На честь 120-річчя трампа
Сьогодні 120 років Михайлеві Семенку - теоретику, практику та організатору українського футуризму. Про те, чим особливий Семенків футуризм порівняно з європейськими аналогами, блискуче написала Семенкова донька Ірина - авторка, імхо, найповнішого та найадекватнішого аналізу батькової поетики. Зокрема вона спостерегла таке:
"Він, можливо, пішов у футуризм, частково щоб компенсувати притаманні йому, як видно з віршів, передчуття загибелі і страх. Поет, який ввійшов до історії української літератури як лідер найсміливіших і найзухваліших сил, водночас з епатажними програмними документами світової футуристичної ексцентріади створював надзвичайно нервозні, гострі вірші, пронизані страхом смерті. [...] Футуризм Семенка [...] амбівалентний, будучи, безперечно, сферою ексцентріади, гри і порятунком від трагізму, він був одночасно і поглибленням трагізму."
Ця дихотомія виглядає досить переконливо; на неї, як на вісь, можна "нанизати" левову частку Семенкової лірики (аспіранти філологічних наук, агов!). І далі - приклад того, як поет виходить із цієї амбівалентності, скидає обидві "маски" і постає в інтимності, майже екзистенційності:
"Уся ця де-егофутуризація найяскравіше постає у вірші «Кондуктор» (1916), написаному верлібром з показною недбалістю до вірша та слова, а насправді з великою майстерністю у використанні своїх футуристичних відкриттів у сфері вільного вірша. Тут автор цілковито позбавлений «ніцшеанської» маски, неоромантичної пози сміливого пророка урбанізму та індустріалізму. Він і не чутливий, вразливий інтелігент, котрий визнає свої слабкості та сумніви; тобто тут тимчасово знято обидві іпостасі поета, на взаємодії яких значною мірою вибудовувався його своєрідний егофутуризм (виділення тут і далі моє - Феріке), на відміну від Сєвєряніна (див. вище). Тут автор немовби зовсім повернувся спиною до світу, до того життєвого театру, який нещодавно захоплював його повністю. І він не лише не скаржиться на свою самотність, а й прагне її всією душею, мріючи стати непомітним кондуктором товарного потяга, що вдивляється в темряву і вбирає свою самотність. І «Вагоновод», і «Кондуктор» - зазирання в життєві глибини, де вже не приваблює привабливе і не жахає жахне. Варто було їхати до Мельбурна ( тобто уявити себе в Мельбурні), щоб промовчати про найголовніше; а кондуктором хочеться бути, щоб «дивитись у прірву рухливу». Людина в «Кондукторі» - наодинці з безоднею, і ця людина заспокоїлася; вона прийняла безодню у себе, а не навпаки (відмінність від віршів на зразок «Бінокля», де теж йдеться про те, щоб «дивитись в прірву темну», і де це було лячно)."
Якщо з погляду змісту "Кондуктор" - це тимчасовий вихід з обох іпостасей, то з погляду форми - це синтез футуристичного та психологічного творчих методів. Залізнична лексика ("кондуктор", "товаровий потяг", "тормоз"), поетизація "прірви рухливої" і наївно-вольова, пряма декларація бажання ("багнеться") очевидно прийшли в цей вірш із футуристичної естетики. Але ліричний герой - не футурист, бо пасивний, ностальгійний, схильний до самоаналізу та мрій. "Осіння дощова ніч" - класична паралель між погодою і настроєм. А "кожух" - це предтеча "теплого клєтчатого плєда", який затишним коконом огортає героя і сприяє самозануренню. Ну й верлібр, який однаково добре передає і гримотіння вагонів на колії, і вібрації самотньої душі.
"Він, можливо, пішов у футуризм, частково щоб компенсувати притаманні йому, як видно з віршів, передчуття загибелі і страх. Поет, який ввійшов до історії української літератури як лідер найсміливіших і найзухваліших сил, водночас з епатажними програмними документами світової футуристичної ексцентріади створював надзвичайно нервозні, гострі вірші, пронизані страхом смерті. [...] Футуризм Семенка [...] амбівалентний, будучи, безперечно, сферою ексцентріади, гри і порятунком від трагізму, він був одночасно і поглибленням трагізму."
Ця дихотомія виглядає досить переконливо; на неї, як на вісь, можна "нанизати" левову частку Семенкової лірики (аспіранти філологічних наук, агов!). І далі - приклад того, як поет виходить із цієї амбівалентності, скидає обидві "маски" і постає в інтимності, майже екзистенційності:
"Уся ця де-егофутуризація найяскравіше постає у вірші «Кондуктор» (1916), написаному верлібром з показною недбалістю до вірша та слова, а насправді з великою майстерністю у використанні своїх футуристичних відкриттів у сфері вільного вірша. Тут автор цілковито позбавлений «ніцшеанської» маски, неоромантичної пози сміливого пророка урбанізму та індустріалізму. Він і не чутливий, вразливий інтелігент, котрий визнає свої слабкості та сумніви; тобто тут тимчасово знято обидві іпостасі поета, на взаємодії яких значною мірою вибудовувався його своєрідний егофутуризм (виділення тут і далі моє - Феріке), на відміну від Сєвєряніна (див. вище). Тут автор немовби зовсім повернувся спиною до світу, до того життєвого театру, який нещодавно захоплював його повністю. І він не лише не скаржиться на свою самотність, а й прагне її всією душею, мріючи стати непомітним кондуктором товарного потяга, що вдивляється в темряву і вбирає свою самотність. І «Вагоновод», і «Кондуктор» - зазирання в життєві глибини, де вже не приваблює привабливе і не жахає жахне. Варто було їхати до Мельбурна ( тобто уявити себе в Мельбурні), щоб промовчати про найголовніше; а кондуктором хочеться бути, щоб «дивитись у прірву рухливу». Людина в «Кондукторі» - наодинці з безоднею, і ця людина заспокоїлася; вона прийняла безодню у себе, а не навпаки (відмінність від віршів на зразок «Бінокля», де теж йдеться про те, щоб «дивитись в прірву темну», і де це було лячно)."
Якщо з погляду змісту "Кондуктор" - це тимчасовий вихід з обох іпостасей, то з погляду форми - це синтез футуристичного та психологічного творчих методів. Залізнична лексика ("кондуктор", "товаровий потяг", "тормоз"), поетизація "прірви рухливої" і наївно-вольова, пряма декларація бажання ("багнеться") очевидно прийшли в цей вірш із футуристичної естетики. Але ліричний герой - не футурист, бо пасивний, ностальгійний, схильний до самоаналізу та мрій. "Осіння дощова ніч" - класична паралель між погодою і настроєм. А "кожух" - це предтеча "теплого клєтчатого плєда", який затишним коконом огортає героя і сприяє самозануренню. Ну й верлібр, який однаково добре передає і гримотіння вагонів на колії, і вібрації самотньої душі.