Из Лины Костенко

[freya_victoria]

Я счастлива, что есть немного неба
и две сосны в заплаканном окне.
А уж казалось, что живого нерва,
живого нерва не было во мне!
Уже душа без пристани скорбела,
уже устала ото всех вериг.
В раскатах дня, в оркестрах децибелов
мы были словно хор глухонемых
И вдруг, о боже, после тьмы и чада,
и суеты, стремящейся к нулю, -
я слышу дождь. Он тихо плачет правду,
что я кого-то дальнего люблю.
Я слышу тишину. Запели птицы,
и люди улыбнулись проходя.
Как небо на земле, туман клубится
душистой дымкой хвои и дождя.

Оригінал:
***
Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені!
Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були, як хор глухонімих.
І раптом,- Боже! - після того чаду
і тарапати, рівної нулю,-
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.
І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.