не поезія...
А можливо і справді, я, втрачаючи себе,
збагнув щось набагато більше...
Ось наприклад: через забруднене скло вікна
світ виглядає наче крізь плями старої кольорової плівки.
Забагато шуму: в повітрі, в думках, в моїй голові -
наче шипіння радіостанцій,
наче танець білих і чорних крапочок на екрані
старого телевізора,
наче забагато поміх
виникло між нашими антенами.
Бачу твоє обличчя як знімок що виник через 100 років
після нашої смерті...
Соціальні мережі як білий шум,
як річка що несе із піском кістки наших предків,
та навіть свого творця…
Як потік часу,
у якому я - маленька застигла від жаху та безсилля істота,
що зрозуміла, що не втече від власної смерті…
Як пісок,
що завжди жадібно поглинає пальці.
Як земля, у яку нас усіх із часом затягує.
Як трава о проросте на наших кістках -
Пам’ять про давнє минуле, що дає життя існуючому.
А ми відгороджуємося від неї і створюємо новий пісок -
Інформаційний
потік з бітів та байтів.
Безліч символів, та жодного справжнього.
Тисячі книжок та доктрин,
та жодної, що б змогла тобі розказати про те
що відчуває пісок...
Ось все, що я встиг зрозуміти, у переході між двома мовами.
При переході з однієї точи зору на інші...
Найкраще - посередині,
там, де ще нема ніякої точки зору.
там, де знайома земля
стає
чужою та незвичайною...
там, де на тебе не чекають і ти стоїш у кожного на заваді,
як маленький піонер
що підкорює дивний світ
дикого заходу.
збагнув щось набагато більше...
Ось наприклад: через забруднене скло вікна
світ виглядає наче крізь плями старої кольорової плівки.
Забагато шуму: в повітрі, в думках, в моїй голові -
наче шипіння радіостанцій,
наче танець білих і чорних крапочок на екрані
старого телевізора,
наче забагато поміх
виникло між нашими антенами.
Бачу твоє обличчя як знімок що виник через 100 років
після нашої смерті...
Соціальні мережі як білий шум,
як річка що несе із піском кістки наших предків,
та навіть свого творця…
Як потік часу,
у якому я - маленька застигла від жаху та безсилля істота,
що зрозуміла, що не втече від власної смерті…
Як пісок,
що завжди жадібно поглинає пальці.
Як земля, у яку нас усіх із часом затягує.
Як трава о проросте на наших кістках -
Пам’ять про давнє минуле, що дає життя існуючому.
А ми відгороджуємося від неї і створюємо новий пісок -
Інформаційний
потік з бітів та байтів.
Безліч символів, та жодного справжнього.
Тисячі книжок та доктрин,
та жодної, що б змогла тобі розказати про те
що відчуває пісок...
Ось все, що я встиг зрозуміти, у переході між двома мовами.
При переході з однієї точи зору на інші...
Найкраще - посередині,
там, де ще нема ніякої точки зору.
там, де знайома земля
стає
чужою та незвичайною...
там, де на тебе не чекають і ти стоїш у кожного на заваді,
як маленький піонер
що підкорює дивний світ
дикого заходу.