Ежен Йонеско та Семюел Беккет: театр абсурду
♦ "Щоб дістати відповідь, треба поставити будь-яке питання. Та про що запитувати?"
* * *
Цікаві сердиті роздуми радянської критикеси-літературознавця у 1966 р. щодо засновників театру абсурду. У 1969 р. Семюел Беккет отримав Нобелівську премію з літератури. (fir-vst)
…Ця реакційна концепція не могла не позначитися негативно на творах письменника. П’єси Йонеско 60-х pp. - «Король умирає», «Безумство вдвох», «Повітряний пішохід» - перейняті «тотальною» темою беззмістовності людського існування, жаху смерті, що паралізує думку й дію людини. «Мені нічого більше сказати людям», - запевняє драматург Беранже, герой «Повітряного пішохода». «Щоб дістати відповідь, треба поставити будь-яке питання. Та про що запитувати? Ніхто цього не знає. Як же можна чекати на відповідь, коли ні про що не питаєш?» - міркують персонажі «Безумства вдвох».
Остання річ Йонеско - «Голод і спрага» (1965) - розтягнена й нудна драма, переспів Стріндберга й гірших зразків Метерлінкового символізму з домішкою «чорного гумору» і нових сентиментально-трагічних нот. Морок, ніч, душевна хворість, галюцинаційні мрії, грубо фізіологічні алегорії, дикі вивихи розщепленої психіки, спаплюжена, «абсурдистська» мова. Абсолютний алогізм дії. Суміш живого й мертвого. Похмура, темна кімната в покинутому будинку. Чоловік, жінка, дитина в колисці. Чоловіка переслідує кошмар: дім поглинає їх, вони потопають у воді, що все підіймається. З’являється стара жінка - привид забитої «тітки Аделаїди». Вона хоче довести подружжю, що ще жива, оголює свої «гарні груди», ножем розтинає череп, та звідти тече не кров, а… желатин. Чоловік Жан, якого мучить нестерпний жах перед смертю й перед життям, кидає родину. Блукає по землі п’ятнадцять років, нічого не бачачи, не розуміючи. На запитання ченців дивовижного монастиря, де він знайшов притулок, Жан відповідає кількома безумними фразами, що повторюються без кінця: «мертві долини, порожні міста, бруд, темрява, туман… Я мертвий. Я вже помер. Я вмираю…» Дружина його Марія з шістнадцятирічною донькою знаходять Жана. Та він не може вийти з монастиря-тюрми. Йонеско знову кидає тут зухвалий виклик Брехту, але не здатний протиставити йому нічого, крім блідої художньої еклектики й нудотного марення.
Другий «чемпіон відчаю» - Семюел Беккет розплачується за самоізоляцію від життя та передових ідей фактичною відмовою від театру. Бо як же інакше можна розцінити його «шедевр» «Комедія» (1964), де на порожній сцені протягом цілого спектаклю стоять лише три великих глеки? Занурені в них артисти, вистромивши голови, обмінюються між собою «репліками», що нагадують нечленороздільне мурмотання. Автор «Годо» не знайшов цього разу підтримки навіть у прихильної до «антитеатру» критики. Його нову п’єсу називали «убивством театру».
Втрачають зв’язки з живим сценічним мистецтвом й епігони «йонескіанства». Загальний протест викликала також п’єса Роллана Дюбійара «Дім з кістки» (1963) - напівбезумне марення на тему «егоїзм і смерть». Нагороджений в грудні 1965 р. премією «Феміна» за свій черговий антироман «Хтось», Робер Пенже за рік перед тим опублікував одноактівку-монолог «Гіпотеза», від коментування якої відмовилися навіть найбільш досвідчені французькі театрознавці. Це п’ять сторінок петиту, позбавлених будь-якого сюжету, фабули, змісту, логіки й навіть пунктуації. Французька так звана «нова драматургія» переживає зараз творчу кризу. Її зразки продовжують займати помітне місце в театральному репертуарі. Жваве обговорення в пресі викликали поява «Голоду й спраги» на сцені «Комеді Франсез» і грандіозна постановка драми Жене «Ширми» в «Одеоні». Але французькі глядачі, коли вже йдеться про «антитеатр», воліють дивитися «Випадок у зоопарку» та «Хто боїться Вірджінії Вульф?» американця Едварда Олбі або будь-яку нову п’єсу англійця Гаролда Пінтера, бо ці автори пишуть без «метафізики», вміють надавати ситуаціям і персонажам певних рис життєвості. (...)
Т. Якимович. Драматургія Бійєду.
"Всесвіт". 1966. № 12, с. 61-62.
* * *
Цікаві сердиті роздуми радянської критикеси-літературознавця у 1966 р. щодо засновників театру абсурду. У 1969 р. Семюел Беккет отримав Нобелівську премію з літератури. (fir-vst)
…Ця реакційна концепція не могла не позначитися негативно на творах письменника. П’єси Йонеско 60-х pp. - «Король умирає», «Безумство вдвох», «Повітряний пішохід» - перейняті «тотальною» темою беззмістовності людського існування, жаху смерті, що паралізує думку й дію людини. «Мені нічого більше сказати людям», - запевняє драматург Беранже, герой «Повітряного пішохода». «Щоб дістати відповідь, треба поставити будь-яке питання. Та про що запитувати? Ніхто цього не знає. Як же можна чекати на відповідь, коли ні про що не питаєш?» - міркують персонажі «Безумства вдвох».
Остання річ Йонеско - «Голод і спрага» (1965) - розтягнена й нудна драма, переспів Стріндберга й гірших зразків Метерлінкового символізму з домішкою «чорного гумору» і нових сентиментально-трагічних нот. Морок, ніч, душевна хворість, галюцинаційні мрії, грубо фізіологічні алегорії, дикі вивихи розщепленої психіки, спаплюжена, «абсурдистська» мова. Абсолютний алогізм дії. Суміш живого й мертвого. Похмура, темна кімната в покинутому будинку. Чоловік, жінка, дитина в колисці. Чоловіка переслідує кошмар: дім поглинає їх, вони потопають у воді, що все підіймається. З’являється стара жінка - привид забитої «тітки Аделаїди». Вона хоче довести подружжю, що ще жива, оголює свої «гарні груди», ножем розтинає череп, та звідти тече не кров, а… желатин. Чоловік Жан, якого мучить нестерпний жах перед смертю й перед життям, кидає родину. Блукає по землі п’ятнадцять років, нічого не бачачи, не розуміючи. На запитання ченців дивовижного монастиря, де він знайшов притулок, Жан відповідає кількома безумними фразами, що повторюються без кінця: «мертві долини, порожні міста, бруд, темрява, туман… Я мертвий. Я вже помер. Я вмираю…» Дружина його Марія з шістнадцятирічною донькою знаходять Жана. Та він не може вийти з монастиря-тюрми. Йонеско знову кидає тут зухвалий виклик Брехту, але не здатний протиставити йому нічого, крім блідої художньої еклектики й нудотного марення.
Другий «чемпіон відчаю» - Семюел Беккет розплачується за самоізоляцію від життя та передових ідей фактичною відмовою від театру. Бо як же інакше можна розцінити його «шедевр» «Комедія» (1964), де на порожній сцені протягом цілого спектаклю стоять лише три великих глеки? Занурені в них артисти, вистромивши голови, обмінюються між собою «репліками», що нагадують нечленороздільне мурмотання. Автор «Годо» не знайшов цього разу підтримки навіть у прихильної до «антитеатру» критики. Його нову п’єсу називали «убивством театру».
Втрачають зв’язки з живим сценічним мистецтвом й епігони «йонескіанства». Загальний протест викликала також п’єса Роллана Дюбійара «Дім з кістки» (1963) - напівбезумне марення на тему «егоїзм і смерть». Нагороджений в грудні 1965 р. премією «Феміна» за свій черговий антироман «Хтось», Робер Пенже за рік перед тим опублікував одноактівку-монолог «Гіпотеза», від коментування якої відмовилися навіть найбільш досвідчені французькі театрознавці. Це п’ять сторінок петиту, позбавлених будь-якого сюжету, фабули, змісту, логіки й навіть пунктуації. Французька так звана «нова драматургія» переживає зараз творчу кризу. Її зразки продовжують займати помітне місце в театральному репертуарі. Жваве обговорення в пресі викликали поява «Голоду й спраги» на сцені «Комеді Франсез» і грандіозна постановка драми Жене «Ширми» в «Одеоні». Але французькі глядачі, коли вже йдеться про «антитеатр», воліють дивитися «Випадок у зоопарку» та «Хто боїться Вірджінії Вульф?» американця Едварда Олбі або будь-яку нову п’єсу англійця Гаролда Пінтера, бо ці автори пишуть без «метафізики», вміють надавати ситуаціям і персонажам певних рис життєвості. (...)
Т. Якимович. Драматургія Бійєду.
"Всесвіт". 1966. № 12, с. 61-62.