З ІСТОРІЇ ОСТАННЬОЇ ОБСАДИ ЄПИСКОПСЬКИХ ПРЕСТОЛІВ В СТАНИСЛАВОВІ І ПЕРЕМИШЛІ.
КОСТЬ ОСИПОВИЧ.
Дня 30 жовтня 1900 року іменовано гр. Андрія Шептицького, дотеперішнього станиславівського владику, митрополитом галицької землі. Тим самим опорожнився владичий престол в Станиславові. Коли місцеве громадянство звернулось до гр. Андрія Шептицького з просьбою, щоби виявив, хто стане його наслідником, митрополит відповів, що дасть Станиславови єпископа, ліпшого від себе. Небавом рознеслася поголоска, що станиславівським владикою стане о.Плятонід Філяс. Його називав прилюдно митрополит Шептицький єпископом-номінантом. Та о.Філяс, свідомий народовець мав своїх завзятих ворогів серед москвофілів,котрі пустили прот нього ряд інтриг в урядових кругах (у графа Андрія Потоцького), чого пізніше жалували і по нинішній день жалують. Найшли вони також доступ до митр. Шептицького, який дуже скоро змінив свою постанову і почав оглядатися за іншим кандидатом, а що уважав себе у тій справі мало практичним і досвідним, тому поїхав у тій справі до свого дядька кардинала Пузини у Кракові. До товариства забрав митрополит з собою архидиякона - мітрата о. Льва Туркевича і одного з молодших священиків, котрий ще нині живий і міг би посвідчити правдивість мого оповідання.
Коли митрополит Шептицький запитав дядька-кардинала, кого має предложити на своє місце в Станиславови, почув таку відповідь: “Romanie! Zrob biskupiem chlopa! On ci za mitre we wszystkim bedzie powolny. Nie mianuj synow ksiezy, bo u nich jest tradycja, bo synowie ksiezy to ludzie z charakterem!”
Митрополит почав, отже, оглядатися за кандидатом вказаним йому кардиналом Пузиною.
За часів, як гр. Шептицький був єпископом у Станиславові, працював у душ пастирстві о. Гр. Хомишин. Зразу був він там сотрудником, бо де протягом мая виголосив тридцять проповідей для вірних. Хоча проповіди нерідко грішили дражливою формою, душпастирська праця молодого сотрудника владиці подобалася. Одначе загал дра Хомишина не любив задля його терпкої вдачі, браку товариських форм і виховання. Поштуркували крилошаниним і ігнорували його. По уступленню зі Станиславова гр. Шептицький, тодішній генеральний вікарій станіславівської епархії о.мітрат - архипресвитер Фацієвич переніс дра Хомишина на адміністратора парохії в Коломиї.
Тут почав він майже щоденно гостити в домі «амбасадора» дра Володимира Дудикевича, виціловував руки його дружині, перебував часто на вечері, так що др. Дудикевич рішився предложити його як кандидата на владику у Станиславові. Коли партійні товариші дра Дудикевича стримували його відс его кроку, він відповідав: «Я його пізнав знаменито! Се наш чоловік! Волю його як Мишковського, бо сей своїм католицизмом і лемківською впертістю більше пошкодить руському «дѢлу», як поможе». Др.Дудикевич пішов в дійсности до гр. Андрія Потоцького, предложив кандидатом на епископа дра Хомишина, а русофільська партія вправді не одобрила кандидатури, але й не протестувала.
Нема сумніву, що між графом Андрієм Шептицьким і гр. Андрієм Потоцьким були на сю тему розмови. Щоби новий владика не ввійшов на епископський престол з адміністрації, митр. Шептицький покликав дра Хомишина на директора львівської духовної семінарії, де всякі його промахи і нетакти вмів вирівнювати віцеректор др. Йосиф Жук своєю огладою і прихильністю до питомців. На праці і впливах дра Жука та других членів ректорату (пок. о. Ізидора Дольницького, пок. о. Б. Яреми і о. Іляріона Паньківського), звісних зі своєї культурности, котрі уміли усунути не одну катастрофу над семінарією, спричинену др Хомишиним, останній ріс в повазі і став станиславівськми владикою. Замічу, що перед виїздом з Коломиї на становище ректора у Львові, др. Дудикевич зібрав усю русофільсь ку громаду на залізничнім двірці і молодіж місцевої бурси. Адмністратора парафії прощано остетнтаційно квітами, про що появилися дописи у сучасній русофільській пресі. Дудикевич промостив отже др. Хомишину дорогу на єпископський престол, але за се віддячив останній свому проекторові в питомий його спосіб. Коли др Дудикевич прийшов зложити еп. Хомишинови бажання з нагоди іменування, останній його не прийняв, а др Дудикевич жалувався опісля голосно і прилюдно на сю зневагу з боку єпископа.
Вістка про іменування дра Григ. Хомишина епискпом в Станиславови громом разила тамошне духовенство і крилошан. Покійний архідиякон Литвинович, чоловік дуже обережний в словах і висококультурний в поведенню, не стерпів і сказав в ширшім товаристві: «Отже дав нам митрополит «ліпшого» єпископа від себе! І кому ж вже нині вірити? Йдуть тяжкі часи. На владичих престолах засіли люди, які не мають традиції, і котрих нічо не в’язало з життям ані працею духовенства. Відбувається “Verjungerung der Armee” (відмолодження армії) серед духовенства, де на єпископськім престолі треба людей з відповідним віком, досвідом, тактом і вирозумілістю. За нову обсаду станиславівського престола нехай Бог простить митрополитові! Се тяжкий його гріх!»
Хоча як нераді були старші крилошани новому владиці, все ж таки в ім’я карности вони віддали йому належні почести. Одначе др Хомишин почав з ними війну. Як сам перехвалювався, «вигриз» архипресвитера Фацієвича, що перенісся на емеритуру до Відня і там закінчив життя. Вслід за тим почав епископ боротьбу з архидияконом Литвиновичем, котрий свого часу зробив приємність еп. Пелешови і з матеріально краще вивінованої гімнізіал. катехитури перейшов на становище крилошанина. Його по уступленню р.Фацієвича, поминув еп. Хомишин при обсаді становища архипресвитера і тішився, коли архид. Литвиновича з гризоти занедужав на жовтачку. Грубо нетактовно, і то в церкві, серед численно зібраного народа найшовся еп.Хомишин супроти третього крилошанина дра Гробельського, якого ненавидів за те, що він важився ганити його проповіди, виголошені ним, коли він був сотрудником у Станиславові. Дня 27 квітня 1905 р. відбувалася в соборній церкві у великий четвер церемонія миття ніг, на котру прибув крил. Гробельський і зайняв своє місце, не передчуваючи, що епископ його при запрошенню поминув. Коли епископ побачив крил. Гробельського, крикнув в церві, що доти не приступить до миття ніг, доки крил. Гробельський не покине свого місця. Можна уявити собі яке згрішення викликала ся сцена в церкві серед вірних. Вона й була предметом інтерпеляції в австрійськім парламенті, про котру дальше згадую. Поведення владики супроти мітрата Фацієвича, архид. Литвиновича і других крилошан чи священиків, що походили зі священичого роду, або визначалися тактом, досвідом і стояли здалека від людей, що не уміли схлібляти, або підлизуватися, межувало часто з невміняємим бажанням дошкулювання. Настали дійсно тяжкі часи!
Так отже духовенство не помилилося в своїх думках і побоюваннях про нового владику. Одначе помилялися кард. Пузина і митр. Шептицький. “Powoln-им» супроти свого добродія еп. Хомишин ніколи не був. Ради у него ніколи не питав. А коли мтр. Шептицький у своїй далекозорости хотів убезпечити станиславівськмоу престолові маєтність Коршів, др. Хомишин викрикував: «Що то Шептицький хоче з мене зробити свого економа чи форналя?!» - На новім становищи окружив себе людьми, що доносили йому кожну сплетню на немилих йому і собі людей. Почало витворюватися пекло, йшла розтіч між духовенством.
Одначе до „Руслана" плили стаття одна за другою, у яких величано дра Хомишина. І коли про Христа говоримо звичайно і чуємо на проповідях: „Христос уздоровив, Христос сказав, пішов" і т. п., то про і п. Хомишина читав я допись, писану з нагоди посвячення церкви в ріднім селі владики, Гадинківцях, отсі слова: „А їх Преосвященство станули на підвищенню і глянули на за¬хід сонця..." Словом в „Ру-слані" цвило балвохвальство, а владика авторів-священиків, підписаних під статтями, од¬ного за другим копав від се¬бе, а раз навіть дозволив собі на нечемний лист до редакції, на який одначе дуже рішучо, хоча чемно зареаґовано. Сі статті про еп. Хомишина були нещастям для самого „Рус¬лана" і для християнсько-суспільної організації, бо вивищувано чоловіка зненавидженого серед суспільности. А що зненавиджений владика вважав себе протектором і членом партії, вона мусіла чи скорше, чи пізніше дожити свого віку і нині не має ніякого впливу на суспільне життя. Еп. Хомишин любив позувати на апостола та саме війна розбила в прах сяйво його апостольства. Др. Хомишин утік двічі зі своєї єпархії. Вперше у серпні 1914 року, а вдруге по 20 червня 1916 р., коли царські війська зближалися до Станиславова, Лишився на своїм престолі митрополит Шептицький, котрого царські війська вивезли, з тюрми звільнила його щойно революція. Не покинув своєї єпархії еп. Константин Чехович, який сповнення архипастирського обов’язку переплатив життям.
В перших днях серпня 1914 року опинився еп. Хомишин у Відни. Заїхав зразу до гостинниці «Zur goldenen Ente». Тут відвідав його віденський парох о. др Йосиф Жук, а ко¬ли владика тішився, що „таки утік", др Жук привитав його словами: „Quo vadis, Domine" (Куди йдеш, пане!) «Добрий пастир не кине свого стада!"
Спаленів єпископ, почав виправдуватися, що його до виїзду склонили приятелі, які благали його, щоби він ратував своє «цінне" життя і т.п. Свідком сеї розмови був о.др. Пелліх.
Мітратови Жукови дехто брав за зле його виступ і щойно в p. 1916, коли еп. Хомишин вдруге кинув свою столицю і опинився у монастирі оо. Василіян у Львові, навіть вороги о. Жука мусіли признати, що на єпископськім пpeстолі засідає не апостол, а звичайний трус.
Згадую про сю подробицю, бо вона відбилася опісля на обсаді єпископського престола в Перемишлі.
Як тільки австрійсько-німецькі війська відбили часть Галичини, еп. Хомишин вернув р. 1915 до Станиславова. Здавалося, що по соромній утечі епископ притихне. Одначе він забаг здобути нові лаври і ввів у своїй єпархії григоріанський календар на жадання прем’єра гр. Штірка і намісника Коллярда. Крок владики викликав різкий протест серед цілого громадянства. Багато священиків не послухало розпорядку владики. Селяни почали бойкотувати відправу церковну в латинські свята, а облягали церкви у свої свята, де нераз надармо очікували священика. Чимало селян опинилося в тюрмі завдяки необдуманому кроку владики. Справа покінчилася компрометацією владики, котрий мусив соромно реформу календаря відкликати. А коли др. Хомишин в червні 1916 р. утікав вдруге зі Станіславова, посипались за ним оклики чи взяв із собою календарі?..
Коли одна «реформа» не повелася, забрався др. Хомишин до другої та ввів примусовий целібат. Розбив духовенство на жонате і нежонате. Жінок священиків почато визивати «сплювачками» та всякими иншими, дійсно хамськими призвищами. Зневажувано священичі родини, з котрих гостинности сам вла¬дика нераз користав і користав. Молоді недосвідні целебси пообсідали найкращі парохіі з кривдою заслуг жонатого духовенства. Зі Станиславова вийшла відома, гноївкою затроєна брошура про жонате духовенство, котру високий церковний достойник схарак¬теризував словами: „Дай дурневи писати брошуру, то більше нею пошкодить, як поможе". Коли відомий „приятель» Українців Дженокі приїхав до Станиславова, зааранжовано депутацію целебсів, котрі про¬сили Дженокого, щоби він под¬бав у Римі о введення приму¬сового целібату у всіх уніат¬ських єпархіях. Станиславови завдячуємо ту пошесть, що на¬зивається „примусовим целі¬батом", а котру наша суспіль¬ність зуміє змести з лиця землі. Про делегацію целєбсів до Дженокого дійшли до мене в останній хвилині ще такі подробиці, котрі нотую на вічну пам’ятку. Делегацію вислало Тов. безженних священиків ім. св. Йосафата. Вона вручила Дженокому меморіял з підписами 52 целєбсів. Одначе на останних зборах сего товариства целєбси, яких підписано без їх відома, запротестували про¬тив надужиття їх імен не тільки про минулий час, але й про будуче, а виділ товариства, хоча єпископ був на зборах, ледви двома голосами біль¬шості дістав абсолюторію. Ось як у нас фабрикується меморіяли до Риму за целібатом... У своїй впертости др. Хоми¬шин ніколи не числився з го¬лосом вірних, відтручував від себе щиро відданих йому, від него незалежних людей (радн. дв. Карановича), на проповідях не умів заховати достойного в устах владики тону, а своє перо опозорював лайкою. Виросли плазунство та і розтіч і нині єпископ сам з кількома, чи кільканадцятьма підхлібниками дивуються, як всі
його почини пропадають, як тріщить целібат, як шириться хаос, зневіра, як падає Церква. Унія в станиславівській єпархії поважно загрожена і коли на тамошнім престолі буде за¬сідати „апостол" (так назвав еп. Хомишина „приятель" Дженокі), то до п’яти літ зацвіте у його єпархії українська евангелицька церква, а з унії не остане сліду... А тоді не помо¬жуть навіть Єзуїти, під котрих покров др Хомишин під сю пору скрився.
Деякі факти з тих, які ми тут подали, були обговорені у спеціальній інтерпеляції, внесеній в австрійскім парламенті дня 2І червня 1905 року. У ній відмічено також ряд нетактів дра Хомишина, яких допустився він супроти митрополита і еп. Чеховича, чи то на реколекціях, чи навіть в гостині у митрополичій палаті. Та я їх повторяти не стану. Сими нетактамя він себе понижав, а не згаданих владик.
Владика др Хомишин не умів панувати над своїми нервами та не застановився над тим, що необдуманим рішенням може нанести не тільки шкоду і кривду священикови, але привести його до втрати життя. Раз візвав владика до канонічної інституції о. Александра Базилевича. Сей прибув до Станиславова, відправив богослуження, зложив присягу і дістав до рук інституційний декрет. Вже з улиці прикликано о.Базилевича з поворотом до владики, котрий зажадав звороту декрету під позором, що має на нім дещо написати. Коли владика дістав декрет до рук подер і крикнув, що робить се тому, що перед хвилею дістав донесення, що о.Базилевич дістав презенту в неправний спосіб. О.Базилевич вернув прибитий домів і коли тільки розказав про свою пригоду дружині, упав неживий на землю. Останніми його словами були: «Гину з руки владики!» Вдовиця приїхала по похороні до дра Хомишина і передала йому останні слова чоловіка.
Епископ удавав, що плаче, дер собі волосся на голові, оправ¬дувався, що упав жертвою ін¬триги, обіцював вдові матері¬альну поміч... Але життя вер¬нути не міг.
Так само ломив життя о. Баришеві, котрий утік з під опіки владики до Америки і там скоро умер на серцеву недугу. Так ломить життя примусовим целебсам, з яких деякі розпи¬лися та проклинають сю хви¬лю, коли улягли целібатовому примусові.
Хто мав власть, сей може легко ломити людей, старших і молодших. Але й може прийти хвиля, що найдеться чоловік, який за зневагу відплатить зневагою і зломить життя владиці. І що ортоді залишиться? Остане тільки слава,я ку виробив о.Хомишинови один з генералів бувшої Австрії ,котрий на питання цісаря про владику відповів три слова: “Majestat! Ein Bauer!” (Ваша величносте! Це селюк!»
Саме в тім часі, як еп. Хомишин вперве утік (в серпні 1914 р.) зі Станиславова до Відня і тут недалеко церкви св. Варвари уладив собі спокійне та вигідне життя, а його сторонники виробили йому у високих урядових кругах опінію, що його утеча була виявом австрійського патріо¬тизму, - перемиський владика Константин Чехович переживав на своїм престолі дуже важкі часи.
Почалася евакуація Пере¬мишля. Одного дня прибув до палати молоденький урядник староства і зажадав, щоби єпископ негайно виїхав з Перемишля, бо в поїзді для нього вже призначено місце.
Владика відповів, що тоді покине свою столицю, коли дістане приказ на письмі, отже тільки під примусом. Зрозумів єп.Чехович, що в міродайних кругах його представлено як русофіла або зрадника. Небавом прибув до Перемишля архикнязь Фердинанд в товаристві молодого архикнязя Карла, пізнішого цісаря. Явилась на повітання генераліція та від поручники світських і духовних властей. Військовість ігнорувала владику, а тупоумний архикнязь Фридерик, коли йому представлено “der rutenischen bischof” (руського владику), сказав єпископові: “Ich kenne nur Polen und Verrather” (я знаю тільки поляків і зрадників»). Еп Чехович зареагував словами, , що ті, яких представлено у високих кругах зрадниками, проливають свою кров і гинуть за Австрію на побоєвищах. Отся сміла оборона українського народу принесла велике вдоволення для владики, хоча сам факт стрічи і розмо¬ви з архикнязем приспорив еп. Чеховичеви багато журби.
На обхід Йордану в 1915 році не прибув з генераліції ні один достойник, а явилося зате багато Українців-офіцерів, що боронили твердині. Поручники-Українці заняли місця, призначені для Генераліції. - В марті 1915 р. владика явився на однім „верку" твердині та виголосив проповідь до війська. Загрівав Українців до витривалости, до вірности монархови, котрий «дав мені слово, що український університет буде створений у Львові". Щойно ся проповідь, виголошена владикою перед недалеким падінням Перемишля, отворила також військовим кругам очі на те, чим був еписюп Чехович серед тодішних відносии. Дня 22 марта 1915 р. упав Перемишль, який зайняли царські війська. Владика знав, що його вивезуть вглиб Росії і до примусової їзди готовився. Не виходив з палати на місто, щоби себе не наражати на можливу зневагу з боку русофілів.
Хто знав ближче еп. Чеховича, сей мусів замітити, що ледви чи котрий владика звер¬тав стільки уваги на етикетальні форми, що він. За часів мира єднало йому се велике признання у військових кругах. Був зін у цілім значінню слова ви¬соко культурним Європейцем. Достоїнству єпископа хотів він надати як найбільше блеску. Тому рад був папським і австрійським відзначенням, яких дістав перед війною чимало. Щоби обезпечити шляхотство братови і його синам, які, на жаль, по смерти владики пе¬рейшли на латинський обряд, він виєднав свому родови шляхотський дипльом. Се останнє було приводом великої прикрости для владики. Русофіли розпустили поголоску, що вла¬дика за почести і майно готов перейти на царослав’я і цар¬ський уряд рішився з тім дусі впливати на еп. Чеховича. Один з львівських громадян упередив про се єпископа, котрий в пригнобленню сказав: „То аж так низько мене цінять!..»
Небавом явився в дійсности у еп. Чеховича високий цар¬ський достойник і обіцяв йому відзначення, титули та наділи маєтком, коли він перейде на цар ослав’я. Епискол встав з крісла, гордо відказався від відзначень, титулів, маєтків та апостазії, почім дав здивованому достойникови до зрозуміння, що його інформації невірні та аудієнція скінчена. Того ж дня уставлено варту в палаті. Еп. Чехович став царським в’язнем. Під впливом зневажливої предлоги з боку царського уряду, еп. Чехович тяжко занедужав на пораження мозку. Одначе сильний організм єпископа перетривав недугу. Дня 28 квітня 1915 р. сидів владика при бюрку і працював.
Нараз солдат ударив кольбою кріса у двері владики. Владика піднісся з крісла і упав неживий на долівку. Так за¬кінчив життя великий перемиськнй владика та горячий, щирий громадянин еп.Чехович.
Вістка про смерть еп. Чеховича дійшла до Відня вже в перших днях мая 1915 року. Українські політичні круги до¬відалися також, що кандидатом на перемиський престол є крилош. Мартин Пакіж, котрий прибув на похорони еп. Чеховича як відпоручник львівської капітули і духовенство гляділо на него, як на десигнованого царським урядом єпископа-номіната. Сій кандидатурі рішилися віденські політичні державні та українські круги запобігти. Українські політики почали призадумуватися над кандидатом тим більше, що митр. Шптицький перебував у неволі.
Одним з перших кандидатів був віденський парох о. др. Йосиф Жук, одначе проти його кандидатури дуже рішучо єп. Хомишин, так що вона скоро упала.- Тоді видвигнули українські посли дру¬гого кандидата о. Олексу Базюка, апостольського протонотаря в Сараєві, що числив тоді 42 роки (ур. 1873). Одна¬че урядові круги піднесли заміт, що кандидат занадто молодий. Сталося се тому, бо спроба іменовання молодого єпископа в Станиславові дра Хомишина, що став владикою в 37 році життя, принесла урядови багато розчарування і викли¬кала в р. 1906 в парляменті інтерпеляцію дуже небажану у двірських кругах. Не треба забувати, що наслідком подібної інтерпеляції усунено архієп. Коппа в Оломоуци з престола. Цісар Франц-Йосиф, великий католик, хотів щоби єпископом став старший чоловік, бо боявся, що інтерпеляції, як з приводу архієп Конна і єп. Хомишина готові підтяти повагу католицької церкви. Одначе українським кругам повелося для о.Базюка приєднати прихильність рішаючих урядових кругів, бо кандидат визначався великою працею раніше на становищі місіонера в Бремі, а після талантом і тактом серед Українців в Босні.
З іменуванням проволікано, бо воно і так, доки Перемишль був у царських кругах, не було актуальне. Крім сего станули на перепоні ще инші обставини, з якими уряд мусив числитися. Хоча митр. Шептицький був у неволі, все ж таки найшов нагоду і вислав від себе предлогу в справі обсади перемиського єпископства.
Вчинив се тому, бо перемиського владику іменує і посвя¬чує митрополит, а потверджує папа. Щоби церква через проволоку в обсаді не потерпіла, митр. Шептицький віддав на сей раз право іменування рим¬ському престолови, а від себе додав, що гідні стати епископами: о. Йосиф Боцян, якого митрополит вже висвятив на єпископа луцького в Києві (14. IX. 1914 р.), др Дмитро Яремко епископ-номінат в Острозі і Василянин о. Анастазій Калиш. Найстаршим з поміж них був о. Калиш (ур. 1875), що в р. 1915 числив 40 літ, еп. Боцян числив тоді 36 літ, і стільки ж еп. Яремко (ур. 1879).
Ні еп. Боцян, ні еп. Яремко не могли входити в рахубу, бо були в неволі, а др. Яремко помер дня 3. X. 1916 року в тюрмі. Проти о. Калиша, попри його прикмети, підношено тоді молодий вік.
Між тим Перемишль перей¬шов з поворотом в австрій¬ські руки (3.VI. 1915 р.) і важкий голос в справі обсади єпископства в Перемишлі могли мати латинські галицькі владики. Вони знали, що уряд годиться на кандидатуру о. Базюка, про котрого вони нічого не могли сказати, бо з ним ніколи не стрічалися. Тому й держалися вони супроти о. Базюка з повною резервою. Щоби дізнатися про думки латинських галицьких владик, один з наших громадян пішов під иншим позором в грудни 1915 р. до архиеп. Більчевського і від него довідався, що Рим очікує думку іменування в Перемишлі еп. Хомишина, при¬чім був би вільний престол в Станиславові. Громадянин притворився, що його ся думка не збентежує та запитав, чи кандидатом на єпископа під сю пору не був би о. Філяс, якому сього часу зроблено вже моральну кривду, бо митр. Шептицький представляв його р. 1901 як єпископа-номіната на Станиславів, а опісля заміняв його особу кандитурою дра Хомишина. Архиеп. Більчевські відповів, що проти іменування єпископом о.Філяса є митрополит Шептицький.
В записках неназваного нами по прізвищи громадянина про аудієнцію у архиєп. Більчевського читаємо: «Знаю, відповів я, і виясню причину. Коли гр. Андрей Шептицький став єпископом, зглядно митрополитом і тим самим секуляризувався (уступив з чина оо. Василиян), хотів конче мати голос в капітулі Василиян. Сему о.Філяс, як протоігумен, спротивився і не міг інакше зробити, коли хотів берегти автономії монастиря. Монахи не могли рівно ж пристати на те, щоби хто-небудь брав участь в ка¬пітулі, хто разом з ними не живе і не працює. Справа опер¬лася о Рим. Поїхав туди митрополит, але не проволікав також з подорожею о. протоігумен. Справа хилилася вже в кон¬грегації „de ргораganda fide” на користь митрополита. Тоді взяв в оборону оо. Василян один з кардиналів, що раніше був Францішканином. Він заявив, що не може згодитися на обкроєння автономії монасти¬ря, бо сам, відколи став кардиналом, шанує автономію Францішканів та до їх справ не мішається".
Архиеп. Більчевскі приняв сю заяву нашого громадянина до відома, а львівська Ставропігія, що дня 4. II. 1916 р. знайшлася в руках Українців, взяла на однім із найближчих засідань старшини під розвагу кандидатуру о. Філяса, заявилася за нею однодушне і висла¬ла в сій справі меморіял до Відня.
Майже рівночасно рішили українські політичні круги у Відни спараліжувати кандида¬туру еп. Хомишина на владицтво в Перемишлі. Привід до такої постанови дав сам др. Хомишин, котрий, не порозумівшися з ніким, ввів григоріянськиї календар у своїй епархії, чим викликав формальну ворохобню серед вірних.
Згаданий щойно громадянин мав нагоду дня 13 марта 1916 р. говорити знову з архиеп. Більчевским і сю розмову передаємо рівно ж на ос¬нові його записок: „Архиепископ Більчевский запитав мене, що я скажу на ту „епохальну" річ, яку переводить еп. Хомишин, себто на введення григоріянського календаря?-Я відповів: „Ексцеленція простять, що я буду иншої думки. Якби ла¬тинський єпископ зважився ввести таку важну зміну, як календар, без Вашого відома, як архиепископа, вірю, що Ви уміли би дати собі з ним раду. Таких справ не ялося перево¬дити, коли митрополит в неволі, єп. Чехович не жиє, а його престіл не обсаджений. Дійшло до сего, що в Гусятині будуть відправляти богослужіння по-новому, а півкілометра дальше у львівській архиєпархії по старому численню. Вийде хаос! Тільки згода трьох владик та згода на сю зміну з боку вірних можуть довести до успішного поладнання справи. Не таюся ще з отсими обставинами. Єп. др Хомишин загирив єпарх. фонди в будові готелю «Асторія», а між ними фонд вдів та сиріт по священиках.
Знаю, що єпископ був у графа Штірка і просив мільйон корон державної позички та дістав відповідь: „Das Geld ist da aber der Titel fehlt” (гроші є, але нема титулу). Титул зараз найшовся. На жадання гр. Штірка, др Хомишин вводить новий календар. Сей титул має йому також промостити дорогу на престол в Пе¬ремишлі, але чи все те не буде противитися церковному пра¬ву? (Сімонія!?)
- Але ж се тяжкий заміт для єпископа! - сказав др. Більчевский.
- 3наю про те. Висловлюю одначе не свою думку, але за¬галу, котру латинський епископат, що має вплив на обсаду, повинен знати". -
Архиепископ подякував за вістку, а в кілька неділь пізніше заявив згаданому громадянинови, що сам др. Хомишин не хоче йти до Перемишля, бо „жаль йому покидати єпархію, в котрій вложив стільки праці" і т. д. Словом „виноград був добрий", але як його лис не міг дістати, то сказав: „Він і так ще надто квасний"...
Не можна одначе промов¬чати, шо грозу іменування дра Хомишика Перемиськнм вла¬дикою відчуло болючо духовенство. Покійний нині парох Скнилова, о. Йосиф Фолас та ще один із визначних свяще¬ників (його імена не згадую, бо він ще в живих) скликали до Львова з’їзд деканів перемиської енергії і ті внесли протест до Риму проти назначення дра Хомишива на владицтво в Перемишлі. У протесті віднесено два заміти, то єп. Хомишин втопив епархіяльні фонди в будові готелю «Австрія» і що утік перед царськимн військами, а свою епархію лишив на божу волю. Зібрані декани поклали під протестом свої підписи, з чим Рим мусів числитися. При сій нагоді висловили декани перемиської єпархії просьбу, щоби перемиським єпископом став о. Клим Шептицький, а львів¬ським суфраганом кн. Макс Саський. Обі предлоги не могли бути переведені в життя, бо о. Клим Шептицький, хоча вже був священиком, одначе щойно кінчив богослов’я в Інсбруці, а іменування князя Макса Саського виключали тодішні політичні обставини.
Ніхто одначе не добив кандидатурн дра Хомишиша на єпископство в Перемишлі так основно, як сам владика своєю другою утечею з Станиславова, в маю 1916 р. В Римі, а так саме в урядових віденських кругах переконалися тоді, що такої кандидатури поважно трактувати не можна. Лишився в дійсності один кандидат о. Філяс. Але він перед Вели¬коднем 1916 р. тяжко занедужав та мало не закінчив жит¬тя і коли після подужання йо¬му з Риму запропоновано єпи¬скопський престол, він відка-зався, мотивуючи тим, що був смертельно хорий, через що не має сил кермувати епархією, з котрої вивезено до Талєргофу духовенство, пов’язнено, понищено та роззвірено селянство, серед котрого по¬чинають ширитися царослав’я і протестантизм. Сей крок о. Плятоніда Філяса з’єднав йому велике поважання у ду-ховних і державних кругах. Не хапав за мітру, хоча йому її давано, але числився зі своєю совістю, силами і обстави¬нами. Одначе відмова о. Фі¬ляса не принесла добра гр.-кат. церкві.
Коли еп. Хомишин побачив, що його власна кандидатура на єпископський престол по¬терпіла соромну невдачу, а о. Філяс зрікся своєї кандида¬тури, рішився «ущасливити» перемиську єпархію кандида¬том, який тут заініціював би його „апостольську" діяльність. Сим кандидатові став о. Йосафат Коциловський.
Раніше відносини між др. Хомишииом, як єпископом в Станиславові, а між віце-ректо¬ром тамошної семинарії др. Коциловським були ворожі. ЕПИСкоп, як сам хвалився, „вижер" др. Коциловського, котрий, щоби позбутися власти владики, вступив до монастиря. Одначе літа минали і обох зближила до себе еміграція. Епископ Хомишии перебував у Відні, а др. Коциловський став ректором семинарії для галицьких питомців у Кромерижи. Його запросили священики-емігран¬ти, яких у Відни зібралося по¬верх сотки, на реколекції пе¬ред Великоднем 1915 р. Др. Коциловський почав реколекції на тему поваги духовенства і сказав поміж иншим: „Отці жалуються, що їх повага упа¬дає, що власти до них ворожо відносяться, одначе чи може бути инакше, коли свя¬щеники самі не шанують свого єпископа? Парох витає єпи¬скопа словами: «Quo vadis, do¬mine ?", „Добрий пастир не кине свого стада". Епископ не може правити богослуження о год. 7 рано, бо парох в тім часі відправляє. Коли Єзуіт Агель виголошував проповідь в Augustkirche, на церкві появилась оповістка з покликом, щоби духовенство на ній явилося, але в порядку богослужіння не відмічено, що епископ Хомишин виголосить кождої неділі проповідь" і т. п. Були се заміти проти о. дра Жука, пароха церкви св. Вар¬вари, хоча парох не міг не¬гайно змінити порядку богослужения, бо мав ряд замов¬лених служб Божих, а згадану оповістку про Єзуіта Агеля, в котрій поминено проповіди єпископа, писав о. Богдан Ярема, тоді військовий священик (4- 25. XII. 1916 p.), котрого хиба о ніяку анімозію проти дра Хомишина посудити не можна було.
Коли єп. Хомишинови донесено про зміст проповіди дра Коциловського, він рего¬тався з утіхи і сказав: „А дивіть, я його „вижер" з семинарії та „загнав" до монастиря, а він став у моїй обороні! Проповідь дра Коциловського отворила йому дорогу до єпископського престола в Пере¬мишлі. Його попер всіми силами єп. Хомишин і хоча др. Коциловський в р. 1916 числив щойно 39 літ, урядові круги згодилися на його кандидатуру. Його висвятив митр. Шептицький по своїм повороті з неволі, в р. 1917 на владику, бо др Коциловський мав вже іме¬новання з Риму. Українська суспільність не протестувала проти сего вибору та імену¬вання, бо числила, що новий владика не піде слідами дра Хомишина. Одначе гірко за¬велася.
Подібно, як др. Хомишнн, почав др. Коциловський війну з капітулою. Архипресвитера капітули, о. Карла Волошинського, тоді 71-літнього старця, що кілька разів був гене¬ральним вікарієм і вів єпархію по смерти владик Ступницького і Чеховича, владика засуспендував a sacris (від ду¬ховних відправ), без подання причини, а тільки „ех infor¬mata conscientia" (інформова¬ної свідомости). Ся суспензія, викликала згіршення і скандал. Другому крилошанинови архидіяконови o. Ів. Войтовичеви, тоді 75-літному старцеви ві¬дібрав др. Коциловський ре¬ферат. Оба крилошани боро¬нилися лояльно, але нехай eп. Коциловський прийме до ві¬дома, що нічо так не підкосило поваги єпископського престола і самого єпископа, як та необдумана суспензія. Справі оперлася о нунція. Епископ мусів зняти суспензію і віддав з поворотом реферат. В урядових, тоді ще австрійських кругах, глузовано з владики. Неприхильні епископови люди піднесли деякі події з його молодости і вийшов скандал. Проти третього крилошанина о. мітрата Мирона Подолинського, заслуженого для капітули та її архива чоловіка, взірцевого священика, свідомого громадянина, котрому еп. Чехович виробив у Римі протонотаріят (право уживання мітри і жезла) поводився владика на засіданню капітули дійсно в понижаючий спосіб. Мітрат Подолинський говорив перед смертю, що бистрий розвій своєї недуги завдячує прикростям з боку владики. „Я по кождім засіданню клав у ночі оклади з води на голову, бо гадав, що дістану пораження мозку. Бог, видко, зіслав на мене обложну недугу, щоби не мусів слухати на засіданнях простацтв владики". Крилошанин Подолинський помер з таким самим жалем до владики, як кінчили своє життя крл. Волошинський і Войтович. Ще за життя мітр. ВОЛОШИНСЬКОГО іменував єпископ своїм генер. вікарієм наймолодшого тоді крилошанина, тридцятькількалітнього чоловіка дра Богачевського (ур. 1884 р.), а по його виїзді до Америки на єпископство, дра Григ. Лакоту (ур. 1883). Тепер перемиський владика веде війну з дальшими трьома крилошанами: о. Зубрицьким, о. Мрицом і др. Василем Левицьким і хоче їх ломити так само, як ломив инших членів капітули. Забув владика, що се не тільки високозаслужені у церкві отці прелати, але й свідомі громадяни, котрих українське громадянство зуміє взяти у свою оборону. Ми противні і доси не підносили особистих справ владики, але зробимо ce, коли владика в непрактикований культурними людьми спосіб буде полагоджувати особисті порахунки і буде дальше воювати зі згаданими людьми, що були добрими дорадниками пок. Еп. Чеховича, і коли старих, заслужених крилошан та священиків буде поминатися при авансах, а заміщувати їх становища незаслуженими молодиками. Ми знаємо, шо досі владика не зробив нічого ані для церкви, ані для громадянства і він згаданим крилошанам у сім напрямі не складе пару заслугами, віком, тактом, культурністю, досвідом і і розвагою. Епископ повинен тямити, що не кождому з єпископів судилося додати блиску своїй столиці, але владика повинен береги її поваги, а не виставляти на позорище. Лвівська капітула не стратила на тім, а навпаки зискала, що два старці-крилошани щиро стоять на її чолі.Вони відслужили вірно Богу, церкві та народови і його культурі.
За своїм первовзором, др. Хомишином, еп. Коциловський заповів також у своїй єпархії примусовий целібат. Почалося ломлення молодих душ в найтяжчій хвилі, яку взагалі коли-будь наше студентство переживало. Проти ceгo насиль¬ства не завагаємося ужити найостріших середників. Зміни на владичих престолах ми не боїмося. Владика, що піде під нинішну пору проти гро¬мадянства, підкопає не тільки свою повагу, але ще більше повагу церкви. Тут годі поті¬шатися нісенітницями, шире-ними одним прибічником перемиського владики, що дві третини від церкви відпадуть, але четвертою частю владика завоює цілу Україну. Лишіть, отці, пусту надію і нагадайте собі притчу про п’ять талантів та про лінивого раба, що свої таланти закопав у землю. Укра¬їни не здобуде сей, хто своє стадо стратив і хто на проповідях, замість приєднувати - поневіряв православних, яким забрано церкви і усунено священиків.
Кінчу мої замітки. Як бачимо, відмолодження генералів духовної армії, почате митр. Шептицьким, принесло необчисленні шкоди. Одинокий митр. Шептицький, хоч і став влади¬кою у 34 році життя, був виїмком. Сприяли сему його ви¬ховання, о6разування, бистрий ум, передбачування наслідків, числення з обставинами і хоча ми будемо нераз підноситн справи львівської єпархії та їх оцінювати, то все ж ми не мо¬жемо митрополита ставити на рівні з другими владиками, що в своїй упертости копають гріб уніятській церкві.
Коли в XVI і XVII віці були великі непорядки у православній церкві, тоді один письменник, плачучи над її упадком, жалувався, що церквою управляли “dzietska у smrodki», котрим молоко на устах не підсохло. У нас повторилося те саме на поч. XX віку. Престоли в Станиславові і Перемишлі опинилися в руках молодих людей, нерозважних, примховатих, що верзуть нісенітниці про об’явлення, зіслане їм самим Христом, про власть, яку дістали не з Риму, а від самого Христа, котрим брак потрібного такту, культури, досвіду, щоби взагалі сповняти архипастирські обов’язки та спинити церкву перед розладом і упадком.
«Український голос» (Перемишль). - 19 і 26 квітня, 3 травня 1925.
Дня 30 жовтня 1900 року іменовано гр. Андрія Шептицького, дотеперішнього станиславівського владику, митрополитом галицької землі. Тим самим опорожнився владичий престол в Станиславові. Коли місцеве громадянство звернулось до гр. Андрія Шептицького з просьбою, щоби виявив, хто стане його наслідником, митрополит відповів, що дасть Станиславови єпископа, ліпшого від себе. Небавом рознеслася поголоска, що станиславівським владикою стане о.Плятонід Філяс. Його називав прилюдно митрополит Шептицький єпископом-номінантом. Та о.Філяс, свідомий народовець мав своїх завзятих ворогів серед москвофілів,котрі пустили прот нього ряд інтриг в урядових кругах (у графа Андрія Потоцького), чого пізніше жалували і по нинішній день жалують. Найшли вони також доступ до митр. Шептицького, який дуже скоро змінив свою постанову і почав оглядатися за іншим кандидатом, а що уважав себе у тій справі мало практичним і досвідним, тому поїхав у тій справі до свого дядька кардинала Пузини у Кракові. До товариства забрав митрополит з собою архидиякона - мітрата о. Льва Туркевича і одного з молодших священиків, котрий ще нині живий і міг би посвідчити правдивість мого оповідання.
Коли митрополит Шептицький запитав дядька-кардинала, кого має предложити на своє місце в Станиславови, почув таку відповідь: “Romanie! Zrob biskupiem chlopa! On ci za mitre we wszystkim bedzie powolny. Nie mianuj synow ksiezy, bo u nich jest tradycja, bo synowie ksiezy to ludzie z charakterem!”
Митрополит почав, отже, оглядатися за кандидатом вказаним йому кардиналом Пузиною.
За часів, як гр. Шептицький був єпископом у Станиславові, працював у душ пастирстві о. Гр. Хомишин. Зразу був він там сотрудником, бо де протягом мая виголосив тридцять проповідей для вірних. Хоча проповіди нерідко грішили дражливою формою, душпастирська праця молодого сотрудника владиці подобалася. Одначе загал дра Хомишина не любив задля його терпкої вдачі, браку товариських форм і виховання. Поштуркували крилошаниним і ігнорували його. По уступленню зі Станиславова гр. Шептицький, тодішній генеральний вікарій станіславівської епархії о.мітрат - архипресвитер Фацієвич переніс дра Хомишина на адміністратора парохії в Коломиї.
Тут почав він майже щоденно гостити в домі «амбасадора» дра Володимира Дудикевича, виціловував руки його дружині, перебував часто на вечері, так що др. Дудикевич рішився предложити його як кандидата на владику у Станиславові. Коли партійні товариші дра Дудикевича стримували його відс его кроку, він відповідав: «Я його пізнав знаменито! Се наш чоловік! Волю його як Мишковського, бо сей своїм католицизмом і лемківською впертістю більше пошкодить руському «дѢлу», як поможе». Др.Дудикевич пішов в дійсности до гр. Андрія Потоцького, предложив кандидатом на епископа дра Хомишина, а русофільська партія вправді не одобрила кандидатури, але й не протестувала.
Нема сумніву, що між графом Андрієм Шептицьким і гр. Андрієм Потоцьким були на сю тему розмови. Щоби новий владика не ввійшов на епископський престол з адміністрації, митр. Шептицький покликав дра Хомишина на директора львівської духовної семінарії, де всякі його промахи і нетакти вмів вирівнювати віцеректор др. Йосиф Жук своєю огладою і прихильністю до питомців. На праці і впливах дра Жука та других членів ректорату (пок. о. Ізидора Дольницького, пок. о. Б. Яреми і о. Іляріона Паньківського), звісних зі своєї культурности, котрі уміли усунути не одну катастрофу над семінарією, спричинену др Хомишиним, останній ріс в повазі і став станиславівськми владикою. Замічу, що перед виїздом з Коломиї на становище ректора у Львові, др. Дудикевич зібрав усю русофільсь ку громаду на залізничнім двірці і молодіж місцевої бурси. Адмністратора парафії прощано остетнтаційно квітами, про що появилися дописи у сучасній русофільській пресі. Дудикевич промостив отже др. Хомишину дорогу на єпископський престол, але за се віддячив останній свому проекторові в питомий його спосіб. Коли др Дудикевич прийшов зложити еп. Хомишинови бажання з нагоди іменування, останній його не прийняв, а др Дудикевич жалувався опісля голосно і прилюдно на сю зневагу з боку єпископа.
Вістка про іменування дра Григ. Хомишина епискпом в Станиславови громом разила тамошне духовенство і крилошан. Покійний архідиякон Литвинович, чоловік дуже обережний в словах і висококультурний в поведенню, не стерпів і сказав в ширшім товаристві: «Отже дав нам митрополит «ліпшого» єпископа від себе! І кому ж вже нині вірити? Йдуть тяжкі часи. На владичих престолах засіли люди, які не мають традиції, і котрих нічо не в’язало з життям ані працею духовенства. Відбувається “Verjungerung der Armee” (відмолодження армії) серед духовенства, де на єпископськім престолі треба людей з відповідним віком, досвідом, тактом і вирозумілістю. За нову обсаду станиславівського престола нехай Бог простить митрополитові! Се тяжкий його гріх!»
Хоча як нераді були старші крилошани новому владиці, все ж таки в ім’я карности вони віддали йому належні почести. Одначе др Хомишин почав з ними війну. Як сам перехвалювався, «вигриз» архипресвитера Фацієвича, що перенісся на емеритуру до Відня і там закінчив життя. Вслід за тим почав епископ боротьбу з архидияконом Литвиновичем, котрий свого часу зробив приємність еп. Пелешови і з матеріально краще вивінованої гімнізіал. катехитури перейшов на становище крилошанина. Його по уступленню р.Фацієвича, поминув еп. Хомишин при обсаді становища архипресвитера і тішився, коли архид. Литвиновича з гризоти занедужав на жовтачку. Грубо нетактовно, і то в церкві, серед численно зібраного народа найшовся еп.Хомишин супроти третього крилошанина дра Гробельського, якого ненавидів за те, що він важився ганити його проповіди, виголошені ним, коли він був сотрудником у Станиславові. Дня 27 квітня 1905 р. відбувалася в соборній церкві у великий четвер церемонія миття ніг, на котру прибув крил. Гробельський і зайняв своє місце, не передчуваючи, що епископ його при запрошенню поминув. Коли епископ побачив крил. Гробельського, крикнув в церві, що доти не приступить до миття ніг, доки крил. Гробельський не покине свого місця. Можна уявити собі яке згрішення викликала ся сцена в церкві серед вірних. Вона й була предметом інтерпеляції в австрійськім парламенті, про котру дальше згадую. Поведення владики супроти мітрата Фацієвича, архид. Литвиновича і других крилошан чи священиків, що походили зі священичого роду, або визначалися тактом, досвідом і стояли здалека від людей, що не уміли схлібляти, або підлизуватися, межувало часто з невміняємим бажанням дошкулювання. Настали дійсно тяжкі часи!
Так отже духовенство не помилилося в своїх думках і побоюваннях про нового владику. Одначе помилялися кард. Пузина і митр. Шептицький. “Powoln-им» супроти свого добродія еп. Хомишин ніколи не був. Ради у него ніколи не питав. А коли мтр. Шептицький у своїй далекозорости хотів убезпечити станиславівськмоу престолові маєтність Коршів, др. Хомишин викрикував: «Що то Шептицький хоче з мене зробити свого економа чи форналя?!» - На новім становищи окружив себе людьми, що доносили йому кожну сплетню на немилих йому і собі людей. Почало витворюватися пекло, йшла розтіч між духовенством.
Одначе до „Руслана" плили стаття одна за другою, у яких величано дра Хомишина. І коли про Христа говоримо звичайно і чуємо на проповідях: „Христос уздоровив, Христос сказав, пішов" і т. п., то про і п. Хомишина читав я допись, писану з нагоди посвячення церкви в ріднім селі владики, Гадинківцях, отсі слова: „А їх Преосвященство станули на підвищенню і глянули на за¬хід сонця..." Словом в „Ру-слані" цвило балвохвальство, а владика авторів-священиків, підписаних під статтями, од¬ного за другим копав від се¬бе, а раз навіть дозволив собі на нечемний лист до редакції, на який одначе дуже рішучо, хоча чемно зареаґовано. Сі статті про еп. Хомишина були нещастям для самого „Рус¬лана" і для християнсько-суспільної організації, бо вивищувано чоловіка зненавидженого серед суспільности. А що зненавиджений владика вважав себе протектором і членом партії, вона мусіла чи скорше, чи пізніше дожити свого віку і нині не має ніякого впливу на суспільне життя. Еп. Хомишин любив позувати на апостола та саме війна розбила в прах сяйво його апостольства. Др. Хомишин утік двічі зі своєї єпархії. Вперше у серпні 1914 року, а вдруге по 20 червня 1916 р., коли царські війська зближалися до Станиславова, Лишився на своїм престолі митрополит Шептицький, котрого царські війська вивезли, з тюрми звільнила його щойно революція. Не покинув своєї єпархії еп. Константин Чехович, який сповнення архипастирського обов’язку переплатив життям.
В перших днях серпня 1914 року опинився еп. Хомишин у Відни. Заїхав зразу до гостинниці «Zur goldenen Ente». Тут відвідав його віденський парох о. др Йосиф Жук, а ко¬ли владика тішився, що „таки утік", др Жук привитав його словами: „Quo vadis, Domine" (Куди йдеш, пане!) «Добрий пастир не кине свого стада!"
Спаленів єпископ, почав виправдуватися, що його до виїзду склонили приятелі, які благали його, щоби він ратував своє «цінне" життя і т.п. Свідком сеї розмови був о.др. Пелліх.
Мітратови Жукови дехто брав за зле його виступ і щойно в p. 1916, коли еп. Хомишин вдруге кинув свою столицю і опинився у монастирі оо. Василіян у Львові, навіть вороги о. Жука мусіли признати, що на єпископськім пpeстолі засідає не апостол, а звичайний трус.
Згадую про сю подробицю, бо вона відбилася опісля на обсаді єпископського престола в Перемишлі.
Як тільки австрійсько-німецькі війська відбили часть Галичини, еп. Хомишин вернув р. 1915 до Станиславова. Здавалося, що по соромній утечі епископ притихне. Одначе він забаг здобути нові лаври і ввів у своїй єпархії григоріанський календар на жадання прем’єра гр. Штірка і намісника Коллярда. Крок владики викликав різкий протест серед цілого громадянства. Багато священиків не послухало розпорядку владики. Селяни почали бойкотувати відправу церковну в латинські свята, а облягали церкви у свої свята, де нераз надармо очікували священика. Чимало селян опинилося в тюрмі завдяки необдуманому кроку владики. Справа покінчилася компрометацією владики, котрий мусив соромно реформу календаря відкликати. А коли др. Хомишин в червні 1916 р. утікав вдруге зі Станіславова, посипались за ним оклики чи взяв із собою календарі?..
Коли одна «реформа» не повелася, забрався др. Хомишин до другої та ввів примусовий целібат. Розбив духовенство на жонате і нежонате. Жінок священиків почато визивати «сплювачками» та всякими иншими, дійсно хамськими призвищами. Зневажувано священичі родини, з котрих гостинности сам вла¬дика нераз користав і користав. Молоді недосвідні целебси пообсідали найкращі парохіі з кривдою заслуг жонатого духовенства. Зі Станиславова вийшла відома, гноївкою затроєна брошура про жонате духовенство, котру високий церковний достойник схарак¬теризував словами: „Дай дурневи писати брошуру, то більше нею пошкодить, як поможе". Коли відомий „приятель» Українців Дженокі приїхав до Станиславова, зааранжовано депутацію целебсів, котрі про¬сили Дженокого, щоби він под¬бав у Римі о введення приму¬сового целібату у всіх уніат¬ських єпархіях. Станиславови завдячуємо ту пошесть, що на¬зивається „примусовим целі¬батом", а котру наша суспіль¬ність зуміє змести з лиця землі. Про делегацію целєбсів до Дженокого дійшли до мене в останній хвилині ще такі подробиці, котрі нотую на вічну пам’ятку. Делегацію вислало Тов. безженних священиків ім. св. Йосафата. Вона вручила Дженокому меморіял з підписами 52 целєбсів. Одначе на останних зборах сего товариства целєбси, яких підписано без їх відома, запротестували про¬тив надужиття їх імен не тільки про минулий час, але й про будуче, а виділ товариства, хоча єпископ був на зборах, ледви двома голосами біль¬шості дістав абсолюторію. Ось як у нас фабрикується меморіяли до Риму за целібатом... У своїй впертости др. Хоми¬шин ніколи не числився з го¬лосом вірних, відтручував від себе щиро відданих йому, від него незалежних людей (радн. дв. Карановича), на проповідях не умів заховати достойного в устах владики тону, а своє перо опозорював лайкою. Виросли плазунство та і розтіч і нині єпископ сам з кількома, чи кільканадцятьма підхлібниками дивуються, як всі
його почини пропадають, як тріщить целібат, як шириться хаос, зневіра, як падає Церква. Унія в станиславівській єпархії поважно загрожена і коли на тамошнім престолі буде за¬сідати „апостол" (так назвав еп. Хомишина „приятель" Дженокі), то до п’яти літ зацвіте у його єпархії українська евангелицька церква, а з унії не остане сліду... А тоді не помо¬жуть навіть Єзуїти, під котрих покров др Хомишин під сю пору скрився.
Деякі факти з тих, які ми тут подали, були обговорені у спеціальній інтерпеляції, внесеній в австрійскім парламенті дня 2І червня 1905 року. У ній відмічено також ряд нетактів дра Хомишина, яких допустився він супроти митрополита і еп. Чеховича, чи то на реколекціях, чи навіть в гостині у митрополичій палаті. Та я їх повторяти не стану. Сими нетактамя він себе понижав, а не згаданих владик.
Владика др Хомишин не умів панувати над своїми нервами та не застановився над тим, що необдуманим рішенням може нанести не тільки шкоду і кривду священикови, але привести його до втрати життя. Раз візвав владика до канонічної інституції о. Александра Базилевича. Сей прибув до Станиславова, відправив богослуження, зложив присягу і дістав до рук інституційний декрет. Вже з улиці прикликано о.Базилевича з поворотом до владики, котрий зажадав звороту декрету під позором, що має на нім дещо написати. Коли владика дістав декрет до рук подер і крикнув, що робить се тому, що перед хвилею дістав донесення, що о.Базилевич дістав презенту в неправний спосіб. О.Базилевич вернув прибитий домів і коли тільки розказав про свою пригоду дружині, упав неживий на землю. Останніми його словами були: «Гину з руки владики!» Вдовиця приїхала по похороні до дра Хомишина і передала йому останні слова чоловіка.
Епископ удавав, що плаче, дер собі волосся на голові, оправ¬дувався, що упав жертвою ін¬триги, обіцював вдові матері¬альну поміч... Але життя вер¬нути не міг.
Так само ломив життя о. Баришеві, котрий утік з під опіки владики до Америки і там скоро умер на серцеву недугу. Так ломить життя примусовим целебсам, з яких деякі розпи¬лися та проклинають сю хви¬лю, коли улягли целібатовому примусові.
Хто мав власть, сей може легко ломити людей, старших і молодших. Але й може прийти хвиля, що найдеться чоловік, який за зневагу відплатить зневагою і зломить життя владиці. І що ортоді залишиться? Остане тільки слава,я ку виробив о.Хомишинови один з генералів бувшої Австрії ,котрий на питання цісаря про владику відповів три слова: “Majestat! Ein Bauer!” (Ваша величносте! Це селюк!»
Саме в тім часі, як еп. Хомишин вперве утік (в серпні 1914 р.) зі Станиславова до Відня і тут недалеко церкви св. Варвари уладив собі спокійне та вигідне життя, а його сторонники виробили йому у високих урядових кругах опінію, що його утеча була виявом австрійського патріо¬тизму, - перемиський владика Константин Чехович переживав на своїм престолі дуже важкі часи.
Почалася евакуація Пере¬мишля. Одного дня прибув до палати молоденький урядник староства і зажадав, щоби єпископ негайно виїхав з Перемишля, бо в поїзді для нього вже призначено місце.
Владика відповів, що тоді покине свою столицю, коли дістане приказ на письмі, отже тільки під примусом. Зрозумів єп.Чехович, що в міродайних кругах його представлено як русофіла або зрадника. Небавом прибув до Перемишля архикнязь Фердинанд в товаристві молодого архикнязя Карла, пізнішого цісаря. Явилась на повітання генераліція та від поручники світських і духовних властей. Військовість ігнорувала владику, а тупоумний архикнязь Фридерик, коли йому представлено “der rutenischen bischof” (руського владику), сказав єпископові: “Ich kenne nur Polen und Verrather” (я знаю тільки поляків і зрадників»). Еп Чехович зареагував словами, , що ті, яких представлено у високих кругах зрадниками, проливають свою кров і гинуть за Австрію на побоєвищах. Отся сміла оборона українського народу принесла велике вдоволення для владики, хоча сам факт стрічи і розмо¬ви з архикнязем приспорив еп. Чеховичеви багато журби.
На обхід Йордану в 1915 році не прибув з генераліції ні один достойник, а явилося зате багато Українців-офіцерів, що боронили твердині. Поручники-Українці заняли місця, призначені для Генераліції. - В марті 1915 р. владика явився на однім „верку" твердині та виголосив проповідь до війська. Загрівав Українців до витривалости, до вірности монархови, котрий «дав мені слово, що український університет буде створений у Львові". Щойно ся проповідь, виголошена владикою перед недалеким падінням Перемишля, отворила також військовим кругам очі на те, чим був еписюп Чехович серед тодішних відносии. Дня 22 марта 1915 р. упав Перемишль, який зайняли царські війська. Владика знав, що його вивезуть вглиб Росії і до примусової їзди готовився. Не виходив з палати на місто, щоби себе не наражати на можливу зневагу з боку русофілів.
Хто знав ближче еп. Чеховича, сей мусів замітити, що ледви чи котрий владика звер¬тав стільки уваги на етикетальні форми, що він. За часів мира єднало йому се велике признання у військових кругах. Був зін у цілім значінню слова ви¬соко культурним Європейцем. Достоїнству єпископа хотів він надати як найбільше блеску. Тому рад був папським і австрійським відзначенням, яких дістав перед війною чимало. Щоби обезпечити шляхотство братови і його синам, які, на жаль, по смерти владики пе¬рейшли на латинський обряд, він виєднав свому родови шляхотський дипльом. Се останнє було приводом великої прикрости для владики. Русофіли розпустили поголоску, що вла¬дика за почести і майно готов перейти на царослав’я і цар¬ський уряд рішився з тім дусі впливати на еп. Чеховича. Один з львівських громадян упередив про се єпископа, котрий в пригнобленню сказав: „То аж так низько мене цінять!..»
Небавом явився в дійсности у еп. Чеховича високий цар¬ський достойник і обіцяв йому відзначення, титули та наділи маєтком, коли він перейде на цар ослав’я. Епискол встав з крісла, гордо відказався від відзначень, титулів, маєтків та апостазії, почім дав здивованому достойникови до зрозуміння, що його інформації невірні та аудієнція скінчена. Того ж дня уставлено варту в палаті. Еп. Чехович став царським в’язнем. Під впливом зневажливої предлоги з боку царського уряду, еп. Чехович тяжко занедужав на пораження мозку. Одначе сильний організм єпископа перетривав недугу. Дня 28 квітня 1915 р. сидів владика при бюрку і працював.
Нараз солдат ударив кольбою кріса у двері владики. Владика піднісся з крісла і упав неживий на долівку. Так за¬кінчив життя великий перемиськнй владика та горячий, щирий громадянин еп.Чехович.
Вістка про смерть еп. Чеховича дійшла до Відня вже в перших днях мая 1915 року. Українські політичні круги до¬відалися також, що кандидатом на перемиський престол є крилош. Мартин Пакіж, котрий прибув на похорони еп. Чеховича як відпоручник львівської капітули і духовенство гляділо на него, як на десигнованого царським урядом єпископа-номіната. Сій кандидатурі рішилися віденські політичні державні та українські круги запобігти. Українські політики почали призадумуватися над кандидатом тим більше, що митр. Шптицький перебував у неволі.
Одним з перших кандидатів був віденський парох о. др. Йосиф Жук, одначе проти його кандидатури дуже рішучо єп. Хомишин, так що вона скоро упала.- Тоді видвигнули українські посли дру¬гого кандидата о. Олексу Базюка, апостольського протонотаря в Сараєві, що числив тоді 42 роки (ур. 1873). Одна¬че урядові круги піднесли заміт, що кандидат занадто молодий. Сталося се тому, бо спроба іменовання молодого єпископа в Станиславові дра Хомишина, що став владикою в 37 році життя, принесла урядови багато розчарування і викли¬кала в р. 1906 в парляменті інтерпеляцію дуже небажану у двірських кругах. Не треба забувати, що наслідком подібної інтерпеляції усунено архієп. Коппа в Оломоуци з престола. Цісар Франц-Йосиф, великий католик, хотів щоби єпископом став старший чоловік, бо боявся, що інтерпеляції, як з приводу архієп Конна і єп. Хомишина готові підтяти повагу католицької церкви. Одначе українським кругам повелося для о.Базюка приєднати прихильність рішаючих урядових кругів, бо кандидат визначався великою працею раніше на становищі місіонера в Бремі, а після талантом і тактом серед Українців в Босні.
З іменуванням проволікано, бо воно і так, доки Перемишль був у царських кругах, не було актуальне. Крім сего станули на перепоні ще инші обставини, з якими уряд мусив числитися. Хоча митр. Шептицький був у неволі, все ж таки найшов нагоду і вислав від себе предлогу в справі обсади перемиського єпископства.
Вчинив се тому, бо перемиського владику іменує і посвя¬чує митрополит, а потверджує папа. Щоби церква через проволоку в обсаді не потерпіла, митр. Шептицький віддав на сей раз право іменування рим¬ському престолови, а від себе додав, що гідні стати епископами: о. Йосиф Боцян, якого митрополит вже висвятив на єпископа луцького в Києві (14. IX. 1914 р.), др Дмитро Яремко епископ-номінат в Острозі і Василянин о. Анастазій Калиш. Найстаршим з поміж них був о. Калиш (ур. 1875), що в р. 1915 числив 40 літ, еп. Боцян числив тоді 36 літ, і стільки ж еп. Яремко (ур. 1879).
Ні еп. Боцян, ні еп. Яремко не могли входити в рахубу, бо були в неволі, а др. Яремко помер дня 3. X. 1916 року в тюрмі. Проти о. Калиша, попри його прикмети, підношено тоді молодий вік.
Між тим Перемишль перей¬шов з поворотом в австрій¬ські руки (3.VI. 1915 р.) і важкий голос в справі обсади єпископства в Перемишлі могли мати латинські галицькі владики. Вони знали, що уряд годиться на кандидатуру о. Базюка, про котрого вони нічого не могли сказати, бо з ним ніколи не стрічалися. Тому й держалися вони супроти о. Базюка з повною резервою. Щоби дізнатися про думки латинських галицьких владик, один з наших громадян пішов під иншим позором в грудни 1915 р. до архиеп. Більчевського і від него довідався, що Рим очікує думку іменування в Перемишлі еп. Хомишина, при¬чім був би вільний престол в Станиславові. Громадянин притворився, що його ся думка не збентежує та запитав, чи кандидатом на єпископа під сю пору не був би о. Філяс, якому сього часу зроблено вже моральну кривду, бо митр. Шептицький представляв його р. 1901 як єпископа-номіната на Станиславів, а опісля заміняв його особу кандитурою дра Хомишина. Архиеп. Більчевські відповів, що проти іменування єпископом о.Філяса є митрополит Шептицький.
В записках неназваного нами по прізвищи громадянина про аудієнцію у архиєп. Більчевського читаємо: «Знаю, відповів я, і виясню причину. Коли гр. Андрей Шептицький став єпископом, зглядно митрополитом і тим самим секуляризувався (уступив з чина оо. Василиян), хотів конче мати голос в капітулі Василиян. Сему о.Філяс, як протоігумен, спротивився і не міг інакше зробити, коли хотів берегти автономії монастиря. Монахи не могли рівно ж пристати на те, щоби хто-небудь брав участь в ка¬пітулі, хто разом з ними не живе і не працює. Справа опер¬лася о Рим. Поїхав туди митрополит, але не проволікав також з подорожею о. протоігумен. Справа хилилася вже в кон¬грегації „de ргораganda fide” на користь митрополита. Тоді взяв в оборону оо. Василян один з кардиналів, що раніше був Францішканином. Він заявив, що не може згодитися на обкроєння автономії монасти¬ря, бо сам, відколи став кардиналом, шанує автономію Францішканів та до їх справ не мішається".
Архиеп. Більчевскі приняв сю заяву нашого громадянина до відома, а львівська Ставропігія, що дня 4. II. 1916 р. знайшлася в руках Українців, взяла на однім із найближчих засідань старшини під розвагу кандидатуру о. Філяса, заявилася за нею однодушне і висла¬ла в сій справі меморіял до Відня.
Майже рівночасно рішили українські політичні круги у Відни спараліжувати кандида¬туру еп. Хомишина на владицтво в Перемишлі. Привід до такої постанови дав сам др. Хомишин, котрий, не порозумівшися з ніким, ввів григоріянськиї календар у своїй епархії, чим викликав формальну ворохобню серед вірних.
Згаданий щойно громадянин мав нагоду дня 13 марта 1916 р. говорити знову з архиеп. Більчевским і сю розмову передаємо рівно ж на ос¬нові його записок: „Архиепископ Більчевский запитав мене, що я скажу на ту „епохальну" річ, яку переводить еп. Хомишин, себто на введення григоріянського календаря?-Я відповів: „Ексцеленція простять, що я буду иншої думки. Якби ла¬тинський єпископ зважився ввести таку важну зміну, як календар, без Вашого відома, як архиепископа, вірю, що Ви уміли би дати собі з ним раду. Таких справ не ялося перево¬дити, коли митрополит в неволі, єп. Чехович не жиє, а його престіл не обсаджений. Дійшло до сего, що в Гусятині будуть відправляти богослужіння по-новому, а півкілометра дальше у львівській архиєпархії по старому численню. Вийде хаос! Тільки згода трьох владик та згода на сю зміну з боку вірних можуть довести до успішного поладнання справи. Не таюся ще з отсими обставинами. Єп. др Хомишин загирив єпарх. фонди в будові готелю «Асторія», а між ними фонд вдів та сиріт по священиках.
Знаю, що єпископ був у графа Штірка і просив мільйон корон державної позички та дістав відповідь: „Das Geld ist da aber der Titel fehlt” (гроші є, але нема титулу). Титул зараз найшовся. На жадання гр. Штірка, др Хомишин вводить новий календар. Сей титул має йому також промостити дорогу на престол в Пе¬ремишлі, але чи все те не буде противитися церковному пра¬ву? (Сімонія!?)
- Але ж се тяжкий заміт для єпископа! - сказав др. Більчевский.
- 3наю про те. Висловлюю одначе не свою думку, але за¬галу, котру латинський епископат, що має вплив на обсаду, повинен знати". -
Архиепископ подякував за вістку, а в кілька неділь пізніше заявив згаданому громадянинови, що сам др. Хомишин не хоче йти до Перемишля, бо „жаль йому покидати єпархію, в котрій вложив стільки праці" і т. д. Словом „виноград був добрий", але як його лис не міг дістати, то сказав: „Він і так ще надто квасний"...
Не можна одначе промов¬чати, шо грозу іменування дра Хомишика Перемиськнм вла¬дикою відчуло болючо духовенство. Покійний нині парох Скнилова, о. Йосиф Фолас та ще один із визначних свяще¬ників (його імена не згадую, бо він ще в живих) скликали до Львова з’їзд деканів перемиської енергії і ті внесли протест до Риму проти назначення дра Хомишива на владицтво в Перемишлі. У протесті віднесено два заміти, то єп. Хомишин втопив епархіяльні фонди в будові готелю «Австрія» і що утік перед царськимн військами, а свою епархію лишив на божу волю. Зібрані декани поклали під протестом свої підписи, з чим Рим мусів числитися. При сій нагоді висловили декани перемиської єпархії просьбу, щоби перемиським єпископом став о. Клим Шептицький, а львів¬ським суфраганом кн. Макс Саський. Обі предлоги не могли бути переведені в життя, бо о. Клим Шептицький, хоча вже був священиком, одначе щойно кінчив богослов’я в Інсбруці, а іменування князя Макса Саського виключали тодішні політичні обставини.
Ніхто одначе не добив кандидатурн дра Хомишиша на єпископство в Перемишлі так основно, як сам владика своєю другою утечею з Станиславова, в маю 1916 р. В Римі, а так саме в урядових віденських кругах переконалися тоді, що такої кандидатури поважно трактувати не можна. Лишився в дійсності один кандидат о. Філяс. Але він перед Вели¬коднем 1916 р. тяжко занедужав та мало не закінчив жит¬тя і коли після подужання йо¬му з Риму запропоновано єпи¬скопський престол, він відка-зався, мотивуючи тим, що був смертельно хорий, через що не має сил кермувати епархією, з котрої вивезено до Талєргофу духовенство, пов’язнено, понищено та роззвірено селянство, серед котрого по¬чинають ширитися царослав’я і протестантизм. Сей крок о. Плятоніда Філяса з’єднав йому велике поважання у ду-ховних і державних кругах. Не хапав за мітру, хоча йому її давано, але числився зі своєю совістю, силами і обстави¬нами. Одначе відмова о. Фі¬ляса не принесла добра гр.-кат. церкві.
Коли еп. Хомишин побачив, що його власна кандидатура на єпископський престол по¬терпіла соромну невдачу, а о. Філяс зрікся своєї кандида¬тури, рішився «ущасливити» перемиську єпархію кандида¬том, який тут заініціював би його „апостольську" діяльність. Сим кандидатові став о. Йосафат Коциловський.
Раніше відносини між др. Хомишииом, як єпископом в Станиславові, а між віце-ректо¬ром тамошної семинарії др. Коциловським були ворожі. ЕПИСкоп, як сам хвалився, „вижер" др. Коциловського, котрий, щоби позбутися власти владики, вступив до монастиря. Одначе літа минали і обох зближила до себе еміграція. Епископ Хомишии перебував у Відні, а др. Коциловський став ректором семинарії для галицьких питомців у Кромерижи. Його запросили священики-емігран¬ти, яких у Відни зібралося по¬верх сотки, на реколекції пе¬ред Великоднем 1915 р. Др. Коциловський почав реколекції на тему поваги духовенства і сказав поміж иншим: „Отці жалуються, що їх повага упа¬дає, що власти до них ворожо відносяться, одначе чи може бути инакше, коли свя¬щеники самі не шанують свого єпископа? Парох витає єпи¬скопа словами: «Quo vadis, do¬mine ?", „Добрий пастир не кине свого стада". Епископ не може правити богослуження о год. 7 рано, бо парох в тім часі відправляє. Коли Єзуіт Агель виголошував проповідь в Augustkirche, на церкві появилась оповістка з покликом, щоби духовенство на ній явилося, але в порядку богослужіння не відмічено, що епископ Хомишин виголосить кождої неділі проповідь" і т. п. Були се заміти проти о. дра Жука, пароха церкви св. Вар¬вари, хоча парох не міг не¬гайно змінити порядку богослужения, бо мав ряд замов¬лених служб Божих, а згадану оповістку про Єзуіта Агеля, в котрій поминено проповіди єпископа, писав о. Богдан Ярема, тоді військовий священик (4- 25. XII. 1916 p.), котрого хиба о ніяку анімозію проти дра Хомишина посудити не можна було.
Коли єп. Хомишинови донесено про зміст проповіди дра Коциловського, він рего¬тався з утіхи і сказав: „А дивіть, я його „вижер" з семинарії та „загнав" до монастиря, а він став у моїй обороні! Проповідь дра Коциловського отворила йому дорогу до єпископського престола в Пере¬мишлі. Його попер всіми силами єп. Хомишин і хоча др. Коциловський в р. 1916 числив щойно 39 літ, урядові круги згодилися на його кандидатуру. Його висвятив митр. Шептицький по своїм повороті з неволі, в р. 1917 на владику, бо др Коциловський мав вже іме¬новання з Риму. Українська суспільність не протестувала проти сего вибору та імену¬вання, бо числила, що новий владика не піде слідами дра Хомишина. Одначе гірко за¬велася.
Подібно, як др. Хомишнн, почав др. Коциловський війну з капітулою. Архипресвитера капітули, о. Карла Волошинського, тоді 71-літнього старця, що кілька разів був гене¬ральним вікарієм і вів єпархію по смерти владик Ступницького і Чеховича, владика засуспендував a sacris (від ду¬ховних відправ), без подання причини, а тільки „ех infor¬mata conscientia" (інформова¬ної свідомости). Ся суспензія, викликала згіршення і скандал. Другому крилошанинови архидіяконови o. Ів. Войтовичеви, тоді 75-літному старцеви ві¬дібрав др. Коциловський ре¬ферат. Оба крилошани боро¬нилися лояльно, але нехай eп. Коциловський прийме до ві¬дома, що нічо так не підкосило поваги єпископського престола і самого єпископа, як та необдумана суспензія. Справі оперлася о нунція. Епископ мусів зняти суспензію і віддав з поворотом реферат. В урядових, тоді ще австрійських кругах, глузовано з владики. Неприхильні епископови люди піднесли деякі події з його молодости і вийшов скандал. Проти третього крилошанина о. мітрата Мирона Подолинського, заслуженого для капітули та її архива чоловіка, взірцевого священика, свідомого громадянина, котрому еп. Чехович виробив у Римі протонотаріят (право уживання мітри і жезла) поводився владика на засіданню капітули дійсно в понижаючий спосіб. Мітрат Подолинський говорив перед смертю, що бистрий розвій своєї недуги завдячує прикростям з боку владики. „Я по кождім засіданню клав у ночі оклади з води на голову, бо гадав, що дістану пораження мозку. Бог, видко, зіслав на мене обложну недугу, щоби не мусів слухати на засіданнях простацтв владики". Крилошанин Подолинський помер з таким самим жалем до владики, як кінчили своє життя крл. Волошинський і Войтович. Ще за життя мітр. ВОЛОШИНСЬКОГО іменував єпископ своїм генер. вікарієм наймолодшого тоді крилошанина, тридцятькількалітнього чоловіка дра Богачевського (ур. 1884 р.), а по його виїзді до Америки на єпископство, дра Григ. Лакоту (ур. 1883). Тепер перемиський владика веде війну з дальшими трьома крилошанами: о. Зубрицьким, о. Мрицом і др. Василем Левицьким і хоче їх ломити так само, як ломив инших членів капітули. Забув владика, що се не тільки високозаслужені у церкві отці прелати, але й свідомі громадяни, котрих українське громадянство зуміє взяти у свою оборону. Ми противні і доси не підносили особистих справ владики, але зробимо ce, коли владика в непрактикований культурними людьми спосіб буде полагоджувати особисті порахунки і буде дальше воювати зі згаданими людьми, що були добрими дорадниками пок. Еп. Чеховича, і коли старих, заслужених крилошан та священиків буде поминатися при авансах, а заміщувати їх становища незаслуженими молодиками. Ми знаємо, шо досі владика не зробив нічого ані для церкви, ані для громадянства і він згаданим крилошанам у сім напрямі не складе пару заслугами, віком, тактом, культурністю, досвідом і і розвагою. Епископ повинен тямити, що не кождому з єпископів судилося додати блиску своїй столиці, але владика повинен береги її поваги, а не виставляти на позорище. Лвівська капітула не стратила на тім, а навпаки зискала, що два старці-крилошани щиро стоять на її чолі.Вони відслужили вірно Богу, церкві та народови і його культурі.
За своїм первовзором, др. Хомишином, еп. Коциловський заповів також у своїй єпархії примусовий целібат. Почалося ломлення молодих душ в найтяжчій хвилі, яку взагалі коли-будь наше студентство переживало. Проти ceгo насиль¬ства не завагаємося ужити найостріших середників. Зміни на владичих престолах ми не боїмося. Владика, що піде під нинішну пору проти гро¬мадянства, підкопає не тільки свою повагу, але ще більше повагу церкви. Тут годі поті¬шатися нісенітницями, шире-ними одним прибічником перемиського владики, що дві третини від церкви відпадуть, але четвертою частю владика завоює цілу Україну. Лишіть, отці, пусту надію і нагадайте собі притчу про п’ять талантів та про лінивого раба, що свої таланти закопав у землю. Укра¬їни не здобуде сей, хто своє стадо стратив і хто на проповідях, замість приєднувати - поневіряв православних, яким забрано церкви і усунено священиків.
Кінчу мої замітки. Як бачимо, відмолодження генералів духовної армії, почате митр. Шептицьким, принесло необчисленні шкоди. Одинокий митр. Шептицький, хоч і став влади¬кою у 34 році життя, був виїмком. Сприяли сему його ви¬ховання, о6разування, бистрий ум, передбачування наслідків, числення з обставинами і хоча ми будемо нераз підноситн справи львівської єпархії та їх оцінювати, то все ж ми не мо¬жемо митрополита ставити на рівні з другими владиками, що в своїй упертости копають гріб уніятській церкві.
Коли в XVI і XVII віці були великі непорядки у православній церкві, тоді один письменник, плачучи над її упадком, жалувався, що церквою управляли “dzietska у smrodki», котрим молоко на устах не підсохло. У нас повторилося те саме на поч. XX віку. Престоли в Станиславові і Перемишлі опинилися в руках молодих людей, нерозважних, примховатих, що верзуть нісенітниці про об’явлення, зіслане їм самим Христом, про власть, яку дістали не з Риму, а від самого Христа, котрим брак потрібного такту, культури, досвіду, щоби взагалі сповняти архипастирські обов’язки та спинити церкву перед розладом і упадком.
«Український голос» (Перемишль). - 19 і 26 квітня, 3 травня 1925.