Наталия Лелюх, "Слова кончились, а сборы нет"
Из "Какая поэзия возможна после Аушвица Бучи?"
Иногда хочется, как в детстве: прибежать, залезть под одеяло,
и бабушка будет тебя гладить по волосам мозолистой ладошкой
и читать в темноте "отченаш",
а ты будешь засыпать под "ижеесинанебеси",
чтобы проснуться в мире, где взрослые уже все "порешали",
приготовили, защитили,
и твое настроение будет зависеть только от погоды,
на которую всесильные взрослые не могут повлиять.
Хочется, чтобы кто-нибудь, а не ты.
Чтобы "отченаш" - только для сна,
а не с поминальной свечкой,
которая не горит, а мажет воском ладони,
а в крематории влажно и жутко,
и голуби сидят на воротах перехода,
и не верится, что отсюда можно в рай.
Хочется чтобы было теплое молоко с утра и коржики,
а не чай из термоса в метро,
которое не работает, как метро "хлебнамнасущный"...
Хочется не слышать эту долбанную сирену,
которая не звучит звуком,
а окутывает тебя плотным покрывалом паники.
Не за себя... За тех, кто не может сам от нее спрятаться...
Хочется никогда не прощать "должникам нашим",
потому что вот - она, вот - ее ребенок сосет кулачок на экране УЗИ,
а отец - там, где "царствиетвое".
Я залезу под одеяло, а ты удиви меня, "отченаш"!
Сделай, чтобы я больше не видела
как десятки моих знакомых
каждый день ищут новые слова,
чтобы написать про сбор,
они находят их,
но теряют важные слова для близких,
потому что все слова заканчиваются,
а эти проклятые сборы - нет...
Я знаю только одну молитву.
Вот эту, что шептала мне бабушка в теплой хате,
в селе, что на меже Сумщины и Черниговщины,
где дикий суржик,
там весной цветет «ляляс», а не сирень...
в селе, которое уничтожали при Екатерине второй
и кроют КАБами сейчас, по той же причине...
потому что воля.
Не «толькотвоя», а у каждого
есть своя воля делать выбор
и нести за него ответственность.
Пойду искать слова.
Потому что кончились,
а сборы - нет…
оригинал:
Інколи хочеться як у дитинстві: прибігти, залізти під ковдру
і бабуся буде тебе гладити по волоссю порепаною долонькою
і читати в темноті "отченаш", а ти будеш засинати під "іжесінанєбєсі",
щоб прокинутись в світі, де дорослі вже все "порішали», приготували, захистили
і твій настрій буде залежати лише від погоди,
на яку всесильні дорослі не можуть вплинути...
Хочеться, щоб хтось, а не ти.
Щоб "отченаш" лише для сну, а не з поминальною свічечкою,
яка не горить, а мастить воском долоні,
а в крематорії волого і моторошно,
і голуби сидять на брамі переходу,
і не віриться, що звідси можна в рай.
Хочеться щоб тепле молоко зранку і коржики,
а не чай в термосі в метро,
яке не працює як метро "хлебнамнасущний"...
Хочеться не чути цю довбану сирену, яка не звучить звуком,
а огортає тебе цупким покривалом паніки.
Не за себе...
За тих, хто не може сам від неї сховатися...
Хочеться ніколи не простити "боржникамнашим",
бо ось вона, ось її дитина смокче кулачок на екрані УЗД,
а батько там де "царствієтвоє"...
Я залізу під ковдру, а ти здивуй мене, "отченаш"!
Зроби щоб я більше не бачила як десятки моїх знайомих
щодня шукають нові слова, щоб написати про збір,
вони знаходять їх, але гублять важливі слова для близьких,
бо всі слова закінчуються, а ці кляті збори ні...
Я знаю лише одну молитву.
Ось цю, що шепотіла мені бабуся в теплій хаті,
в селі, що на межі Сумщини і Чернігівщини,
де дикий суржик,
там навесні квітне ляляс, а не бузок...
в селі, яке знищували при Катерині другій
і криють КАБами зараз, з тієї ж самої причини... бо воля.
Не «лишетвоя», а у кожного є своя воля
робити вибір і нести за нього відповідальність.
Піду шукати слова.
Бо закінчились, а збори ні…
Источник: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid0cv5j25v5T1EMnAqzTRcS4E1iBQnSfGQvCuG4t4HGyagqHuuqX5uC9LXRtThnVVszl&id=100000899885612
Иногда хочется, как в детстве: прибежать, залезть под одеяло,
и бабушка будет тебя гладить по волосам мозолистой ладошкой
и читать в темноте "отченаш",
а ты будешь засыпать под "ижеесинанебеси",
чтобы проснуться в мире, где взрослые уже все "порешали",
приготовили, защитили,
и твое настроение будет зависеть только от погоды,
на которую всесильные взрослые не могут повлиять.
Хочется, чтобы кто-нибудь, а не ты.
Чтобы "отченаш" - только для сна,
а не с поминальной свечкой,
которая не горит, а мажет воском ладони,
а в крематории влажно и жутко,
и голуби сидят на воротах перехода,
и не верится, что отсюда можно в рай.
Хочется чтобы было теплое молоко с утра и коржики,
а не чай из термоса в метро,
которое не работает, как метро "хлебнамнасущный"...
Хочется не слышать эту долбанную сирену,
которая не звучит звуком,
а окутывает тебя плотным покрывалом паники.
Не за себя... За тех, кто не может сам от нее спрятаться...
Хочется никогда не прощать "должникам нашим",
потому что вот - она, вот - ее ребенок сосет кулачок на экране УЗИ,
а отец - там, где "царствиетвое".
Я залезу под одеяло, а ты удиви меня, "отченаш"!
Сделай, чтобы я больше не видела
как десятки моих знакомых
каждый день ищут новые слова,
чтобы написать про сбор,
они находят их,
но теряют важные слова для близких,
потому что все слова заканчиваются,
а эти проклятые сборы - нет...
Я знаю только одну молитву.
Вот эту, что шептала мне бабушка в теплой хате,
в селе, что на меже Сумщины и Черниговщины,
где дикий суржик,
там весной цветет «ляляс», а не сирень...
в селе, которое уничтожали при Екатерине второй
и кроют КАБами сейчас, по той же причине...
потому что воля.
Не «толькотвоя», а у каждого
есть своя воля делать выбор
и нести за него ответственность.
Пойду искать слова.
Потому что кончились,
а сборы - нет…
оригинал:
Інколи хочеться як у дитинстві: прибігти, залізти під ковдру
і бабуся буде тебе гладити по волоссю порепаною долонькою
і читати в темноті "отченаш", а ти будеш засинати під "іжесінанєбєсі",
щоб прокинутись в світі, де дорослі вже все "порішали», приготували, захистили
і твій настрій буде залежати лише від погоди,
на яку всесильні дорослі не можуть вплинути...
Хочеться, щоб хтось, а не ти.
Щоб "отченаш" лише для сну, а не з поминальною свічечкою,
яка не горить, а мастить воском долоні,
а в крематорії волого і моторошно,
і голуби сидять на брамі переходу,
і не віриться, що звідси можна в рай.
Хочеться щоб тепле молоко зранку і коржики,
а не чай в термосі в метро,
яке не працює як метро "хлебнамнасущний"...
Хочеться не чути цю довбану сирену, яка не звучить звуком,
а огортає тебе цупким покривалом паніки.
Не за себе...
За тих, хто не може сам від неї сховатися...
Хочеться ніколи не простити "боржникамнашим",
бо ось вона, ось її дитина смокче кулачок на екрані УЗД,
а батько там де "царствієтвоє"...
Я залізу під ковдру, а ти здивуй мене, "отченаш"!
Зроби щоб я більше не бачила як десятки моїх знайомих
щодня шукають нові слова, щоб написати про збір,
вони знаходять їх, але гублять важливі слова для близьких,
бо всі слова закінчуються, а ці кляті збори ні...
Я знаю лише одну молитву.
Ось цю, що шепотіла мені бабуся в теплій хаті,
в селі, що на межі Сумщини і Чернігівщини,
де дикий суржик,
там навесні квітне ляляс, а не бузок...
в селі, яке знищували при Катерині другій
і криють КАБами зараз, з тієї ж самої причини... бо воля.
Не «лишетвоя», а у кожного є своя воля
робити вибір і нести за нього відповідальність.
Піду шукати слова.
Бо закінчились, а збори ні…
Источник: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid0cv5j25v5T1EMnAqzTRcS4E1iBQnSfGQvCuG4t4HGyagqHuuqX5uC9LXRtThnVVszl&id=100000899885612