усім своїм іще не до кінця спустошеним серцем.