Звичайний Київ у війні : яка ж вона сильна наша Надія!
Звичайний Київ у війні.
Сьогодні в моїй фб-стрічці новин зявилася народний депутат польського парламенту, яка просить допомогти її побратиму пораненого в АТО. Хлопця звати Роман Піцикевич ( Галицький ). А з цією жінкою - Малгожатою Госієвською ми познайомились в Росії, коли їхали відвідати Надію Савченко.
Мені написала якась дівчина з Вірменії Сара Корбонеро, що Сергій Нігоян наш герой... Ми ще переписувались кілька разів.Вона казала, що молиться за Україну щодня і ненавидить Росію, а я (будучи натхненною промовою Надії, яка ж вона сильна наша Надія!) сказала, що ми не ненавидимо росіян а бажаємо щоб їхні очі відкрились, але ми ніколи не забудемо, НІКОЛИ того, що вони роблять з нами... з нашими мріями і свободою.
Сьогодні.
Юрко, мій дорогий, Юрко сказав, що бачить мене увіснах щоночі і, що це не добре... Я пожартувала : кажи правду, що сталось, я хоч посповідаюсь. Справді було б добре посповідатись. Смерть ніби ходить за мною...заглядає з-під кутів. От не розумію тільки чому я так боюсь саме тепер? А ми не говорили з ним вже півроку. І зараз не говорили. Так, кілька слів у чаті. І я себе питаю, як багато життів має піти, щоб я зрозуміла, що тільки любов безцінна? І та, що проходить між людьми.
Сьогодні, Київ такий контрастний. Як і завжди. Я майже ніколи не бачу його рано вранці...Але пізно вночі. Місто шкідливих звичок і поспішливих людей.
А ще Оксана. Добре, що є кілька людей, яким я можу написати і тим самим їх підтримати, напоїти кавою чи коньяком і знатиму що в цю мить їм трохи ліпше. Вона каже, що її чоловік вже в аеропорту і там дуже "гаряче" і її весь час трусить... Її маленька часто видає веселі думки, їй є що розповісти майже завжди. Така гарна дівчинка сумує за татком. Добре, що він повернеться! Бо Вітька вже залишиься там на завжди а Юстинка так хоче до татка... Якось я не втрималась і написала його дружині, що хай тримається і всяке таке. Хоч сама знаю, як це чути "тримайся"... це жахливе "тримайся!", яке ти не хочеш чути бо й так... з усіх сил намагаєшся не казати в голос. Сьогодні знов хотіла, щось їй написати... зупинилась на пів дорозі, що ? Що їй дати? Чомусь їхні спільні фото і відео викликають найсильнший біль, найсильніший біль за її втратою.
Я ще шось хотіла написати про сумбурні емоції сьогодні... Чомусь вирішила, що колись це буде важливо. Коли настане день...
11 лютого, 2015 року
Сьогодні в моїй фб-стрічці новин зявилася народний депутат польського парламенту, яка просить допомогти її побратиму пораненого в АТО. Хлопця звати Роман Піцикевич ( Галицький ). А з цією жінкою - Малгожатою Госієвською ми познайомились в Росії, коли їхали відвідати Надію Савченко.
Мені написала якась дівчина з Вірменії Сара Корбонеро, що Сергій Нігоян наш герой... Ми ще переписувались кілька разів.Вона казала, що молиться за Україну щодня і ненавидить Росію, а я (будучи натхненною промовою Надії, яка ж вона сильна наша Надія!) сказала, що ми не ненавидимо росіян а бажаємо щоб їхні очі відкрились, але ми ніколи не забудемо, НІКОЛИ того, що вони роблять з нами... з нашими мріями і свободою.
Сьогодні.
Юрко, мій дорогий, Юрко сказав, що бачить мене увіснах щоночі і, що це не добре... Я пожартувала : кажи правду, що сталось, я хоч посповідаюсь. Справді було б добре посповідатись. Смерть ніби ходить за мною...заглядає з-під кутів. От не розумію тільки чому я так боюсь саме тепер? А ми не говорили з ним вже півроку. І зараз не говорили. Так, кілька слів у чаті. І я себе питаю, як багато життів має піти, щоб я зрозуміла, що тільки любов безцінна? І та, що проходить між людьми.
Сьогодні, Київ такий контрастний. Як і завжди. Я майже ніколи не бачу його рано вранці...Але пізно вночі. Місто шкідливих звичок і поспішливих людей.
А ще Оксана. Добре, що є кілька людей, яким я можу написати і тим самим їх підтримати, напоїти кавою чи коньяком і знатиму що в цю мить їм трохи ліпше. Вона каже, що її чоловік вже в аеропорту і там дуже "гаряче" і її весь час трусить... Її маленька часто видає веселі думки, їй є що розповісти майже завжди. Така гарна дівчинка сумує за татком. Добре, що він повернеться! Бо Вітька вже залишиься там на завжди а Юстинка так хоче до татка... Якось я не втрималась і написала його дружині, що хай тримається і всяке таке. Хоч сама знаю, як це чути "тримайся"... це жахливе "тримайся!", яке ти не хочеш чути бо й так... з усіх сил намагаєшся не казати в голос. Сьогодні знов хотіла, щось їй написати... зупинилась на пів дорозі, що ? Що їй дати? Чомусь їхні спільні фото і відео викликають найсильнший біль, найсильніший біль за її втратою.
Я ще шось хотіла написати про сумбурні емоції сьогодні... Чомусь вирішила, що колись це буде важливо. Коли настане день...
11 лютого, 2015 року