День львівський другий
Щось я так довго добираюся до жж,щоб написати про другий день:)Так от:
Вранці ми мали прокинутися о 8й,чи то о 7й, але я уві сні успішно подумала, що то у Саши за китайська мелодійка грає на будильнику (виявилося "Пиши" Бабкіна:), і провалилася далі в сон. Коротше прокинулися десь аж о 9й. І то,прокинулася я раніше,але наївно подумала,що раз будильник ще не дзвонив,то мабуть зараз десь шоста ранку (з нашим вікном,яке виходило в середину двору-колодязя, на першому поверсі, за ґратами і яке було зашторене було дуже важко визначити,що там за погода і що там за година:). Поснідали залишками їжі, залишивши ковбасу самотіти у холодильнику, і вирушили на Личаківське кладовище.
Словом,до нього ми добиралися доволі довго) Спочатку нашу увагу постійно переймали інші цікаві місцинки - спочатку нас занесло у велику сувенірну скрамницю, де було придбано зовсім мало сувенірів:), і куди ми мали повернутися знову (але не вийшло:(). Потім завернули в "Золотий дукат" (теж щастя - я туди потрапила, виходить, з третьої спроби, попередні дві провалилися - всі місця були зайняті), де Саша замовила собі веселеньку каву з вогником:). Після того ми нарешті вже вирушили конкретно на Личаківку. Запитали спочатку одну жінку з дівчиною,як нам дістатися туди. Ті сказали, що йдуть саме туди пішки, а якщо хочете під"їхати на чомусь,то питайте у інших. Цими "іншими" стала бабця у фіолетовому,яка нам показала зупинку. Правда потім ми вирішили таки йти пішки (такі ми), і блукаючи,вертаючись, звіряючись із картою та постійно завертаючи в якісь крамниці (в основному із заманливою назвою "Книги") таки дісталися туди. Знову ж таки, поки йшли я встигла зняти з себе куртку, кофту, а потім знову то все одягти назад) Бо коли ми прийшли на кладовище,то пішов невеликий дощик.
Чомусь те кладовище я завжди уявляла собі інакше (не на горі), але в цілому воно дійсно доволі цікаве, і місце спокійне. Що потім я помітила,дивлячись вдома фото, що навіть дуже старі могили усе одно в доволі непаганому стані. На більшості ж тих кладовищ,які я бачила до того, такі могили вже давно заросли,розвалилися і розтопталися.
А от шлях назад став пригодою. Бо ми сіли в абияку маршрутку. Ну вірніше не в дуже "абияку", там було написано "центр", але, як виявилося, то доволі широке поняття у них, і центр у вигляді вулиці Зеленої ми успішно провтикали (зато помітили там жінку з дівчиною,у якої питалися дороги).Їхали ми їхали, поки в маршрутці не лишилося пару людей,ми і гопніки. Гопніки таки чогось облюбували мене (ага,свого на нюх почули, прівєт вам с Траєщіни:)), і хвала Богу, що я не помітила тоді того, що помітила Саша. Ну,звісно,вона, як соц. працівник одразу відмітила,що один з них під наркотиком. Ну але про це вона мені сказала. А друге, це що один з них тримав у руках ножа. Це мені Саша розповіла вже вночі, коли ми засинали, і мене тоді,вже коли все було пережито, добряче перетрусило. А якби я це тоді помітила, то не сиділа би з таким кам"яним виразом обличча, яке втілювало вселенський спокій .
Те, що центру вже більше не буде ми зрозуміли вже, бо почалися типові спальні райони, людей в маршрутці мало, як перед кінцевою, і тому я встала виходити. Чувачки походу їхали без цілі,тому вирішили виходити з нами. Мені, звісно, не хотілося опинитися з гопніками-наріками посеред спального району,тому ми не вийшли (увесь цей час я молилася,аби гопнікам стало влом знову вертатися в маршрутку, що, слава Богу й сталося), і тоді ми успішно вийшли десь невідомо де). Там ми ще з 20 хвилин чекали щось,щоб доїхати назад, і знову на свій страх і ризик сіли в маршрутку, на якій було "оперний театр". І таки доїхали,хоча й знову трохи не туди)). Насправді, ця пригода мене не здивувала. Бо напередодні я мріяла, і навіть колись сказала уголос, що мені цікаво було би побачити повсякденне життя львівян,їх спальні райони і т.д. От і маю)
Потім вкотре ми втомлені плентались до Пузатої хати)). До речі, іще цікавий факт. Це ми там уже були втретє чи вчетверте, і щоразу за нашим столиком сідала одна й та сама жінка-турист)) Далі ми пішли до парку навпроти Франка,де бабця читала статтю "Упс,папала в прасак" і був помічений чувак в костюмі і з колесом від велосипеда, а я,чомусь саме там твердо вирішила придбати собі кеди:) Ще ми тоді таки знайшли ту загадковувулицю Леся Курбаса,хоча нічого загадкового там так і не знайшлося). Зазвичай ми після такого вже знесилені плентаємося на Вірменську,завалюємося на ліжко, включаємо музику і граємо в дурня. так було і в цей раз))
Зато після того була найказковіша вечеря)) У сусідньому біля нас будинку ж розташовується "Гасова лямпа". І колись я вичитала, що вони мають терасу на даху (хоча такої там знизу видно не було). Той їхній казковий дядечко дав нам зелене світло (у прямому сенсі), і ми полізли по сходах на перший,другий,третій поверхи, щоразу запитуючи "чи можна вище?". І таки вилізли на терасу)))От вам і здійснення ще однієї мрії - львівський дах))))
До речі,там мені вперше за всю подорож дали чай не в пакетиках,а заварений))І смачнючий пляцок (тепер хочу приготувати його вдома). Там в меню була підмічена страва "Крилатий абітурієнт" (якась курка), і вирішено, що ми маємо сюди навідатися перед від"їздом і з"їсти цього абітурієнта). Взагалі якась найбільша гармонія,ідилія і спокій мене настигли саме тут) Дах Львова, сестричка, смачна їжа, захід сонця, чисте небо - усе було гармонійно..
Потім ми придбали кави додому, а Саша розширила свою статтю видаитків, і придбала в сувенірній крамниці Лямпи футболку "Солоденька зі Львова" ( зроблю рекламу - місце дуже приємне, і там працює дуже мила дівчина))а ще там грає гарна музика - перший раз,коли ми зайшли, там грали ДМ, а коли вже купували футболку,то грали ВВ "Чуваки,всьо чотко"). Ну й щасливі ми прийшли додому,пофоткалися, а потім самі зіпсували собі настрій. Бо сіли рахувати гроші. Склали список витрат на останній день (камера схову,шоколад, сувеніри, сніданок-обід-їжа в потяг і т.д.) Мені тоді довелося пожертвувати шоколадом, аби пообідати за 30 гривень:) Потім був ще ретельний погодинний графік нашого переміщення містом. А ще потім підрахунок вже зроблених витрат (по секрету,я таки вклалася у свою місячну стипендію,здається)). Але Львову походу ця наша економія не сподобалася,і в наступний день він зробив так,щоб всі ці наші підрахунки стали лише мокрими безглуздими папірцями...До речі, кожного дня ми жартували з того, що мама по телефону у мене кожного разу запитувала, чи не знайшли ми там собі "львівських жинихів". Власне тоді нам вперше ті "жинихі" знадобилися у якості людини,у якої можна взяти грошей:). До того була потреба в їх машині, в їх знанні місця і ще щось)А, і щоб було у кого пересидіти час до поселення (цинічні жіночі жарти))
Далі були знову одкровенні нічні розмови і вигаданий жарт про Михайла Багряного:)
Вранці ми мали прокинутися о 8й,чи то о 7й, але я уві сні успішно подумала, що то у Саши за китайська мелодійка грає на будильнику (виявилося "Пиши" Бабкіна:), і провалилася далі в сон. Коротше прокинулися десь аж о 9й. І то,прокинулася я раніше,але наївно подумала,що раз будильник ще не дзвонив,то мабуть зараз десь шоста ранку (з нашим вікном,яке виходило в середину двору-колодязя, на першому поверсі, за ґратами і яке було зашторене було дуже важко визначити,що там за погода і що там за година:). Поснідали залишками їжі, залишивши ковбасу самотіти у холодильнику, і вирушили на Личаківське кладовище.
Словом,до нього ми добиралися доволі довго) Спочатку нашу увагу постійно переймали інші цікаві місцинки - спочатку нас занесло у велику сувенірну скрамницю, де було придбано зовсім мало сувенірів:), і куди ми мали повернутися знову (але не вийшло:(). Потім завернули в "Золотий дукат" (теж щастя - я туди потрапила, виходить, з третьої спроби, попередні дві провалилися - всі місця були зайняті), де Саша замовила собі веселеньку каву з вогником:). Після того ми нарешті вже вирушили конкретно на Личаківку. Запитали спочатку одну жінку з дівчиною,як нам дістатися туди. Ті сказали, що йдуть саме туди пішки, а якщо хочете під"їхати на чомусь,то питайте у інших. Цими "іншими" стала бабця у фіолетовому,яка нам показала зупинку. Правда потім ми вирішили таки йти пішки (такі ми), і блукаючи,вертаючись, звіряючись із картою та постійно завертаючи в якісь крамниці (в основному із заманливою назвою "Книги") таки дісталися туди. Знову ж таки, поки йшли я встигла зняти з себе куртку, кофту, а потім знову то все одягти назад) Бо коли ми прийшли на кладовище,то пішов невеликий дощик.
Чомусь те кладовище я завжди уявляла собі інакше (не на горі), але в цілому воно дійсно доволі цікаве, і місце спокійне. Що потім я помітила,дивлячись вдома фото, що навіть дуже старі могили усе одно в доволі непаганому стані. На більшості ж тих кладовищ,які я бачила до того, такі могили вже давно заросли,розвалилися і розтопталися.
А от шлях назад став пригодою. Бо ми сіли в абияку маршрутку. Ну вірніше не в дуже "абияку", там було написано "центр", але, як виявилося, то доволі широке поняття у них, і центр у вигляді вулиці Зеленої ми успішно провтикали (зато помітили там жінку з дівчиною,у якої питалися дороги).Їхали ми їхали, поки в маршрутці не лишилося пару людей,ми і гопніки. Гопніки таки чогось облюбували мене (ага,свого на нюх почули, прівєт вам с Траєщіни:)), і хвала Богу, що я не помітила тоді того, що помітила Саша. Ну,звісно,вона, як соц. працівник одразу відмітила,що один з них під наркотиком. Ну але про це вона мені сказала. А друге, це що один з них тримав у руках ножа. Це мені Саша розповіла вже вночі, коли ми засинали, і мене тоді,вже коли все було пережито, добряче перетрусило. А якби я це тоді помітила, то не сиділа би з таким кам"яним виразом обличча, яке втілювало вселенський спокій .
Те, що центру вже більше не буде ми зрозуміли вже, бо почалися типові спальні райони, людей в маршрутці мало, як перед кінцевою, і тому я встала виходити. Чувачки походу їхали без цілі,тому вирішили виходити з нами. Мені, звісно, не хотілося опинитися з гопніками-наріками посеред спального району,тому ми не вийшли (увесь цей час я молилася,аби гопнікам стало влом знову вертатися в маршрутку, що, слава Богу й сталося), і тоді ми успішно вийшли десь невідомо де). Там ми ще з 20 хвилин чекали щось,щоб доїхати назад, і знову на свій страх і ризик сіли в маршрутку, на якій було "оперний театр". І таки доїхали,хоча й знову трохи не туди)). Насправді, ця пригода мене не здивувала. Бо напередодні я мріяла, і навіть колись сказала уголос, що мені цікаво було би побачити повсякденне життя львівян,їх спальні райони і т.д. От і маю)
Потім вкотре ми втомлені плентались до Пузатої хати)). До речі, іще цікавий факт. Це ми там уже були втретє чи вчетверте, і щоразу за нашим столиком сідала одна й та сама жінка-турист)) Далі ми пішли до парку навпроти Франка,де бабця читала статтю "Упс,папала в прасак" і був помічений чувак в костюмі і з колесом від велосипеда, а я,чомусь саме там твердо вирішила придбати собі кеди:) Ще ми тоді таки знайшли ту загадковувулицю Леся Курбаса,хоча нічого загадкового там так і не знайшлося). Зазвичай ми після такого вже знесилені плентаємося на Вірменську,завалюємося на ліжко, включаємо музику і граємо в дурня. так було і в цей раз))
Зато після того була найказковіша вечеря)) У сусідньому біля нас будинку ж розташовується "Гасова лямпа". І колись я вичитала, що вони мають терасу на даху (хоча такої там знизу видно не було). Той їхній казковий дядечко дав нам зелене світло (у прямому сенсі), і ми полізли по сходах на перший,другий,третій поверхи, щоразу запитуючи "чи можна вище?". І таки вилізли на терасу)))От вам і здійснення ще однієї мрії - львівський дах))))
До речі,там мені вперше за всю подорож дали чай не в пакетиках,а заварений))І смачнючий пляцок (тепер хочу приготувати його вдома). Там в меню була підмічена страва "Крилатий абітурієнт" (якась курка), і вирішено, що ми маємо сюди навідатися перед від"їздом і з"їсти цього абітурієнта). Взагалі якась найбільша гармонія,ідилія і спокій мене настигли саме тут) Дах Львова, сестричка, смачна їжа, захід сонця, чисте небо - усе було гармонійно..
Потім ми придбали кави додому, а Саша розширила свою статтю видаитків, і придбала в сувенірній крамниці Лямпи футболку "Солоденька зі Львова" ( зроблю рекламу - місце дуже приємне, і там працює дуже мила дівчина))а ще там грає гарна музика - перший раз,коли ми зайшли, там грали ДМ, а коли вже купували футболку,то грали ВВ "Чуваки,всьо чотко"). Ну й щасливі ми прийшли додому,пофоткалися, а потім самі зіпсували собі настрій. Бо сіли рахувати гроші. Склали список витрат на останній день (камера схову,шоколад, сувеніри, сніданок-обід-їжа в потяг і т.д.) Мені тоді довелося пожертвувати шоколадом, аби пообідати за 30 гривень:) Потім був ще ретельний погодинний графік нашого переміщення містом. А ще потім підрахунок вже зроблених витрат (по секрету,я таки вклалася у свою місячну стипендію,здається)). Але Львову походу ця наша економія не сподобалася,і в наступний день він зробив так,щоб всі ці наші підрахунки стали лише мокрими безглуздими папірцями...До речі, кожного дня ми жартували з того, що мама по телефону у мене кожного разу запитувала, чи не знайшли ми там собі "львівських жинихів". Власне тоді нам вперше ті "жинихі" знадобилися у якості людини,у якої можна взяти грошей:). До того була потреба в їх машині, в їх знанні місця і ще щось)А, і щоб було у кого пересидіти час до поселення (цинічні жіночі жарти))
Далі були знову одкровенні нічні розмови і вигаданий жарт про Михайла Багряного:)