Хорошему коту и в марте декабрь))
Не дивуйтеся, прочитавши перефразований заголовок. Просто висуньте голову в кватирку - і побачите все на власні очі. А-а, ви щойно з вулиці. І як березень, радує? Ці засніжені вулиці, калюжі до коліна і бурульки. Ахх, так і витає в повітрі зимовий настрій. І все було б так нічого, якби не одне але. Дуже вагоме. Весна надворі, люди..
І відкривати весняний сезон надумали ми з Юріком на улюбленій нашій горці, на Кукулі. Відкладали похід на неозначений термін через «аля-брехунець_попереджає» не здумайте (!!!) туристи в гори податися, бо там штормові попередження, сходження лавини, морози і танення снігу, цунамі і напади снігової людини.. які ще чудасії трапляються в Карпатах?
І все ж таки, осяяло сонце й наші потомлені безкінечною зимою голови, і прошмигнула в них світла думка - ЧАС НАСТАВ!!! Дойтери вже давно нудяться в куточку, напаковані по останній моді різноманітним спорядженням. Варто б було оминути факт появи в сім’ї Дойтерів спальника, але вже пізно, ділюся з вами радісною новиною!
Словом, збори проходили в прискореному темпі (була б танцюристом - висловилася б «в темпі вальсу», а так скажу просто і доступно кожному - «аць-дваййй»), і вже пізнім вечором ми спокійно розвалилися на дивані, а пухкенькі рюкзаки стояли в кутку, в очікуванні відкриття сезону 2013 року.
… Раховоз, він, звісно, підступний провокатор. Кидає вас з сторони в сторону, тривожить думки і відганяє сон від стомленого тіла, яке просто лютує, згадуючи, як нещодавно ніжилося в теплому ліжку під пуховою периною. І думає собі, певно, як добре лежалося в теплій місцині, і якого біса його звідти серед ночі підняли, і кудись поперли. Не спитавши, між іншим, чи є в нього охота. Вказівка «свише» пройшла, і вперед, на барикади. Чи то пак в Вороненку. А звідти вже по маркованій стежинці, протоптаній численними ногами туристів і гуцулів.
Та..
Не так то воно було, як «синоптик» віщає (чи цього разу підвів нас Метеопрог?). Погода порадувала, немає чого правду таїти. Дрібний сніжок присипав високі сосни і смереки, і вони щедро осипали ним двох туристів, які торували по колії, втоптаній в кучугурах високих снігових порогів. Думки в голові були суміжні, бо очі бачили непрохідну цілину, свіжий пухкий сніжок (і то в кінці березня! Нечувано!), і розум кричав «ану назад, поки поїзд в Ясіня не втік і не покинув вас тут, в непрохідних заметілях», але здоровий глузд задрімав, чи відключився на мить. І скориставшись з тієї миті ноги понесли нас далі, аж ген-ген, в сніговий полон Кукула...
Скажу я вам, спогади про березневий похід набагато кращі, ніж процес його подолання. Бо якось воно так, не сильно комфортно по коліна в снігу, долати маршрут і боротися зі стихією за кожен наступний крок. Але сонечко час від часу проривалося крізь густі сірі хмари, що повисли над головою і навіювали неспокій.
Звісно, сліди, по яких ми йшли добрих дві милі (гуцульських, якщо хочете), обнадіювали, все-таки тут хтось проходив! І то після штормового попередження! УРА! Або, хм, хтось проходив і зараз ніжиться на ліжку в наміченій на нашому маршруті колибі, з видом на Чорногору, 200 метрів від «псячої будки». Не зважайте, то я про своє, жіноче, про грудневий Кукул..)))
.. Сльози стікали по щоках, ноги летіли над сніговими заметами і несли двох стомлених туристів вниз по схилу, вельми втрачаючи висоту. А там, серед вікових дерев, тонула в снігах колиба, і манила до себе. Обіцяючи тепло домашнього затишку і відпочинок. Діставши з рюкзака ще гарячий (о благо цивілізації - термос) чай, наминаючи бутерброди з ковбасою (нічого смачнішого зроду не їла! Чи то в горах так по-особливому смакує куряча ковбаса), любо було глянути в щілинки, крізь які в колибу лилося м’яке світло, і робило атмосферу істинно таємничою. Засніжена полонинами виблискувала на сонці міріадами кольорів, мінилася і заворожувала. Але туди там, нам до її чар зась. Бутерброд з чаєм - от справжнє щастя для буркотливого шлунку, якому немає діла до походів і навколишніх принад. А от поживна їжа - ото діло!!!...
Усі ми в душі діти! - і немає сенсу кричати «та куди, я вже ж мужчина в розквіті сил, які каруселі, мадам!», чи «не подобало леді взлітати в небо, між сосни вічнозелені, можна зіпсувати зачіску…». Наше щастя, що таких персонажів з нами не було, і винахід гуцулів для вечірніх посиденьок (чи чим вони там вечорами займаються, то вже явно не наше з вами діло :Р) прийшовся нам до смаку. Не слідкували ми за часом, а веселилися як діти, сміялися щиро і злітали все вище, аж до верхівок сосен. Еге ж, ви вже собі надумали.. ех ви… Не про те я, про що багато хто з вас вже думку припустив і посміхається зараз зловіще в вуса (або ж нііііі!!! Не люблю, я, знаєте, вуса. Чи пережиток то минулих століть, або ж інші переконання даються взнаки - але вуса, це тато, а не хлопака, що зараз поруч. Станок від «джілет» пропонує гладкість на добу, от прошу дуже, вуса долой!!!).
Гойдалка загубилася в тіні дрімучого лісу. І таке враження, що чекала саме на нас. Не страшить її зимова завірюха, спекотні літні дні й весни дощові, самотності боїться певно, й слуха, чи не біжить хто бува по схилу, щоб розвеселить її.
І тут як ні в чому не бувало, ми (ситі вже, сліди ж бо стали помітно глибші :РР), вирішили перед ще неблизьким шляхом до нашої колиби пригадати відчуття, давно затерті часом. Коли в дитинстві безтурботний час був, минав він в парку, на гойдалках взлітавши, чи обдирали ноги ми до крові об черешню, стріляти з ілюзорних пістолетів, просили у «вожатого піонерів»…
І лунав дзвінкий веселий сміх, відлунням відбивався від гір і заполонив весь простір. Ехех, не подумайте, що проходила повз шкільна екскурсія (в таку погоду порядний хазяїн собаку на вулицю не виставить за двері, тим паче коли хазяїн - якась мальована блонда з ручним песиком в плетеному светрі..). А в нас було натхнення, і вирушили ми на відкриття сезону. Відкрили, що не кажіть, грандіозно :). Сніг свідок, після нас могли б гуцули засадити поля картоплі. Таку ріллю ми проорали.
І Рись, побачивши давню знайому, що похитувалася від ледь помітного вітру між дерев, тут же заскочила на неї, і злітала в зелене гілля, весело сміючись і радіючи життю…
Проте так повелося, що «делу время,а потехе час», і час потіх минув так швидко, й незчулися ми, як рюкзаки знову ж погрузилися на наші плечі, а перед очима невблаганно звивалися змією вверх чиїсь сліди. По них ми й почимчикували, по коліна погружаючись в сніг. Та дорога вона на те й є, що швидко чи довго, але все ж торувати вперед, незважаючи на дрібні перешкоди під час її подолання. А йти, скажу я вам (точніше, пожаліюся, чи похвалюся, не кожному ж дано побачити такі велетенські насипи, немов тайга, хоча я там і не була, але напевно щось таке, або ж дуже схоже).
Дійсно, така чудна та мить, коли з ялин зривається з гулом сніг, і прорізає в цілині химерні візерунки. Час від часу і мені хотілося крекінговою палицею сягнути до гілляк, і стряснути з них сніг. І дивитися, як він поволі падає, залишаючи по собі морозний серпанок.
І так неспішно бігла під ногами дорога, десь там, під снігом. І бувало, і наші ноги мали щастя відчути під собою тверду землю. Хоча, потім видобувати себе з цупких обіймів снігу діло не з легких. І мало приємного в мокрих вже штанах (вище колін, таки бахіли мега винахід людства, що не кажіть!).
«Маршрут на Кукул маркований - любо глянути - заблукати ніяк, навіть зимою. Хіба навмисно, і то немає де.. В трьох соснах блудити.. можна, але ж скільки треба перед тим випити..
Чим гарний маршрут на Кукул? Та всім )) «И зимой и летом» радують око пейзажі Чорногори, які то і діло норовляться сховатися за деревами. Але, все ж, більшу частину маршруту Говерла спостерігає.
Отак не поспішаючи, нога за ногу, вийшли ми близько обіду (не минуло і сто років, що день перед походом я умудрилася натерти ногу - одягнула злощасні берци - і мені черевики цілу дорогу жорстоко муляли і терли) до «Псячої будки». Колиба, скажу я вам, відмінна. На перший погляд. Який, як виявилося пізніше, буває хибний. Ой як часто так буває.. але не будемо гнати коней наперед бабці за пенсією. Всьому свій час :)
В «Псячій буді» ми перекусили, кинули оком на Чорногору, щедро засипану снігом. В нас на даному відрізку шляху теж снігу не бракувало, але подекуди було гладко і зелено, весна їй-бо. Можна було б момент вирвати в вічності, і говорити людям - от, мовляв, зовсім немає снігу в Карпатах. А то ж грудень вже, а снігу як кіт з морозилки нагріб..» [28/12/12]
* * *
Цього разу «Псячу будку» ми змушені були оминути своєю увагою. Звісно ж, можливий був би заплив на короткі дистанції, щоб зробити заповітну знимку на фоні Чорногори (яку, варто зауважити. Того дня ми не бачили, але ж ми то ЗНАЄМО, що вона десь там, в тумані..), і хвацьким брасом назад, якщо снігове море відпустило б. Але і здалеку снігові поля з айсбергами (верхівка колиби і ледь помітні обриси загороди) тішили наш ясний погляд, але не манили.. Втратити 3 години на відкопування колиби, хай чекає на весняну відлигу)) Чи вже на літню, то вже як на синоптику запрограмують. Але ж на краще надіємося, а валянки і шерстяні носочки вже на себе натягнули, і шарф замотали по самі очі. Нікому не охота мерзнути в теплі та погожі весняні ночі. …
Пригадуєте, як в числах так 15 березня 80 км з глухих сіл до цивілізації (тоїсть до столиці Галичини, славного міста Франкового) долав транспорт мало що не пів доби?? Ну от, то вам не важко буде собі уявити, як двоє здорових і сильних людей, приємної зовнішності, але з менш позитивним настроєм мало що не годину долали останні 200-300 метрів до колиби. Яка обіцяла прилисток, тепло і гаряче вино… але то ще не скоро, поки її ледь видно було в снігових заметах. І така знайома дорога (яка в грудні була ой яка зручна і полога), чаїла в собі все нові перешкоди. Так і норовилася весь час огорнути нас в своїх льодяних обіймах. І от крок за кроком, прямуємо до цілі, і тут раааз, і ти вже не 195 см ростом, а так, всього то метр від сили.. А стрункі, як античні колони ноги зникли в снігах, а зверху притискає до землі напакований Дойтер, який з кожним кроком стає все важчим, ніби наливається свинцем.
Певно щось подібне відчували Атланти, тримаючи землю. А вона врізалася їм в могутні плечі, і оброшувала стомлені тіла численними струмками, омивала дощами.. А у нас тут - північний полюс, як не крути. І тільки щебетання пташок, і сонце, яке іноді визирало з-за хмар глянути, кому не сиділося вдома, визирало, і з печаллю в очах дивилося на зоране важкими черевиками поле, і на зруйновані насипи, які сріблом переливалися міріадами кольорів ще вранці…
Проте все-таки пункт призначення було досягнуто, і ми розкинулися на ліжнику в колибі, скинули з плечей рюкзаки.. Турботливі туристи, певно наші знайомці, які святкували тут 2013-й, залишили трохи дров, на перший час вистачило сповна. Хоча, і топірець не дарма подолав таку дистанцію, сповнену перешкод, снігу і філейну частину з’їденої кимось лисиці. Як пишуть генії прози, якщо на сцені висить рушниця, вона обов’язково вистрелить. Хай і в останньому акті.
Зігрівшись від розпаленої пічки, з солодким нектаром в туристичних кружках зустрічали ми вечірню зорю. Хоча особливих надій не плекали, щоб її побачити, небо було навдивовижу хмарне і сіре, але вона десь там є, освітлює путь інших заблудлим душам. …
В такі моменти, умиротворено вдивляєшся в вогонь, і здається (от нінащо тут, коли «здається, то треба там шо-то», кому треба, той хай і метушиться, а я В ГОРАХ!), ніби час зупинився, і ми сидимо тут, в сніговому полоні, далеко від метушні цивілізації, закинувши свої турботи на «застінки» мозку, і просто насолоджуємося тишиною і потріскуванням дровенят в пічці. Пече їм в бік. А кому зараз легко. Не пригадуємо ми такої весни, в . хоч вік вже не короткий промотали, четверть століття, але таке от, як видалося року цього, не чувано й не гадано, а факт..
Не спішно промайнула ніч, а ранок заглянув в нашу колибу, здивованою засніженою Говерлою. Інші гори теж виступили з туману, і гордо височіли на своїх з давніх-давен насиджених місцинах, і ніжилися на весняному (вже доволі таки теплому) сонці.
Завжди присутній ностальгії ледь присутній дотик, коли зникає з очей тимчасова оселя (так і кортіло написати «батьківський дім», який ми, як пташенята, що навчилися вже самостійно черв’ячка шукати, покидаємо, мов, вилітаємо з гнізда…, щоб повернутися!!!), панорама засніжених гігантів, і невпинно з кожним кроком наступає ліс, поки не зімкне за нашими плечима свої міцні обійми..
Так вже повелося, що дорога додому несе тебе, як бурхлива гірська річка, невпинно і стрімко, потяг ж чекати не має наміру..
І вже оминули ми стріху від «псячої будки», випили залишки чаю в гуцульській садибі, і подолали чимало гірських кілометрів. Ліс неохоче відпускав нас, і крізь стовбури мов в калейдоскопі пролітали горгани. Під снігом їх зась відрізнити, всі схожі, мов браття. Похмурі, чорні і такі далекі..
..Гуцул (лісоруб, на клячі спускався з дрімучого лісу, і таки величеньку з собою прихопив дровиняку. Аж шкода Карпат, так як кожен з пилою зайде, поїдуть вони на екскурсію за кордон.. в вигляді лісу..), що зустрівся нам на шляху, був дуже здивований подоланим маршрутом. Чомусь відповів коротко (після розповіді про «а снігу там бувало до поясу, а весь час по коліна, до Кукула ми не дістались, ночували в сідловині з прекрасним світанком, і пічка там гарно горіла) «ЙОЙ!!!», і поїхав своєю дорогою. Так і зустрічаються люди на мить, щоб навіки забути про зустріч.
На вокзалі ми умудрилися зварити гороховий суп (яке ж все-таки благо цивілізації - газова горілка!!!) , тікав він не раз з казанка, та куди ж з Вороненки подінешся :)
А сонце вже по-весняному припікало, і капало з дахів, танули бурульки і сніг під ногами.. Десь здалеку почувся стукіт коліс і гул мотору. Немов хтось зове, закликає, куди ж?
«Юрик, отличный поход был, но пора уж домой!»
P.S. І все ж ми тебе подолаємо! Ну Кукул, тримайся!!!
752
І відкривати весняний сезон надумали ми з Юріком на улюбленій нашій горці, на Кукулі. Відкладали похід на неозначений термін через «аля-брехунець_попереджає» не здумайте (!!!) туристи в гори податися, бо там штормові попередження, сходження лавини, морози і танення снігу, цунамі і напади снігової людини.. які ще чудасії трапляються в Карпатах?
І все ж таки, осяяло сонце й наші потомлені безкінечною зимою голови, і прошмигнула в них світла думка - ЧАС НАСТАВ!!! Дойтери вже давно нудяться в куточку, напаковані по останній моді різноманітним спорядженням. Варто б було оминути факт появи в сім’ї Дойтерів спальника, але вже пізно, ділюся з вами радісною новиною!
Словом, збори проходили в прискореному темпі (була б танцюристом - висловилася б «в темпі вальсу», а так скажу просто і доступно кожному - «аць-дваййй»), і вже пізнім вечором ми спокійно розвалилися на дивані, а пухкенькі рюкзаки стояли в кутку, в очікуванні відкриття сезону 2013 року.
… Раховоз, він, звісно, підступний провокатор. Кидає вас з сторони в сторону, тривожить думки і відганяє сон від стомленого тіла, яке просто лютує, згадуючи, як нещодавно ніжилося в теплому ліжку під пуховою периною. І думає собі, певно, як добре лежалося в теплій місцині, і якого біса його звідти серед ночі підняли, і кудись поперли. Не спитавши, між іншим, чи є в нього охота. Вказівка «свише» пройшла, і вперед, на барикади. Чи то пак в Вороненку. А звідти вже по маркованій стежинці, протоптаній численними ногами туристів і гуцулів.
Та..
Не так то воно було, як «синоптик» віщає (чи цього разу підвів нас Метеопрог?). Погода порадувала, немає чого правду таїти. Дрібний сніжок присипав високі сосни і смереки, і вони щедро осипали ним двох туристів, які торували по колії, втоптаній в кучугурах високих снігових порогів. Думки в голові були суміжні, бо очі бачили непрохідну цілину, свіжий пухкий сніжок (і то в кінці березня! Нечувано!), і розум кричав «ану назад, поки поїзд в Ясіня не втік і не покинув вас тут, в непрохідних заметілях», але здоровий глузд задрімав, чи відключився на мить. І скориставшись з тієї миті ноги понесли нас далі, аж ген-ген, в сніговий полон Кукула...
Скажу я вам, спогади про березневий похід набагато кращі, ніж процес його подолання. Бо якось воно так, не сильно комфортно по коліна в снігу, долати маршрут і боротися зі стихією за кожен наступний крок. Але сонечко час від часу проривалося крізь густі сірі хмари, що повисли над головою і навіювали неспокій.
Звісно, сліди, по яких ми йшли добрих дві милі (гуцульських, якщо хочете), обнадіювали, все-таки тут хтось проходив! І то після штормового попередження! УРА! Або, хм, хтось проходив і зараз ніжиться на ліжку в наміченій на нашому маршруті колибі, з видом на Чорногору, 200 метрів від «псячої будки». Не зважайте, то я про своє, жіноче, про грудневий Кукул..)))
.. Сльози стікали по щоках, ноги летіли над сніговими заметами і несли двох стомлених туристів вниз по схилу, вельми втрачаючи висоту. А там, серед вікових дерев, тонула в снігах колиба, і манила до себе. Обіцяючи тепло домашнього затишку і відпочинок. Діставши з рюкзака ще гарячий (о благо цивілізації - термос) чай, наминаючи бутерброди з ковбасою (нічого смачнішого зроду не їла! Чи то в горах так по-особливому смакує куряча ковбаса), любо було глянути в щілинки, крізь які в колибу лилося м’яке світло, і робило атмосферу істинно таємничою. Засніжена полонинами виблискувала на сонці міріадами кольорів, мінилася і заворожувала. Але туди там, нам до її чар зась. Бутерброд з чаєм - от справжнє щастя для буркотливого шлунку, якому немає діла до походів і навколишніх принад. А от поживна їжа - ото діло!!!...
Усі ми в душі діти! - і немає сенсу кричати «та куди, я вже ж мужчина в розквіті сил, які каруселі, мадам!», чи «не подобало леді взлітати в небо, між сосни вічнозелені, можна зіпсувати зачіску…». Наше щастя, що таких персонажів з нами не було, і винахід гуцулів для вечірніх посиденьок (чи чим вони там вечорами займаються, то вже явно не наше з вами діло :Р) прийшовся нам до смаку. Не слідкували ми за часом, а веселилися як діти, сміялися щиро і злітали все вище, аж до верхівок сосен. Еге ж, ви вже собі надумали.. ех ви… Не про те я, про що багато хто з вас вже думку припустив і посміхається зараз зловіще в вуса (або ж нііііі!!! Не люблю, я, знаєте, вуса. Чи пережиток то минулих століть, або ж інші переконання даються взнаки - але вуса, це тато, а не хлопака, що зараз поруч. Станок від «джілет» пропонує гладкість на добу, от прошу дуже, вуса долой!!!).
Гойдалка загубилася в тіні дрімучого лісу. І таке враження, що чекала саме на нас. Не страшить її зимова завірюха, спекотні літні дні й весни дощові, самотності боїться певно, й слуха, чи не біжить хто бува по схилу, щоб розвеселить її.
І тут як ні в чому не бувало, ми (ситі вже, сліди ж бо стали помітно глибші :РР), вирішили перед ще неблизьким шляхом до нашої колиби пригадати відчуття, давно затерті часом. Коли в дитинстві безтурботний час був, минав він в парку, на гойдалках взлітавши, чи обдирали ноги ми до крові об черешню, стріляти з ілюзорних пістолетів, просили у «вожатого піонерів»…
І лунав дзвінкий веселий сміх, відлунням відбивався від гір і заполонив весь простір. Ехех, не подумайте, що проходила повз шкільна екскурсія (в таку погоду порядний хазяїн собаку на вулицю не виставить за двері, тим паче коли хазяїн - якась мальована блонда з ручним песиком в плетеному светрі..). А в нас було натхнення, і вирушили ми на відкриття сезону. Відкрили, що не кажіть, грандіозно :). Сніг свідок, після нас могли б гуцули засадити поля картоплі. Таку ріллю ми проорали.
І Рись, побачивши давню знайому, що похитувалася від ледь помітного вітру між дерев, тут же заскочила на неї, і злітала в зелене гілля, весело сміючись і радіючи життю…
Проте так повелося, що «делу время,а потехе час», і час потіх минув так швидко, й незчулися ми, як рюкзаки знову ж погрузилися на наші плечі, а перед очима невблаганно звивалися змією вверх чиїсь сліди. По них ми й почимчикували, по коліна погружаючись в сніг. Та дорога вона на те й є, що швидко чи довго, але все ж торувати вперед, незважаючи на дрібні перешкоди під час її подолання. А йти, скажу я вам (точніше, пожаліюся, чи похвалюся, не кожному ж дано побачити такі велетенські насипи, немов тайга, хоча я там і не була, але напевно щось таке, або ж дуже схоже).
Дійсно, така чудна та мить, коли з ялин зривається з гулом сніг, і прорізає в цілині химерні візерунки. Час від часу і мені хотілося крекінговою палицею сягнути до гілляк, і стряснути з них сніг. І дивитися, як він поволі падає, залишаючи по собі морозний серпанок.
І так неспішно бігла під ногами дорога, десь там, під снігом. І бувало, і наші ноги мали щастя відчути під собою тверду землю. Хоча, потім видобувати себе з цупких обіймів снігу діло не з легких. І мало приємного в мокрих вже штанах (вище колін, таки бахіли мега винахід людства, що не кажіть!).
«Маршрут на Кукул маркований - любо глянути - заблукати ніяк, навіть зимою. Хіба навмисно, і то немає де.. В трьох соснах блудити.. можна, але ж скільки треба перед тим випити..
Чим гарний маршрут на Кукул? Та всім )) «И зимой и летом» радують око пейзажі Чорногори, які то і діло норовляться сховатися за деревами. Але, все ж, більшу частину маршруту Говерла спостерігає.
Отак не поспішаючи, нога за ногу, вийшли ми близько обіду (не минуло і сто років, що день перед походом я умудрилася натерти ногу - одягнула злощасні берци - і мені черевики цілу дорогу жорстоко муляли і терли) до «Псячої будки». Колиба, скажу я вам, відмінна. На перший погляд. Який, як виявилося пізніше, буває хибний. Ой як часто так буває.. але не будемо гнати коней наперед бабці за пенсією. Всьому свій час :)
В «Псячій буді» ми перекусили, кинули оком на Чорногору, щедро засипану снігом. В нас на даному відрізку шляху теж снігу не бракувало, але подекуди було гладко і зелено, весна їй-бо. Можна було б момент вирвати в вічності, і говорити людям - от, мовляв, зовсім немає снігу в Карпатах. А то ж грудень вже, а снігу як кіт з морозилки нагріб..» [28/12/12]
* * *
Цього разу «Псячу будку» ми змушені були оминути своєю увагою. Звісно ж, можливий був би заплив на короткі дистанції, щоб зробити заповітну знимку на фоні Чорногори (яку, варто зауважити. Того дня ми не бачили, але ж ми то ЗНАЄМО, що вона десь там, в тумані..), і хвацьким брасом назад, якщо снігове море відпустило б. Але і здалеку снігові поля з айсбергами (верхівка колиби і ледь помітні обриси загороди) тішили наш ясний погляд, але не манили.. Втратити 3 години на відкопування колиби, хай чекає на весняну відлигу)) Чи вже на літню, то вже як на синоптику запрограмують. Але ж на краще надіємося, а валянки і шерстяні носочки вже на себе натягнули, і шарф замотали по самі очі. Нікому не охота мерзнути в теплі та погожі весняні ночі. …
Пригадуєте, як в числах так 15 березня 80 км з глухих сіл до цивілізації (тоїсть до столиці Галичини, славного міста Франкового) долав транспорт мало що не пів доби?? Ну от, то вам не важко буде собі уявити, як двоє здорових і сильних людей, приємної зовнішності, але з менш позитивним настроєм мало що не годину долали останні 200-300 метрів до колиби. Яка обіцяла прилисток, тепло і гаряче вино… але то ще не скоро, поки її ледь видно було в снігових заметах. І така знайома дорога (яка в грудні була ой яка зручна і полога), чаїла в собі все нові перешкоди. Так і норовилася весь час огорнути нас в своїх льодяних обіймах. І от крок за кроком, прямуємо до цілі, і тут раааз, і ти вже не 195 см ростом, а так, всього то метр від сили.. А стрункі, як античні колони ноги зникли в снігах, а зверху притискає до землі напакований Дойтер, який з кожним кроком стає все важчим, ніби наливається свинцем.
Певно щось подібне відчували Атланти, тримаючи землю. А вона врізалася їм в могутні плечі, і оброшувала стомлені тіла численними струмками, омивала дощами.. А у нас тут - північний полюс, як не крути. І тільки щебетання пташок, і сонце, яке іноді визирало з-за хмар глянути, кому не сиділося вдома, визирало, і з печаллю в очах дивилося на зоране важкими черевиками поле, і на зруйновані насипи, які сріблом переливалися міріадами кольорів ще вранці…
Проте все-таки пункт призначення було досягнуто, і ми розкинулися на ліжнику в колибі, скинули з плечей рюкзаки.. Турботливі туристи, певно наші знайомці, які святкували тут 2013-й, залишили трохи дров, на перший час вистачило сповна. Хоча, і топірець не дарма подолав таку дистанцію, сповнену перешкод, снігу і філейну частину з’їденої кимось лисиці. Як пишуть генії прози, якщо на сцені висить рушниця, вона обов’язково вистрелить. Хай і в останньому акті.
Зігрівшись від розпаленої пічки, з солодким нектаром в туристичних кружках зустрічали ми вечірню зорю. Хоча особливих надій не плекали, щоб її побачити, небо було навдивовижу хмарне і сіре, але вона десь там є, освітлює путь інших заблудлим душам. …
В такі моменти, умиротворено вдивляєшся в вогонь, і здається (от нінащо тут, коли «здається, то треба там шо-то», кому треба, той хай і метушиться, а я В ГОРАХ!), ніби час зупинився, і ми сидимо тут, в сніговому полоні, далеко від метушні цивілізації, закинувши свої турботи на «застінки» мозку, і просто насолоджуємося тишиною і потріскуванням дровенят в пічці. Пече їм в бік. А кому зараз легко. Не пригадуємо ми такої весни, в . хоч вік вже не короткий промотали, четверть століття, але таке от, як видалося року цього, не чувано й не гадано, а факт..
Не спішно промайнула ніч, а ранок заглянув в нашу колибу, здивованою засніженою Говерлою. Інші гори теж виступили з туману, і гордо височіли на своїх з давніх-давен насиджених місцинах, і ніжилися на весняному (вже доволі таки теплому) сонці.
Завжди присутній ностальгії ледь присутній дотик, коли зникає з очей тимчасова оселя (так і кортіло написати «батьківський дім», який ми, як пташенята, що навчилися вже самостійно черв’ячка шукати, покидаємо, мов, вилітаємо з гнізда…, щоб повернутися!!!), панорама засніжених гігантів, і невпинно з кожним кроком наступає ліс, поки не зімкне за нашими плечима свої міцні обійми..
Так вже повелося, що дорога додому несе тебе, як бурхлива гірська річка, невпинно і стрімко, потяг ж чекати не має наміру..
І вже оминули ми стріху від «псячої будки», випили залишки чаю в гуцульській садибі, і подолали чимало гірських кілометрів. Ліс неохоче відпускав нас, і крізь стовбури мов в калейдоскопі пролітали горгани. Під снігом їх зась відрізнити, всі схожі, мов браття. Похмурі, чорні і такі далекі..
..Гуцул (лісоруб, на клячі спускався з дрімучого лісу, і таки величеньку з собою прихопив дровиняку. Аж шкода Карпат, так як кожен з пилою зайде, поїдуть вони на екскурсію за кордон.. в вигляді лісу..), що зустрівся нам на шляху, був дуже здивований подоланим маршрутом. Чомусь відповів коротко (після розповіді про «а снігу там бувало до поясу, а весь час по коліна, до Кукула ми не дістались, ночували в сідловині з прекрасним світанком, і пічка там гарно горіла) «ЙОЙ!!!», і поїхав своєю дорогою. Так і зустрічаються люди на мить, щоб навіки забути про зустріч.
На вокзалі ми умудрилися зварити гороховий суп (яке ж все-таки благо цивілізації - газова горілка!!!) , тікав він не раз з казанка, та куди ж з Вороненки подінешся :)
А сонце вже по-весняному припікало, і капало з дахів, танули бурульки і сніг під ногами.. Десь здалеку почувся стукіт коліс і гул мотору. Немов хтось зове, закликає, куди ж?
«Юрик, отличный поход был, но пора уж домой!»
P.S. І все ж ми тебе подолаємо! Ну Кукул, тримайся!!!
752