Трохи про політичний режим в Україні
Конституційна реформа 2004 року нібито зробила український політичний режим трохи ближчим до парламентського. Але посада президента сьогодні є не менш престижною, медіатизованою та виставленою на огляд, ніж за Кучми. В українському суспільстві існує сильна "президентська" культура, яка не ослабла за час чинності закону № 2222-IV. Президент вважається "найцентральнішим" з усіх центральних органів влади, саме він випромінює божисту еманацію, яка "запліднює" цілу державну систему. Хоча реформована конституція зовсім не доручає президентові економіку та інші аспекти внутрішнього розвитку, чомусь саме зі зміною президента - і в 2005 році, і в 2010 - пов'язувались великі плани економічних реформ. І відповідальність за соціально-економічну ситуацію в країні значною мірою покладається саме на президента. Згадаймо, що за проблеми 2005-2009 років найповніше заплатив саме "британська королева" Ющенко - а прем'єри Янукович і Тимошенко (прямі розробники та виконавці внутрішньої політики) преспокійно вийшли в другий тур виборів.
Отже, маємо ситуацію, коли виборці очікують від президента значно більше, ніж дозволяють його формальні повноваження. У такій ситуації новообраний гарант має вибір:
1) або сконцентруватись на своїй формальній ролі (зовнішня політика, роздавання нагород, ветування законів) - і на наступних виборах відповідати перед електоратом за "гріхи" Кабміну та ВР;
2) або систематично виходити за рамки повноважень і намагатись особисто керувати Кабміном і ВР - іншими словами, будувати оту самесеньку "вертикаль" (цур їй і пек).
Ющенко пішов першим шляхом, Янукович - другим. В обох випадках ситуація є парадоксальною і нездоровою. А все тому, що творці конституційної реформи 2004 року навмисно чи не навмисно забули фундаментальний принцип "або вдягни труси, або зніми хрестика". Вони обмежили повноваження президента - але при цьому президента продовжують вибирати прямим загальним голосуванням. У цьому й полягає парадокс.
Посадовець, обраний прямим загальним голосуванням, має велику легітимність. Виборці сприймають його як свого безпосереднього представника, а тому вимагають від нього багато і судять його суворо. Тому логічно, якщо такий посадовець має великі повноваження, які дозволяють йому реалізувати народну довіру.
У випадку ж посадовця з "обрізаними" повноваженнями пряме загальне голосування втрачає сенс. Голосуючи за "обрізаного" президента, народ - єдине джерело влади - тільки гає час, бо виконати народне доручення в рамках формальних повноважень такий президент просто не зможе. Звідси й провал Ющенкової п'ятирічки.
Отже, щоб виправити цей конституційний парадокс, треба або повернути президентові повноваження "а-ля Кучма", або запровадити вибори президента парламентом. Або нехай президент буде прямим представником виборців і має реальні важелі виконавчої влади - або нехай виконує церемоніально-модераторські функції і не бере участі в виборчих перегонах.
Ймовірно, що Янукович вибере перший варіант (якщо назбирає 300 депутатів) - тоді його вертикаль виглядатиме цілковито логічною і легітимною. От тільки від зловживання вертикаллю ніяка конституція не вбереже. Тут уже йтиметься не про конституційний режим, а про функціонування демократії й громадянського суспільства в Україні.
Отже, маємо ситуацію, коли виборці очікують від президента значно більше, ніж дозволяють його формальні повноваження. У такій ситуації новообраний гарант має вибір:
1) або сконцентруватись на своїй формальній ролі (зовнішня політика, роздавання нагород, ветування законів) - і на наступних виборах відповідати перед електоратом за "гріхи" Кабміну та ВР;
2) або систематично виходити за рамки повноважень і намагатись особисто керувати Кабміном і ВР - іншими словами, будувати оту самесеньку "вертикаль" (цур їй і пек).
Ющенко пішов першим шляхом, Янукович - другим. В обох випадках ситуація є парадоксальною і нездоровою. А все тому, що творці конституційної реформи 2004 року навмисно чи не навмисно забули фундаментальний принцип "або вдягни труси, або зніми хрестика". Вони обмежили повноваження президента - але при цьому президента продовжують вибирати прямим загальним голосуванням. У цьому й полягає парадокс.
Посадовець, обраний прямим загальним голосуванням, має велику легітимність. Виборці сприймають його як свого безпосереднього представника, а тому вимагають від нього багато і судять його суворо. Тому логічно, якщо такий посадовець має великі повноваження, які дозволяють йому реалізувати народну довіру.
У випадку ж посадовця з "обрізаними" повноваженнями пряме загальне голосування втрачає сенс. Голосуючи за "обрізаного" президента, народ - єдине джерело влади - тільки гає час, бо виконати народне доручення в рамках формальних повноважень такий президент просто не зможе. Звідси й провал Ющенкової п'ятирічки.
Отже, щоб виправити цей конституційний парадокс, треба або повернути президентові повноваження "а-ля Кучма", або запровадити вибори президента парламентом. Або нехай президент буде прямим представником виборців і має реальні важелі виконавчої влади - або нехай виконує церемоніально-модераторські функції і не бере участі в виборчих перегонах.
Ймовірно, що Янукович вибере перший варіант (якщо назбирає 300 депутатів) - тоді його вертикаль виглядатиме цілковито логічною і легітимною. От тільки від зловживання вертикаллю ніяка конституція не вбереже. Тут уже йтиметься не про конституційний режим, а про функціонування демократії й громадянського суспільства в Україні.