Про звинувачення жертв: звідки воно береться.
Звинувачення жертви (англ. Victim blaming, "віктімблеймінг") - ситуація, коли на жертву чи жертв злочину, нещасного випадку чи будь-якого виду насильства покладається повна або часткова відповідальність за здійснене щодо них порушення чи нещасний випадок, що з ними відбувся. Як правило, звинувачення жертви набирає форми расистських, сексистських та класистських стверджень. Однак ця позиція може існувати і незалежно від таких видів нетерпимості, а в деяких країнах навіть має щонайменше напівофіційний характер.
З точки зору соціальної психології, звинувачення жертви - це наслідок віри в справедливий світ (англ. Belief in a just world).
Віра в справедливий світ ("гіпотеза справедливого світу", "феномен справедливого світу", "помилка справедливого світу") - когнітивне упередження, соціально-психологічний феномен, сформульований Мелвіном Лернером, що проявляється через віру в те, що світ влаштований справедливо, і люди в житті отримують те, чого заслужили у відповідності до своїх особистих якостей та вчинків: хороші люди отримують винагороду, а погані - покарання.
Лернер розпочав свої дослідження у 1960-х роках, як послідовник Стенлі Мілгрема, шукаючи відповіді на питання, чому люди погоджуються прийняти соціальні норми, які призводять до злиднів та страждань. У 1966 році він із колегами (Керолайн Сіммонз) провів ряд досліджень; у першому з них (Канзаський університет) 72 жінки мали спостерігати за добровольцем, якого піддавали дії електричного струму. Спочатку спостерігачки були очевидно схвильовані через страждання добровольця. Однак в ситуації, коли знущання над добровольцем не припинялись, а спостерігачки не мали жодної можливості зарадити його стражданням, з часом вони почали знецінювати його. Чим сильнішими були тортури - тим сильніше учасниці починали знецінювати жертву. Однак коли спостерігачкам повідомили, що жертва-доброволець отримає компенсацію за свої страждання, знецінення припинилось.
Щоб пояснити отримані результати, Лернер припустив існування віри в справедливий світ. Світ, в якому дії та умови мають прогнозовані, певні наслідки. Під діями та умовами в цьому випадку слід розуміти поведінку та особисті якості людини. Певні умови, які корелюють з певними наслідками, є соціально визначеними через норми та суспільну ідеологію. Лернер представив віру в справедливий світ, як функціональну: саме вона підтримує ідею, що на світ можна впливати певним, заздалегідь визначеним чином. Віра в справедливий світ функціонує як своєрідний "контракт" із світом щодо наслідків поведінки. Все це було викладено у монографії 1980 р. "The Belief in a Just World: A Fundamental Delusion".
Лернер припустив, що віра в справедливий світ є критично важливою для людей, зокрема для підтримки їх власного добробуту. Тим не менш, люди щоденно стикаються з доказами того, що у реальному світі хтось може страждати без видимої причини. Лернер пояснив, що для усунення загрози існуванню віри в справедливий світ люди використовують певні стратегії, які можуть бути раціональними та ірраціональними. Раціональні стратегії включають в себе прийняття несправедливої реальності, намагання запобігти несправедливості або забезпечити відшкодування, а також прийняття своїх власних меж. Ірраціональні стратегії - це заперечення, віддалення, ре-інтерпретації подій.
Існує кілька варіантів ре-інтерпретацій, завдяки яким можна "підігнати" подію під рамки уявлень про справедливий світ. Можна ре-інтерпретувати наслідок, причину, та / чи особистість жертви. У тих випадках, коли страждає хтось очевидно невинний, головним методом ре-інтерпретації подій стає приписування жертві, що страждає, заслуженості страждань. Так, зокрема, спостерігачі можуть звинуватити жертву за її страждання, оцінюючи її поведінку чи особисті якості. Це призводить до знецінення жертви. Значна частина психологічних досліджень віри в справедливий світ зосереджена на цих негативних соціальних феноменах - звинувачення жертви та знецінення жертви - у різних контекстах.
Додатковим ефектом такого мислення є віра у власну невразливість, адже люди не вірять у те, що вони зробили щось таке, що може відгукнутись поганими наслідками. Це також має відношення до само-упередженості, що спостерігається соціальними психологами.
Додаткові докази. Насильство.
Дослідники вивчали поведінку тих, хто стикнувся із жертвами згвалтувань чи постраждалими від іншого насильства. У формативному експерименті щодо згвалтувань та віри в справедливий світ, проведеному Ліндою Карлі з колегами, дослідники роздали двом групам учасників невелику оповідь про стосунки чоловіка та жінки. Текст оповідей був ідентичним, окрім завершення: для однієї групи текст закінчувався нейтрально, для другої - сценою згвалтування. Учасники другої групи розцінили таке закінчення, як невідворотнє, і звинуватили жінку (героїню оповіді) в тому, що вона сама винна у згвалтуванні через свою поведінку (не через особисті якості). Цей експеримент неодноразово повторювали з тими ж результатами, незважаючи на різні закінчення текстів.
Інші дослідники виявили подібний феномен щодо побиття одного з подружжя. Одне з досліджень показало, що сила звинувачень в сторону жінок, які стали жертвами насильства з сторони партнера, зростає тим сильніше, чим ближчими були стосунки жінки із насильником. Спостерігачі звинуватили винного у насильстві тільки у найбільш явних випадках, коли чоловік вдарив знайому.
Знущання (bullying). Дослідники використали гіпотезу про справедливий світ, щоб зрозуміти причину знущань. Зважаючи на інші дослідження віри в справедливий світ, очікувалось, що жертв знущань будуть знецінювати та звинувачувати. Тим не менш, було виявлено дещо протилежне: ті з особистостей, які мали надзвичайно сильну віру в справедливий світ, найсильніше протидіяли знущанням. Інші дослідники зауважили, що сильна віра в справедливий світ пов’язана із низьким рівнем знущань. <…> Є додаткові свідчення того, що віра в справедливий світ є захисним фактором для дітей та підлітків у школі, так само, як і для населення в цілому.
Хвороби. Бідність. Дослідники виявили, що людей з тяжкими хворобами засуджують як таких, що самі винні у цих хворобах. Найбільше це стосується хворих на СНІД.
Високий рівень віри в справедливий світ пов’язаний із звинуваченням бідних і їх бідності; низький рівень віри в справедливий світ спричиняє пошуки зовнішніх причин бідності, зокрема у недоліках світової економіки, війнах та експлуатації.
Повертаючись до звинувачень жертви.
Термін "звинувачення жертви" уперше використав Вільям Райан в однойменній книзі (Blaming the Victim, 1971). Райан описав звинувачення жертви як ідеологію, яку застосовують для висправдання расизму та соціальної несправедливості стосовно чорношкірого населення Америки. <…> Книгу Райана називають "нищівною критикою ментальності, що звинувачує бідних в іх бідності, а слабких - в їх слабкості". До Райана, у 1947 році Теодор Адорно описав явище, яке пізніше було названо звинуваченням жертви, як "одну з найбільш пагубних якостей фашистського режиму". Трохи пізніше Адорно та його колеги з дослідницької групи Берклі розробили свою знамениту F-шкалу (де F означає "фашизм"), яка містила серед інших фашистських якостей "зневагу до всього слабкого та дискримінованого". Після Адорно інші автори також відносили звинувачення жертви до типових фашистських рис.
Мотиви захисту злочинця та покладення часткової відповідальності за злочин на його жертву можна знайти вже у перших працях з інтеракціоністської, або позитивістської віктимології, зокрема в класичній праці Б. Мендельсона "Нова гілка біо-психо-соціальної науки: віктимологія" (1956). Найбільш послідовну критику застосування віктимологічних понять для звинувачення жертви висловлювали феміністські дослідники - в першу чергу стосовно жертв гендерного насильства.
У 1971 році віктимолог-позитивіст Менахем Амір опублікував своє дослідження згвалтувань (Patterns in Forcible Rape), в якому висунув поняття "згвалтування, спровокованого жертвою". Згідно визначень Аміра, "провокацію" можна знайти у випадках, коли жертва, з точки зору гвалтівника, дала неявну згоду на секс, чи не уникнула небезпечної чи вразливої ситуації. Зокрема, Амір запропонував відносити до "провокацій" вживання алкоголю, згоду сісти в машину незнайомого чоловіка, згоду на ту чи іншу форму сексуальної взаємодії, а також недостатньо рішучий спротив гвалтівникові.
Цю працю піддали критиці багато феміністських авторів. Так, Памела Лейк Вуд у своєму дослідженні згвалтувань зазначає, що єдина можливість для жінки-жертви уникнути звинувачень - це жити у постйіному страху, що кожен чоловік може виявитись гвалтівником. За висловом Курта Вайса та Сандри Борхес, із запропонованої Аміром концепції згвалтувань у дійсності випливає, що "єдиний потрібний інгредієнт для згвалтування, спровокованого жертвою, - це уява гвалтівника". Його теорію вони назвали "втіленням міфів про згвалтування, добре замаскованим науковою термінологією".
Як показали феміністські автори, уява про те, що жертви домашнього та сексуального насильства "провокують" чоловіків на здійснення насильства, тобто, фактично, заслуговують на віктимізацію - належить до патріархального менталітету, який, в дійсності, і лежить в основі таких злочинів. Обговорення ролі жертви у здійсненому проти неї насильстві відволікає увагу від структурних причин насильства над жінками. Дискусії про проблему звинувачення жертви допомогли спеціалістам з гендерних досліджень підвищити чутливість віктимологів до нерівного розподілу влади в цілому та гендерній нерівності зокрема.
Одним із наслідків звинувачень жертви є повторна віктимізація - ретравматизація жертви сексуального чи іншого насильства. Повторна віктимізація є розповсюдженою у випадках, коли жертву заздалегідь отруїли наркотиками (date rape drug); коли згвалтування відбулося на побаченні; у випадках згвалтувань під час військових дій; у випадках розбещення неповнолітніх. Повторна віктимізація також може відбуватись при взаємодії жертви злочину з судовою системою, коли жертві доводиться витрачати чимало часу, грошей, її ігнорують працівники системи, їй не дають інформації щодо стану її справи, щодо розкладу слухань, так що її (жертви) фрустрація переростає в апатію та повну відмову мати в подальшому справи з цією системою.
Інші наслідки звинувачення жертви: стресові стани, психічні розлади, стигматизація, ізоляція, розрив стосунків із друзями / сім’єю, розлучення, неможливість будувати нові стосунки.
Додатково:
Factsheets: Trauma of Victimisation
Текст є перекладом-компілятом з тих статей Вікіпедії (переважно англомовних), на які подані лінки. Будь-які доповнення та виправлення вітаються.
upd. Приклад віктімблеймінгу: 11-річну дівчинку, яку гвалтували 20 хлопців, адвокат захисту назвав "спокусливою павучихою".
З точки зору соціальної психології, звинувачення жертви - це наслідок віри в справедливий світ (англ. Belief in a just world).
Віра в справедливий світ ("гіпотеза справедливого світу", "феномен справедливого світу", "помилка справедливого світу") - когнітивне упередження, соціально-психологічний феномен, сформульований Мелвіном Лернером, що проявляється через віру в те, що світ влаштований справедливо, і люди в житті отримують те, чого заслужили у відповідності до своїх особистих якостей та вчинків: хороші люди отримують винагороду, а погані - покарання.
Лернер розпочав свої дослідження у 1960-х роках, як послідовник Стенлі Мілгрема, шукаючи відповіді на питання, чому люди погоджуються прийняти соціальні норми, які призводять до злиднів та страждань. У 1966 році він із колегами (Керолайн Сіммонз) провів ряд досліджень; у першому з них (Канзаський університет) 72 жінки мали спостерігати за добровольцем, якого піддавали дії електричного струму. Спочатку спостерігачки були очевидно схвильовані через страждання добровольця. Однак в ситуації, коли знущання над добровольцем не припинялись, а спостерігачки не мали жодної можливості зарадити його стражданням, з часом вони почали знецінювати його. Чим сильнішими були тортури - тим сильніше учасниці починали знецінювати жертву. Однак коли спостерігачкам повідомили, що жертва-доброволець отримає компенсацію за свої страждання, знецінення припинилось.
Щоб пояснити отримані результати, Лернер припустив існування віри в справедливий світ. Світ, в якому дії та умови мають прогнозовані, певні наслідки. Під діями та умовами в цьому випадку слід розуміти поведінку та особисті якості людини. Певні умови, які корелюють з певними наслідками, є соціально визначеними через норми та суспільну ідеологію. Лернер представив віру в справедливий світ, як функціональну: саме вона підтримує ідею, що на світ можна впливати певним, заздалегідь визначеним чином. Віра в справедливий світ функціонує як своєрідний "контракт" із світом щодо наслідків поведінки. Все це було викладено у монографії 1980 р. "The Belief in a Just World: A Fundamental Delusion".
Лернер припустив, що віра в справедливий світ є критично важливою для людей, зокрема для підтримки їх власного добробуту. Тим не менш, люди щоденно стикаються з доказами того, що у реальному світі хтось може страждати без видимої причини. Лернер пояснив, що для усунення загрози існуванню віри в справедливий світ люди використовують певні стратегії, які можуть бути раціональними та ірраціональними. Раціональні стратегії включають в себе прийняття несправедливої реальності, намагання запобігти несправедливості або забезпечити відшкодування, а також прийняття своїх власних меж. Ірраціональні стратегії - це заперечення, віддалення, ре-інтерпретації подій.
Існує кілька варіантів ре-інтерпретацій, завдяки яким можна "підігнати" подію під рамки уявлень про справедливий світ. Можна ре-інтерпретувати наслідок, причину, та / чи особистість жертви. У тих випадках, коли страждає хтось очевидно невинний, головним методом ре-інтерпретації подій стає приписування жертві, що страждає, заслуженості страждань. Так, зокрема, спостерігачі можуть звинуватити жертву за її страждання, оцінюючи її поведінку чи особисті якості. Це призводить до знецінення жертви. Значна частина психологічних досліджень віри в справедливий світ зосереджена на цих негативних соціальних феноменах - звинувачення жертви та знецінення жертви - у різних контекстах.
Додатковим ефектом такого мислення є віра у власну невразливість, адже люди не вірять у те, що вони зробили щось таке, що може відгукнутись поганими наслідками. Це також має відношення до само-упередженості, що спостерігається соціальними психологами.
Додаткові докази. Насильство.
Дослідники вивчали поведінку тих, хто стикнувся із жертвами згвалтувань чи постраждалими від іншого насильства. У формативному експерименті щодо згвалтувань та віри в справедливий світ, проведеному Ліндою Карлі з колегами, дослідники роздали двом групам учасників невелику оповідь про стосунки чоловіка та жінки. Текст оповідей був ідентичним, окрім завершення: для однієї групи текст закінчувався нейтрально, для другої - сценою згвалтування. Учасники другої групи розцінили таке закінчення, як невідворотнє, і звинуватили жінку (героїню оповіді) в тому, що вона сама винна у згвалтуванні через свою поведінку (не через особисті якості). Цей експеримент неодноразово повторювали з тими ж результатами, незважаючи на різні закінчення текстів.
Інші дослідники виявили подібний феномен щодо побиття одного з подружжя. Одне з досліджень показало, що сила звинувачень в сторону жінок, які стали жертвами насильства з сторони партнера, зростає тим сильніше, чим ближчими були стосунки жінки із насильником. Спостерігачі звинуватили винного у насильстві тільки у найбільш явних випадках, коли чоловік вдарив знайому.
Знущання (bullying). Дослідники використали гіпотезу про справедливий світ, щоб зрозуміти причину знущань. Зважаючи на інші дослідження віри в справедливий світ, очікувалось, що жертв знущань будуть знецінювати та звинувачувати. Тим не менш, було виявлено дещо протилежне: ті з особистостей, які мали надзвичайно сильну віру в справедливий світ, найсильніше протидіяли знущанням. Інші дослідники зауважили, що сильна віра в справедливий світ пов’язана із низьким рівнем знущань. <…> Є додаткові свідчення того, що віра в справедливий світ є захисним фактором для дітей та підлітків у школі, так само, як і для населення в цілому.
Хвороби. Бідність. Дослідники виявили, що людей з тяжкими хворобами засуджують як таких, що самі винні у цих хворобах. Найбільше це стосується хворих на СНІД.
Високий рівень віри в справедливий світ пов’язаний із звинуваченням бідних і їх бідності; низький рівень віри в справедливий світ спричиняє пошуки зовнішніх причин бідності, зокрема у недоліках світової економіки, війнах та експлуатації.
Повертаючись до звинувачень жертви.
Термін "звинувачення жертви" уперше використав Вільям Райан в однойменній книзі (Blaming the Victim, 1971). Райан описав звинувачення жертви як ідеологію, яку застосовують для висправдання расизму та соціальної несправедливості стосовно чорношкірого населення Америки. <…> Книгу Райана називають "нищівною критикою ментальності, що звинувачує бідних в іх бідності, а слабких - в їх слабкості". До Райана, у 1947 році Теодор Адорно описав явище, яке пізніше було названо звинуваченням жертви, як "одну з найбільш пагубних якостей фашистського режиму". Трохи пізніше Адорно та його колеги з дослідницької групи Берклі розробили свою знамениту F-шкалу (де F означає "фашизм"), яка містила серед інших фашистських якостей "зневагу до всього слабкого та дискримінованого". Після Адорно інші автори також відносили звинувачення жертви до типових фашистських рис.
Мотиви захисту злочинця та покладення часткової відповідальності за злочин на його жертву можна знайти вже у перших працях з інтеракціоністської, або позитивістської віктимології, зокрема в класичній праці Б. Мендельсона "Нова гілка біо-психо-соціальної науки: віктимологія" (1956). Найбільш послідовну критику застосування віктимологічних понять для звинувачення жертви висловлювали феміністські дослідники - в першу чергу стосовно жертв гендерного насильства.
У 1971 році віктимолог-позитивіст Менахем Амір опублікував своє дослідження згвалтувань (Patterns in Forcible Rape), в якому висунув поняття "згвалтування, спровокованого жертвою". Згідно визначень Аміра, "провокацію" можна знайти у випадках, коли жертва, з точки зору гвалтівника, дала неявну згоду на секс, чи не уникнула небезпечної чи вразливої ситуації. Зокрема, Амір запропонував відносити до "провокацій" вживання алкоголю, згоду сісти в машину незнайомого чоловіка, згоду на ту чи іншу форму сексуальної взаємодії, а також недостатньо рішучий спротив гвалтівникові.
Цю працю піддали критиці багато феміністських авторів. Так, Памела Лейк Вуд у своєму дослідженні згвалтувань зазначає, що єдина можливість для жінки-жертви уникнути звинувачень - це жити у постйіному страху, що кожен чоловік може виявитись гвалтівником. За висловом Курта Вайса та Сандри Борхес, із запропонованої Аміром концепції згвалтувань у дійсності випливає, що "єдиний потрібний інгредієнт для згвалтування, спровокованого жертвою, - це уява гвалтівника". Його теорію вони назвали "втіленням міфів про згвалтування, добре замаскованим науковою термінологією".
Як показали феміністські автори, уява про те, що жертви домашнього та сексуального насильства "провокують" чоловіків на здійснення насильства, тобто, фактично, заслуговують на віктимізацію - належить до патріархального менталітету, який, в дійсності, і лежить в основі таких злочинів. Обговорення ролі жертви у здійсненому проти неї насильстві відволікає увагу від структурних причин насильства над жінками. Дискусії про проблему звинувачення жертви допомогли спеціалістам з гендерних досліджень підвищити чутливість віктимологів до нерівного розподілу влади в цілому та гендерній нерівності зокрема.
Одним із наслідків звинувачень жертви є повторна віктимізація - ретравматизація жертви сексуального чи іншого насильства. Повторна віктимізація є розповсюдженою у випадках, коли жертву заздалегідь отруїли наркотиками (date rape drug); коли згвалтування відбулося на побаченні; у випадках згвалтувань під час військових дій; у випадках розбещення неповнолітніх. Повторна віктимізація також може відбуватись при взаємодії жертви злочину з судовою системою, коли жертві доводиться витрачати чимало часу, грошей, її ігнорують працівники системи, їй не дають інформації щодо стану її справи, щодо розкладу слухань, так що її (жертви) фрустрація переростає в апатію та повну відмову мати в подальшому справи з цією системою.
Інші наслідки звинувачення жертви: стресові стани, психічні розлади, стигматизація, ізоляція, розрив стосунків із друзями / сім’єю, розлучення, неможливість будувати нові стосунки.
Додатково:
Factsheets: Trauma of Victimisation
Текст є перекладом-компілятом з тих статей Вікіпедії (переважно англомовних), на які подані лінки. Будь-які доповнення та виправлення вітаються.
upd. Приклад віктімблеймінгу: 11-річну дівчинку, яку гвалтували 20 хлопців, адвокат захисту назвав "спокусливою павучихою".