"ВІДчуваю" чи не "відЧУВАЮ"
У грудні 2010 року арт-центр «Я Галерея» відкрився у Дніпропетровську. Навряд чи, ця подія є знаменною, для мешканців міста, тому що більшість людей, яких я запитувала про дорогу до арт-центу, дивилися на мене з майже щирим дитячим здивуванням.
Для мене ж арт-центр «Я Галерея» в Дніпропетровську є великою естетичною радістю і інтелектуальною втіхою. Він є частина проекту, який передбачає децентралізацію мистецького життя в Україні. Більш-менш активно в цьому напрямку почав рухатися і Донецьк, започаткувавши фестиваль сучасного мистецтва.
Окремою темою для роздумів може слугувати сама ідея виставки «Відчуваю». Куратор Павло Гудімов намагається створити своєрідний діалог між картиною та музикою, де музика може не тільки підсилювати сприйняття полотна, але й бути повноцінним арт-об’єктом. До кожного полотна індивідуально підібраний музичний супровід. Каталог проекту починається так: «Відчуваю… слово, яке дискредитувало себе у якості інструментарію мистецької критики ще на початку ХХ сторіччя, і до якого справедливо повертаються сьогодні всі шукачі «нової щирості» у сучасному мистецтві». Враховуючи контекст нещодавніх подій («Kyiv Offline: Арт-критика в добу миттєвого доступу») так представлена виставка взагалі дискредитує поняття критики. Те, що потрібно/можливо відчути майже не можливо критикувати. Відчуття не підвладні раціональному мисленню, а отже і критичній оцінці. Критика зайшла в глухий кут.
Для того, щоб «потрапити» на виставку, я теж відмовилась від будь яких раціональних фільтрів. І чи взагалі абстрактний живопис піддається раціональному осмисленню? Тому я цілковито віддалася чуттям:
Відчуття перше.
«Голосіння» Володимира Рунчака допомогли мені розкрити поліптих «Червоне» Володимира Буднікова. Тільки тоді, коли в навушниках з’явилися хаотичні звуки сопрано, кларнета і фортепіано, картина почала набувати динаміки, форми і значення. Динамічність музики диктувала динамічності полотну.
Будь-яка абстракція є непорозумінням і тому вона намагається втілитися у вже відомі візерунки. «Червоне» для мене стало візерунком того священного жіночого «ритуалу». Червоні полотна зі згустками іноді темнішеї крові були художнім втіленням цієї сакральної ідеї плодючості. А музика тільки підсилювала відчуття пронизливого болю.
Відчуття друге
Ігор Янович на полотні передає матерію. Можливо, це поржавіле залізо, яке потекло, розповзлося на полотні під час довголітніх стоянь під дощем. Полотно заржавілого заліза гармонійно доповнюють звуки: скрипіння дитячої гойдалки, моросіння того ж самого дощу, від якого залізо набрало таких химерних візерунків. Це схоже на стару карусель, яка стоїть в парку імені газети «Правда» і яку ніхто не змащував з часів розпаду радянського союзу. А все нові і нові покоління неЗалежних дітей, розгойдують карусель, не зважаючи на скрип, який з роками все більше лоскоче нерви.
Відчуття третє і останнє.
Найвдаліше, як на мене, діалог відбувся в композиції Антон Логов «Опіум» - Meiting Clouds «Defoliation». Я майже фізично відчувала цей наскрізь прокурений простір. Повна розслабленість і відключеність від світу, самозанурення, медитація, нірвана… Ти сидиш десь/деінде/будь-де, а, можливо, навіть завис у напівлежачому стані. І той єдиний елемент абстракції перетворюється на цілий процес повільного вдихання і видихання диму, який тонким і густим струмочком підіймається догори. А в верхній частині картини вже утворилось клубище диму. А легке подзвонювання і коричнюваті кольору навіюють орієнтальні мотиви. Але де ти (десь/деінде/будь-де) не важливо. Цей медитативний стан створюють саме поєднання, поєднання візії і звуку, яке відбувається тут і зараз.
Це тільки деякі варіанти того, що можна було відчути. Повний спектр відчуттів не можливо представити, тому що для кожної людини він був би інший. Але сама ідея поєднання різних подразників на різні органи чуття для досягнення одної цілі мені сподобалась.
Для мене ж арт-центр «Я Галерея» в Дніпропетровську є великою естетичною радістю і інтелектуальною втіхою. Він є частина проекту, який передбачає децентралізацію мистецького життя в Україні. Більш-менш активно в цьому напрямку почав рухатися і Донецьк, започаткувавши фестиваль сучасного мистецтва.
Окремою темою для роздумів може слугувати сама ідея виставки «Відчуваю». Куратор Павло Гудімов намагається створити своєрідний діалог між картиною та музикою, де музика може не тільки підсилювати сприйняття полотна, але й бути повноцінним арт-об’єктом. До кожного полотна індивідуально підібраний музичний супровід. Каталог проекту починається так: «Відчуваю… слово, яке дискредитувало себе у якості інструментарію мистецької критики ще на початку ХХ сторіччя, і до якого справедливо повертаються сьогодні всі шукачі «нової щирості» у сучасному мистецтві». Враховуючи контекст нещодавніх подій («Kyiv Offline: Арт-критика в добу миттєвого доступу») так представлена виставка взагалі дискредитує поняття критики. Те, що потрібно/можливо відчути майже не можливо критикувати. Відчуття не підвладні раціональному мисленню, а отже і критичній оцінці. Критика зайшла в глухий кут.
Для того, щоб «потрапити» на виставку, я теж відмовилась від будь яких раціональних фільтрів. І чи взагалі абстрактний живопис піддається раціональному осмисленню? Тому я цілковито віддалася чуттям:
Відчуття перше.
«Голосіння» Володимира Рунчака допомогли мені розкрити поліптих «Червоне» Володимира Буднікова. Тільки тоді, коли в навушниках з’явилися хаотичні звуки сопрано, кларнета і фортепіано, картина почала набувати динаміки, форми і значення. Динамічність музики диктувала динамічності полотну.
Будь-яка абстракція є непорозумінням і тому вона намагається втілитися у вже відомі візерунки. «Червоне» для мене стало візерунком того священного жіночого «ритуалу». Червоні полотна зі згустками іноді темнішеї крові були художнім втіленням цієї сакральної ідеї плодючості. А музика тільки підсилювала відчуття пронизливого болю.
Відчуття друге
Ігор Янович на полотні передає матерію. Можливо, це поржавіле залізо, яке потекло, розповзлося на полотні під час довголітніх стоянь під дощем. Полотно заржавілого заліза гармонійно доповнюють звуки: скрипіння дитячої гойдалки, моросіння того ж самого дощу, від якого залізо набрало таких химерних візерунків. Це схоже на стару карусель, яка стоїть в парку імені газети «Правда» і яку ніхто не змащував з часів розпаду радянського союзу. А все нові і нові покоління неЗалежних дітей, розгойдують карусель, не зважаючи на скрип, який з роками все більше лоскоче нерви.
Відчуття третє і останнє.
Найвдаліше, як на мене, діалог відбувся в композиції Антон Логов «Опіум» - Meiting Clouds «Defoliation». Я майже фізично відчувала цей наскрізь прокурений простір. Повна розслабленість і відключеність від світу, самозанурення, медитація, нірвана… Ти сидиш десь/деінде/будь-де, а, можливо, навіть завис у напівлежачому стані. І той єдиний елемент абстракції перетворюється на цілий процес повільного вдихання і видихання диму, який тонким і густим струмочком підіймається догори. А в верхній частині картини вже утворилось клубище диму. А легке подзвонювання і коричнюваті кольору навіюють орієнтальні мотиви. Але де ти (десь/деінде/будь-де) не важливо. Цей медитативний стан створюють саме поєднання, поєднання візії і звуку, яке відбувається тут і зараз.
Це тільки деякі варіанти того, що можна було відчути. Повний спектр відчуттів не можливо представити, тому що для кожної людини він був би інший. Але сама ідея поєднання різних подразників на різні органи чуття для досягнення одної цілі мені сподобалась.