Любовь Солох, Жінка саджає квіти, стихотворение
Женщина садит цветы в разгар войны,
В городе прифронтовом,
С тревогами, как по расписанию.
Женщина сама для себя решила уже давно,
что не будет
уезжать никуда отсюда.
Даже если совсем отчается.
Ведь тут - всё её: дома, улицы, даже пьяницы,
Их больше, чем до того.
Женщина ждет Победы и спокойных дней,
Да полагается на Всевышнего.
Ей так легче, руки заняты каждый час,
И голова, что вечно идет кругом.
Она ощущает: что-то сажать - единственный шанс
Не скатиться в бездну печали с мороком.
Женщина садит цветы в разгар войны,
Даже там, где совсем не нужны они.
Конец уже подходит весне,
А войне - увы, нет.
Женщина упрямо цветы сажает
И так выживает.
Она еще не знает,
Что ступила на путь, с которого женщины сходят
ведьмами…
Оригинал:
Жінка саджає квіти в розпал війни,
В місті прифронтовому,
З тривогами, як за розкладом.
Жінка собі вже вирішила давно, що не буде їхати звідси нікуди,
Навіть у розпачі.
Бо тут - все її: будинки, вулиці, навіть пʼянички,
Яких побільшало.
Жінка чекає на Перемогу і на спокійні дні,
А ще - покладається на Всевишнього.
Їй так легше, руки зайняті увесь час,
І голова, яка постійно йде обертом.
Вона відчуває, що щось саджати - єдиний шанс
Не скотитися в безодню печалі та мороку.
Жінка саджає квіти в розпал війни,
Навіть там, де вони геть не потрібні,
Весна вже закінчується, а війна, на жаль - ні.
Жінка вперто саджає квіти, аби вижити.
Вона ще не знає,
Що стала на шлях, з якого жінки сходять відьмами…