Четверг, стихотворение: Юлия Стахивска
Думать без слов
Знаешь, котик, слова помогают здесь удержаться.
А что ещё? Одетые в казённое сукно новости, электронные
заголовки, трухлявые соты архивов.
Попробуй-ка подумать без слов: жёлтой грушкой
на подворье Софийского собора,
серо-зелёным камнем на Большой Житомирской.
Нет, лучше знаешь как: а давай ты будешь кем-то,
кто собирает обломки смальты или мозаики Михайловского
в маленькую коробочку? Как там в ней шуршат эти давние цвета:
терракота, лазурь, червлень, ржаной, рябой?
Мохитовый, говоришь?
Возможно. Целую. Обнимаю. Смотри.
Думати без слiв
Знаєш, котику, слова допомагають втриматися тут.
А що ще? Одягнені в казенне сукно новини, електронні
заголовки, трухляві соти архівів.
Спробуй-но подумати без слів: жовтою грушкою
на подвір’ї Софіївського собору,
сіро-зеленим каменем на Великій Житомирскій.
Нє, або краще знаєш як: а, давай ти будиш кимось,
хто збирає уламки смальти чи мозаїки від Михайлівського
у маленьку коробочку? Як там у ній шурхотять ці давні кольори:
теракота, лазур, червінь, житній, зозулястий?
Мохітовий, кажеш?
Можливо. Цілую. Обіймаю. Дивись.
* * *
Говорят, эта страна боится цвета -
серо-зелёного, и правда, много.
Туман, не морозно, приятная мятность.
И месяц выведен ещё по старинке,
безупречным почерком, редко такой теперь встретишь.
Сядь на краешке, расслабься, можно.
Загорается барвинком конфорка, от поцелуя воды расправляет
морщины свои спящий шиповник.
Тянут-потянут, сумрак вытащить не могут
одиночные вёдрышки окон.
И всё так же, словно собралось жить вечность.
Вон за окном баба деда тянет, а внучка - саночки.
И кот на минутку улыбнулся - на небе появилось созвездие Мыши.
И заснежило, и не таяло.
2018
* * *
Кажуть, ця країна боїться кольору -
сіро-зеленого, щоправда, багато.
Туман, неморозно, приємна м’ятність.
І місяць виведений ще по-старому,
бездоганним почерком, такий тепер рідко зустрінеш.
Сядь на краєчку, розслабся, можна.
Загорається барвінком конфорка, від поцілунку води розправляє зморшки свої спляча шипшина.
Тягнуть-потягнуть, сутінь витягнуть не можуть
одинокі відерця вікон.
І усе так само, ніби зібралося жити вічність.
Он за вікном баба діда тягне, а внучка - саночки.
І кіт на хвилинку всміхнувся - на небі з’явилось сузір’я Миші.
І засніжило, і не тануло.
2018
Смерть
Чтение - одно из самых тщетных занятий, но...
тогда всё остальное, вообще говоря, тоже.
И мы читали с отцом то лето, как книгу,
облепленную по берегам салатовой ряской,
с запятыми жёлтых и восклицаниями белых лилий.
Я ещё ничего тогда не знала про образы и метафоры:
их струнные структуры, множественность пространств.
- А что такое смерть? - был детский вопрос.
- Видишь этот кубик сахара? Я его просто разведу в чае, - ответил.
...
Сколько лет уже не могу найти нужную страницу.
2018
Смерть
Читання - одне із наймарнотніших із занять, але…
тоді все інше, власне кажучи, теж.
І ми читали з батьком те літо, мов книжку,
заліплену на берегах салатовою ряскою,
із комами жовтих і окликами білих лілій.
Я ще тоді нічого не знала про образи і метафори:
їхні струнні структури, множинність просторів.
- А що таке смерть? - було дитяче запитання.
- Бачиш оцей кубик цукру? Я його просто розведу в чаї, - відповів.
...
Скільки років уже я не можу знайти потрібну сторінку.
2018
Деревянное зеркало
Эти зеркала в ладонях, делающие нас лучше,
чем есть на самом деле -
такие роскошные и дорогие, дорогие и роскошные -
приучили нас к новым лицам -
без них и себя не узнаем.
Даже улица одета в фильтр песчаной бури,
а яблоня опустила руки - замерла -
не соберёт уже россыпь белых точек на темной земле.
Собака поправляет свой портрет в луже.
Кошка подчищает хвостиком фотографию.
И только старый мужчина врос в трюмо ивы -
всматривается в деревянное зеркало -
и не видит себя, и безжалостно плачет.
Дерев'яне дзеркало
Ці дзеркала у долонях, що роблять нас кращими,
аніж ми є насправді -
такі коштовні й дорогі, такі дорогі та коштовні -
привчили нас до нових облич -
без них і себе не впізнаємо.
Навіть вулиця вбрана у фільтр піщаної бурі,
а яблуня опустила руки - завмерла -
не збере вже розсип білих крапок на темній землі.
Собака поправляє свій портрет у калюжі.
Кішка підчищає хвостиком фотографію.
І тільки старий чоловік вріс у трюмо верби -
вдивляється у дерев’яне свічадо -
і не бачить себе, і безжально плаче.
Перевод с украинского Станислава Бельского: https://t.me/s/stbelski_texts
Знаешь, котик, слова помогают здесь удержаться.
А что ещё? Одетые в казённое сукно новости, электронные
заголовки, трухлявые соты архивов.
Попробуй-ка подумать без слов: жёлтой грушкой
на подворье Софийского собора,
серо-зелёным камнем на Большой Житомирской.
Нет, лучше знаешь как: а давай ты будешь кем-то,
кто собирает обломки смальты или мозаики Михайловского
в маленькую коробочку? Как там в ней шуршат эти давние цвета:
терракота, лазурь, червлень, ржаной, рябой?
Мохитовый, говоришь?
Возможно. Целую. Обнимаю. Смотри.
Думати без слiв
Знаєш, котику, слова допомагають втриматися тут.
А що ще? Одягнені в казенне сукно новини, електронні
заголовки, трухляві соти архівів.
Спробуй-но подумати без слів: жовтою грушкою
на подвір’ї Софіївського собору,
сіро-зеленим каменем на Великій Житомирскій.
Нє, або краще знаєш як: а, давай ти будиш кимось,
хто збирає уламки смальти чи мозаїки від Михайлівського
у маленьку коробочку? Як там у ній шурхотять ці давні кольори:
теракота, лазур, червінь, житній, зозулястий?
Мохітовий, кажеш?
Можливо. Цілую. Обіймаю. Дивись.
* * *
Говорят, эта страна боится цвета -
серо-зелёного, и правда, много.
Туман, не морозно, приятная мятность.
И месяц выведен ещё по старинке,
безупречным почерком, редко такой теперь встретишь.
Сядь на краешке, расслабься, можно.
Загорается барвинком конфорка, от поцелуя воды расправляет
морщины свои спящий шиповник.
Тянут-потянут, сумрак вытащить не могут
одиночные вёдрышки окон.
И всё так же, словно собралось жить вечность.
Вон за окном баба деда тянет, а внучка - саночки.
И кот на минутку улыбнулся - на небе появилось созвездие Мыши.
И заснежило, и не таяло.
2018
* * *
Кажуть, ця країна боїться кольору -
сіро-зеленого, щоправда, багато.
Туман, неморозно, приємна м’ятність.
І місяць виведений ще по-старому,
бездоганним почерком, такий тепер рідко зустрінеш.
Сядь на краєчку, розслабся, можна.
Загорається барвінком конфорка, від поцілунку води розправляє зморшки свої спляча шипшина.
Тягнуть-потягнуть, сутінь витягнуть не можуть
одинокі відерця вікон.
І усе так само, ніби зібралося жити вічність.
Он за вікном баба діда тягне, а внучка - саночки.
І кіт на хвилинку всміхнувся - на небі з’явилось сузір’я Миші.
І засніжило, і не тануло.
2018
Смерть
Чтение - одно из самых тщетных занятий, но...
тогда всё остальное, вообще говоря, тоже.
И мы читали с отцом то лето, как книгу,
облепленную по берегам салатовой ряской,
с запятыми жёлтых и восклицаниями белых лилий.
Я ещё ничего тогда не знала про образы и метафоры:
их струнные структуры, множественность пространств.
- А что такое смерть? - был детский вопрос.
- Видишь этот кубик сахара? Я его просто разведу в чае, - ответил.
...
Сколько лет уже не могу найти нужную страницу.
2018
Смерть
Читання - одне із наймарнотніших із занять, але…
тоді все інше, власне кажучи, теж.
І ми читали з батьком те літо, мов книжку,
заліплену на берегах салатовою ряскою,
із комами жовтих і окликами білих лілій.
Я ще тоді нічого не знала про образи і метафори:
їхні струнні структури, множинність просторів.
- А що таке смерть? - було дитяче запитання.
- Бачиш оцей кубик цукру? Я його просто розведу в чаї, - відповів.
...
Скільки років уже я не можу знайти потрібну сторінку.
2018
Деревянное зеркало
Эти зеркала в ладонях, делающие нас лучше,
чем есть на самом деле -
такие роскошные и дорогие, дорогие и роскошные -
приучили нас к новым лицам -
без них и себя не узнаем.
Даже улица одета в фильтр песчаной бури,
а яблоня опустила руки - замерла -
не соберёт уже россыпь белых точек на темной земле.
Собака поправляет свой портрет в луже.
Кошка подчищает хвостиком фотографию.
И только старый мужчина врос в трюмо ивы -
всматривается в деревянное зеркало -
и не видит себя, и безжалостно плачет.
Дерев'яне дзеркало
Ці дзеркала у долонях, що роблять нас кращими,
аніж ми є насправді -
такі коштовні й дорогі, такі дорогі та коштовні -
привчили нас до нових облич -
без них і себе не впізнаємо.
Навіть вулиця вбрана у фільтр піщаної бурі,
а яблуня опустила руки - завмерла -
не збере вже розсип білих крапок на темній землі.
Собака поправляє свій портрет у калюжі.
Кішка підчищає хвостиком фотографію.
І тільки старий чоловік вріс у трюмо верби -
вдивляється у дерев’яне свічадо -
і не бачить себе, і безжально плаче.
Перевод с украинского Станислава Бельского: https://t.me/s/stbelski_texts