Тюремний круїз на російських автозаках
ГО Захист в’язнів України продовжує повертати українських засуджених, яких викрали рашисти з виправних колоній Херсонщини. Днями успішно повернувся ще один засуджений. Далі від першої особи.
Я сам родом із чудового українського міста Одеса. Так сталося, що у 2019 році я був засуджений і мене направили відбувати покарання до Північної виправної колонії №90 у місті Херсон.Про що мріє кожен в’язень? Так це про те, щоб як найшвидше відбути покарання та опинитися знову дома зі своїми рідними. У моєму випадку я мав звільнитися у грудні 2022 року.Вже почався останній рік мого тюремного терміну. Закінчується останній місяць зими. Попереду весна, літо, золота осінь і ось вже на обрії місяць моєї волі грудень. Я знову в Одесі, святкую новий рік у своїй родині. Так тоді мріялось. Але все сталося трохи не так.24 лютого я перебував в 11 відділенні житлового сектора. Нас там перебувало від 45 до 50 осіб. А загалом у колонії було людей 800. Рано вранці ми почули вибухи від ракет. Шум реактивних двигунів літаків. І з теленовин ми дізналися про вторгнення армії РФ в Україну. Це був шок. Щоб ви розуміли, коли ти сидиш в ізоляції у тебе формується трохи викривлене відчуття реальності. Ти живеш надіями, мріями та вирішенням своїх повсякденних побутових проблем. А політика та все таке інше, це десь далеко і не про тебе. Тому про можливість нападу Росії ми сприймали як інформаційний шум, який до нас не може мати ніякого відношення. Але раптом все це стало реальністю. А що буде далі? Що очікує кожного з нас? Що буде з моїми рідними? Що буде з Україною? Ми відчували страх від цих новин. Усі були в сум’ятті та шоці. Ніхто такого не очікував. І навіть у все, що відбувалося, нам не вірилося. Ми телефонували родичам, вони теж були налякані й розгублені. Наш персонал теж був переляканий і перший час навіть не показувався у нас на житловому секторі. Зате в цей час ми могли безперешкодно телефонувати своїм рідним. Хоч це офіційно було не дозволено, але адміністрація закривала на цей факт очі. Взагалі працівники колонії в цей період ставилися до нас досить поблажливо. Ті, що були стосовно нас раніше найсуворішими, тепер виявилися найлюдянішими. Про евакуацію ми навіть не питали, просто сиділи і чекали, що буде з нами далі.
Представники адміністрації майже не з’являлися у нас. Прийдуть, подивляться. Всі живі, не буянять, та й слава Богу.
Починаючи з 24 лютого до початку березня, багато ув’язнених писали заяви, щоб їм дали можливість захищати Україну. Хотілось щось робити. Бо все, що відбувалося було не справедливим. Як так? За що? Хіба можна у 21 сторіччі починати таки війни та ще у центрі Європи?
У березні місяці Херсон і Херсонська область були повністю окуповані російськими військами. Замість нашого українського телебачення тепер запрацювало брехливий російський зомбоящик. Реальні новини тепер ми могли дізнаватися тільки через інтернет і через спілкування з родичами. Мобільний зв’язок українських операторів теж зник, і нам довелося нелегально діставати сім-карти російських операторів.
Зв’язок став потребою номер один.
З березня місяця на територію промзони колонії стали заїжджати машини (КАМАЗи) російських військових. Стало очевидним, що начальник колонії Євген Соболєв домовився з окупаційною владою про співпрацю. Іноді він супроводжував російських військових, коли вони оглядали територію колонії.
Фактично, у березні та квітні в колонії була ще українська влада. А на початку травня начальник ПВК №90 поставив ультиматум усім співробітникам про те, або ви переходите на бік росіян, або звільняйтеся. Більше половини офіцерів і прапорщиків звільнилися. Залишилася на боці ворога десь третина персоналу.
Штат почали поповнювати за рахунок зрадників з інших виправних установ Херсонщини, а також із числа місцевих жителів. Якихось алкоголіків із сіл. Наприкінці травня до нас у ПВК №90 перевезли ув’язнених із ВК №10. Близько 800 осіб. Два дні були етапи. Їх перевозили автобусами в супроводі броньованої техніки. Після тривалого обшуку, засуджених розподіляли по відділеннях у житловій зоні. У нашому відділенні тепер було близько ста осіб.
З травня місяця і у наступний час усе почало змінюватися. Режим став жорсткішим. Почалися побиття ув’язнених. Можна було отримати покарання (побиття або ув’язнення в ДІЗО, ПКТ) за зовсім незначні проступки або порушення. Навіть могли покарати, якщо представнику персоналу не сподобався тон, з яким до нього звернувся засуджений. Карали, якщо моментально не підкорився. Могли покарати і за те, що не сподобався зовнішній вигляд ув’язненого. Іноді складали рапорти про ці порушення, іноді ні. Але покарання було неминучим. Били зазвичай так. Ставили на розтяжку обличчям до стіни з вивернутими руками назовні. Потім били кийком по сідницях і ногах. Головним тоді було не впасти. Бо якщо не витримаєш і впадеш, або опустиш руки, то ці садюги тебе піднімуть і почнуть все спочатку.
У червні було знято всю українську символіку і почав грати російський гімн вранці. Всі написи українською мовою зафарбовували сірою фарбою. З України робили росію. Один в’язень привітався до начальника українською мовою, так його моментально відправили до ДІЗО.
У їдальню почали ходити строєм по п’ять осіб у ряд. Раніше ми так не ходили. Бо тюрма - це не армія. Але стали повертатися старі, ще радянські порядки. Стали забороняти брати із собою хліб із їдальні, який залишався після прийому їжі. За це могли покарати. Одного засудженого за таке порушення посадили в ДІЗО на п’ять діб. А могли посадити й на пів місяця. Усе залежало від настрою охоронця. Позитивні зміни були тільки в галузі харчування. Годувати почали значно краще. Ми отримували продукти, яких ніколи в ув’язненні не давали (м’ясо, гречка, макарони, тушонка). Годували тричі на день. І це не було дивиною. Окупанти пограбували стільки магазинів, фермерів, складів, що самі це зжерти не могли. Тому і нам перепадало. Мовляв, сидіть, їжте та не бунтуйте. Деякі засуджені погоджувалися працювати на промзоні. Зазвичай це була робота на пилорамі. Там росіяни пиляли собі ліс для бліндажів. В’язні там вантажили колоди, очищали їх від кори. Заробітком були цигарки, чотири штуки за день роботи.
Обшуки в нас проводили постійно. Кожні три доби. Шукали переважно телефони. Відібрали планшети, які раніше були дозволені. Усі обшуки були схожі на погроми. Усе після цих заходів було перевернуто догори дригом.
Наприкінці червня українські артилеристи точним попаданням вразили у склад боєприпасів, який росіяни влаштували на промзоні. У нас тоді повилітало скло з вікон у відділенні. Але ніхто не постраждав. А наступного дня був “приліт” по пилорамі. Під час обстрілів персонал розбігався по укриттях, а ми залишалися у себе у відділеннях. Тільки коли все вщухало, охоронці з’являлися і перераховували нас. Дивилися, чи не втік хтось із засуджених.
Після цих подій адміністрація почала шукати можливих коригувальників вогню серед ув’язнених. З’ясовували у кого родичі в ЗСУ чи на державних посадах. Вони якимось чином дізнавалися, що деякі ув’язнені співпрацюють із ЗСУ.
Так під підозру потрапив мій товариш. Його викликали і повели в оперативну частину. Потім ми дізналися від інших ув’язнених, що звідти його вивели з мішком на голові та в кайданках, і відвезли кудись. Більше ми про нього нічого не знали. А нас, тих хто з ним дружив, усіх посадили в ДІЗО на 14 діб. Нам говорили, що наша доля залежить від того, що розповість наш викрадений товариш. Але трагічних наслідків не відбулося і ми зрозуміли, що наш товариш нас не здав. З медичною допомогою було все погано. Не було навіть елементарних ліків. Наприклад, банального анальгіну. Якщо траплялося щось серйозне, то таких хворих вивозили до медичних закладів Херсона. Було два чи три випадки, що на медсанчастині помирали люди. Їм не було можливості допомогти. За України, таких випадків не пам’ятаю. Влітку у всіх нас брали мазок з носа і порожнини рота. Такі беруть на аналіз ДНК. Але нам пояснювали, що це тест на коронавірус. Ці мазки брали в нас незнайомі нам медики.
Влітку двоє атовців спробували втекти. По них стріляли. Це була вже друга їхня спроба втечі. До цього вони вже намагалися втекти з ВК№10, де були раніше.
Що було з ними далі мені невідомо.
На початку осені до нас почали звозити засуджених із СІЗО. Вони нам розповідали які жахи відбувалися там. Говорили про вбивства ув’язнених.
Восени ми вже очікували де-окупацію. Все говорило про те, що це незабаром станеться. Персонал теж це усвідомлював і був переляканий.
У період з 20-22 жовтня нас почали вивозити з ПВК№90 на ВК№7 у с. Збур’ївка, Голо Пристанського району, на лівий берег Дніпра. Про те, що це станеться, нам повідомив начальник загону. Він попередив, що готуються списки на евакуацію колонії. Із собою з речей нам дозволялося взяти одну невелику сумку речей. Нас заштовхали в російські сірі автозаки ФСІН. Вони були розраховані на 18 в’язнів, але нас запхали туди по сорок осіб. А в моїй машині було взагалі сорок п’ять осіб. Природньо, що наші речі не помістилися. Нас вивезли без нічого. Завантажили нас о 13.00, а у ВК№7 ми були через три години. Твакуацію здійснювали співробітники ПВК №90. Але конвоювали нас росіяни на бронетехніці з кулеметами. У колоні було шість автозаків.
У ВК№7 нас вивантажили, поставили в локалці на розтяжку обличчям до стіни з піднятими руками. Деяким завдали кілька ударів кийками, а тих, хто обурювався, відправили відразу в ДІЗО. Етап приймали співробітники ВК№7 і російські військові (у них були білі пов’язки).
Потім нас розмістили в бараку, де утримувалися хворі з відкритою формою туберкульозу. Приміщення було розраховане на 100 осіб, але нас туди помістили 400 засуджених. Деякі спали на підлозі перші дні, поки для них не знайшли ліжка. Ліжка стояли в три яруси.
Адміністрація почала вербувати людей на ДСР (дільниця соціальної реабілітації). Туди брали всіх охочих. Навіть тих, у кого за законом не підходила стаття. Усі, хто були в ДСР виконували різні роботи на розсуд адміністрації. Цього разу ДСР формували в Голій Пристані. У підсумку набрали команду ДСР від восьмидесяти до ста осіб. У підсумку ці люди щось будують під керівництвом зрадника Євгена Соболєва. Така в мене інформація про них.
У ВК№7 ми побули два тижні і третього жовтня нас етапами почали вивозити в колонії росії. Було вісім етапів. Усього вивезли 2500 осіб. Останній етап був 7 жовтня. Перші етапи повезли в колонії Краснодарського краю. Це приблизно 1500 осіб. А решту вивезли в колонії Волгоградської області. Мій етап був четвертого жовтня. Шостого жовтня я вже був у колонії Краснодарського краю. Збирати наш етап почали о третій годині дня. А закінчили о другій годині ночі. Нас знову помістили в автозаки ФСІН по 45 осіб. Це більше, ніж удвічі дозволеного. Речі брати заборонили. Можна було залишити тільки капці та рушники. Перед тим, як ми рушили з місця, до нас підійшов озброєний російський військовий, представившись представником ФСІН. Він попередив, що під час проходження етапу, якщо буде найменша непокора з нашого боку, то по нас відкриють вогонь без попередження. У дорогу нам не дали ні води, ні їжі. Ми перед цим не обідали і не вечеряли. І їхали ми без зупинки вісім годин. Перша зупинка була в СІЗО ФСБ м. Сімферополь. Туди ми прибули приблизно о десятій годині ранку. Нас вивантажили на території нового корпусу. Прийняли нас там жорстоко з матюками і криками “мордою в підлогу”. Вивантажили в прогулянкові дворики. Під час розвантаження і переміщення підганяли ударами кийків. Вишикували обличчям до стіни на розтяжку. Так ми простояли близько пів години. Потім частину засуджених розвели по камерах СІЗО і ДІЗО. А частина так і залишилася у двориках. Ті, хто були в камерах, мали змогу попити води і сходити в туалет. А ті, хто залишався у двориках, такої можливості не мали. Потім знову всіх зігнали у дворики, знову на розтяжку до стіни обличчям. Почали зачитувати прізвища і знову вантажити нас в автозаки. Нас там сортували, і ми опинилися по машинах уже в іншому складі, не в такому, коли виїжджали з ВК№7. Напевно там нас уже розподілили, хто в який табір їде. У підсумку, я і ще 252 людини потрапили в ВК№14 Краснодарського краю. У СІЗО №2 Сімферополя ми побули до 17.00 поки нас усіх знову завантажили в автозаки. Поїхали далі ми о 19.00. Наступна зупинка була в Керчі в якійсь колонії. Там декому дали попити і сходити в туалет. Весь час зупинки ми перебували в машинах. Наша колона складалася із семи машин. У ВК №14 Краснодарського краю ми прибули о третій годині ночі. Перед самим табором нам роздали по пакету ФСІНівського сухого пайка. Їсти ніхто не зміг, оскільки від спраги і так все пересохло в горлі. Там нас вивантажили і посадили навпочіпки з притиснутими до голови руками з вивернутими долонями назовні. Так ми просиділи хвилин сорок. Потім відкрилися ворота і нам у зігнутому стані з опущеними головами треба було бігти до табірного клубу. Усе це супроводжувалося криками і лайкою. У клубі були розставлені столи. Нас там роздягли до трусів. Деяких взагалі до гола. Речі всі відібрали. Постригли, сфотографували, видали тюремні роби не по розміру. Усе це було у швидкому шаленому темпі під крики і лайку. В засуджених, у яких виявляли татуювання зі злодійськими зірками, зі свастиками чи подібною символікою били. Деяких одразу відправили в ДІЗО. Наприклад, ув’язненого, у якого на животі був витатуйований портрет Гітлера, моментально побили і потягли в ізолятор. Усе обличчя в нього було в крові. Згодом до таких засуджених приходили оперативники ФСБ, і їх допитували. Загалом таких, кого одразу закрили в ДІЗО було до восьми осіб. Там вони сиділи тиждень. Нас же всіх інших вивели в локалку, знову посадили навпочіпки і почали по двоє викликати на допит в оперативну частину. Там задавили різні запитання. Мене запитували, за що я засуджений, чи є у мене татуювання. Уся ця фільтрація закінчилася о сьомій ранку. Потім по 10-15 осіб нас почали виводити і розміщувати у двох окремих бараках. Там ми просиділи п’ять діб на карантині. Потім нас розподілили по загальних відділеннях з російськими засудженими .
Одяг, який нам видали, був не за розміром, як і взуття. Ми почали один з одним мінятися, щоб хоч приблизно знайти свої розміри. У нас не було білизни (трусів, шкарпеток, майок) і предметів гігієни. Адміністрація колонії нічого з цього не дала. У цьому нам допомогли вже російські засуджені. Російська в’язниця відрізняється від української тим, що там жорсткіший режим. Усі ходять тільки в тюремних робах. Ходять тільки строєм. Перевірки тривають по годині-півтори. Вранці та ввечері. І це весь час треба стояти на плацу, і в спеку і в мороз.
Нас часто викликали в оперативну частину. Схиляли до того, щоб ми приймали російське громадянство. Брали кров на аналіз. Знімали відбитки пальців. Розпитували нас, щоб з’ясувати наші настрої та ставлення до політики росії чи України.
Працювати нас не змушували. Там можна працювати тільки офіційно. І для цього треба мати громадянство Росії. Так само пропонували написати заяву, де вказувалося, що ув’язнений бажає відбувати покарання в російській виправній колонії, оскільки в Україні тривають бойові дії. І те, що він має бажання залишитися в рф і не має жодних претензій до російської влади. Я від такої заяви відмовився.
Зателефонувати родичам ми могли тільки нелегально. Щоб легально комусь дзвонити, ув’язнений повинен дати список номерів телефону тих людей, кому він хоче дзвонити. Далі було можна дзвонити тільки за цим затвердженим списком і у визначений начальством час. За кордон дзвінки заборонені. Під час звільнення з колонії мені видали чотири тисячі шістсот рублів і довідку про звільнення, де було написано, що мене звільнили з ВК№7 Голо Пристанського району. На виході мене вже чекали двоє оперативних працівників із карного розшуку. Вони мене супроводили до районного відділу поліції. Там дільничний склав на мене протокол, що я незаконно перетнув кордон рф і перебував на території росії без належних документів. Так само розпитували, скільки в мене судимостей, за що я був засуджений, які маю татуювання, яке моє ставлення до війни росії проти України. Записали так само мої особисті дані. Там у КПЗ мене протримали до десятої ранку наступного дня. Потім повели в Прикубанський суд. Там без присутності адвоката і прокурора мені присудили дві тисячі рублів штрафу і відправили в депортаційний центр у м. Новоукраїнка. Туди я прибув уже вночі. Там перебувало багато людей різних національностей. Близько 180-190 осіб. З них чоловік до сорока були громадянами України. Годували непогано. Був душ. Прогулянка годину на день. Там я побув місяць і двадцять днів. Потім мені вранці 7 лютого 2023 року вручили постанову суду, що я вільний. Звідти я на таксі доїхав до Кропоткіна. Там я сів на автобус і дістався до Краснодара. Там переночував дві ночі в хостелі, поки не дочекався рейсу автобуса до Ростова. Звідти дістався до Бєлгорода. Потім поїхав на Красну Яригу. Звідти дістався до прикордонного перехідного пункту Колотилівки, перейшов кордон. Дійшов пішки до Покровки. Це вже була Україна. Там мене допитали співробітники СБУ і відпустили. З Покровки дістався до міста Суми. Далі поїхав до Києва. Там мене 12 лютого зустрів правозахисник Олег Цвілий із ГО “Захист в’язнів України”, який мене супроводжував телефоном всю дорогу. Я переночував у нього. Наступного дня, 13 лютого, допоміг правозахисникам забрати зі складів гуманітарну допомогу, яку вони роздають українським засудженим та поїхав у своє рідне місто Одесу.
Дуже радий повернутися до дому. Дякую всім хто допомогав подолати весь цей шлях ! Пам’ятаю за тих хто залишився в російській неволі і буду допомагати правозахисникам їх повертати в Україну.