Помпеї
Можна було б розпочати цю історію словами «once upon a time», але ні, її розпочинають цитатою з Плінія-молодшого. Якось, знаєте, налаштовує. Думаєш - ну треба ж, тут про історію згадали; чим же ще здивують? І після багатообіцяючого початку ми отримуємо фільм, у якому зібрано усі можливі сюжетні штампи та густо, як Помпеї попелом Везувія, притрушено спецефектами. І начхати, що з самого початку аналогії з «Титаніком» просто розривають кадр за кадром, лізуть в очі, і їх майже неможливо позбутися, а на певному моменті ближче до кінця мені вже почало здаватися, що от-от Селін Діон заволає своє «my heart will go ooon», але хочеться вірити, що то ігри розуму, і музика була зовсім не схожа. І взагалі, вважатимемо це постмодерністськими цитатами. А сюжет - таким собі архетипом.
Але чому я поки що ніяк не можу знайти виправдання, так це дерев’яним головним героям. У Кіта Харінгтона, наприклад, з кожним роком міміка біднішає. От серйозно, у першому сезоні «Гри престолів» трава була зеленішою, а Джон Сноу виглядав живим, а потім щось сталося. Головна героїня теж не далеко пішла. На цьому фоні другий план - як бальзам на душу. Ну там, великий чорний гладіатор (і друг-напарник-сайдкік за сумісництвом; це не спойлер, у цьому фільмі взагалі може бути тільки один спойлер - всі помруть чи не всі) або хитра руда ірландська фізіономія Джаред Харріс. Антагоніст тут настільки антагоністичний, і грати йому тут так відверто немає чого, що я навіть не знаю, Кіфер Сазерленд тут хороший чи ні.
Знаєте, буває погане кіно. Але для «Помпеїв» краще підходить визначення «слабке кіно». От є ідея для фільму, але тут вирішили - «і так згодиться», а там - «нічого, проженемо екраном десяток напівоголених гладіаторів, це відволікає» і так далі. А коли так гублять ідеї та розтрачують можливості - це ж зовсім не добре. «За державу обидно», от як.
