Про Яремче. Частина перша . За пиффоооммм
Я пиво сьорбав, воно перло мене.
Мені вже торба, це мене не мине,
Я пиво пестив, я його смакував.
Із Евересту білу піну здував...
Ти був колись у зимових Карпатах? - запитала Оленка - поїхали в гори?
Іми поїхали.
Купили квитки, забронювали кімнату в садибі, купили еклерів, повідпрошувалися з робіт і сіли в поїзд Київ - Ворохта.
"Купити квитки" - як просто це звучить, але купити прямий квиток Київ - Яремче нам так і не вдалося.
Довелося перед Івано-Франківськом ( забув назву станції) переходити з одного вагону в інший. Провідник останнього не помітив нашого коварного маневру, і якби на перекурі у Франіку я йому б не сказав, що в нього у вагоні нові пасажири, так і перебував би він в щасливому незнанні аж до Яремче.
Яремче зустріло нас несподіваним теплом. Одягнулися ми як на північний полюс і піша прогулянка ( навмисно вирішили пройтися пішки, глянути на містечко) на пару кілометрів від вокзалу, до місця , де ми поселилися далася нелегко.
Але таки скинули речі, сходили в душ. Вирішили добратися до сусіднього села Микуличин ( не плутати з пивоварнею в селі Микулинці, Тернопільськіої області), вичитали, що там є пивоварня.
Жили ми, власне, не в самому Яремче, а в Ямній, селищі, що межує з ним, фактично околиці міста. По мапі, то до Микуличина звідти - два рази впасти. Садиба, в якій ми оселилися, знаходиться майже на березі Прута. Вартість двомісної кімнати 400 грн за добу (тобто по 200 грн з носа). Не надто сподобалось, тому контактами не ділитимусь. А зимовий Прут прекрасний, так.
Сучасна гуцульська архітектура - дике поєднання всіх можливих стилей, але часом будиночки на схилах гір виглядають доволі органічно і симпатично.
Йти по трасі Яремче - Буковель, те ще задоволення, але пейзажі навколо компенсували цю незручність.
До Микуличина ми таки дійшли. До таблички, де Яремче плавно перетікає в Микуличин. Глянули, що до центру , де теоретично мала бути пивоварня ще чалапати і чалапати. За часів Австро Угорської імперії - село Микуличин було найдовшим в Європі. До відділення від нього Ворохти і Татарова довжина села складала 44 кілометри.
Вирішили під'їхати маршруткою. Але зупинили бусік таксиста, який за 30 грн від довіз нас в центр села.
Був час обіду, але ми свято вірили, що поїмо запиваючи крафтовим пивком пішли шукати " Гуцульське пиво".
Промахнулися, але знайшли красиву церкву, прямо, як у поезії Сергія Жадана (вона ж і пісня, його ж) про греко-католиків Галичини. Не чули? Ну, там де про «церкви, криті сріблом та авіаційним дюральалюмінієм». Послухайте обов’язково, тільки дітей від динаміків заберіть. (Підлітків можна не забирати, вони вам самі можуть увімкнути і зацитувати Жадана, і не тільки його).
Як не дивно. церква виявилася доволі таки історичною будівлею.
Троїцька церква, зведена 1868 року, стіни її дерев'яні,в церкві збереглась унікальна ікона роботи Корнила Устияновича. Пам'ятка архітектури національного значення.
Будували церкву силами місцевої громади, але за проектом цісарсько-королівського інженера-архітектора Надвірнянського повітового уряду Я. Чайковецького.
Цікаво, що кожен двір Микуличина забов’язувався збудувати по 3 метри кам’яної огорожі, або ж заплатити за відповідну роботу іншим виконавцям.
Деревину везли з урочища Сухоліс, а ще з Форещика. Камінь для фундаменту та огорожі брали з Прута на Лазу.
Після сильної повені 1911-го в церкві осів намул: ще кілька років довелось поновлювати фундамент та несучі конструкції, окрім того дах покрили бляхою, дзвіницю - гонтою. В часи Великої Вітчизняної Війни з церкви німці вивозять 4 срібні дзвони. Вага найбільшого з них сягала 5 тонн. Той дзвін, кажуть, чутно було й навіть за 12 км!
Церква чудово функціонує і донині.
Але душу, тобто шлунок, релігійними історіями не обманеш. Пішли таки шукати пивоварню.
Так як писати номери на будинках - то для слабаків, трохи поблукали селом. Але нічо так. Чистенько, акуратненько.
Зверніть увагу на символічні паркани. Таке важко уявити східніше.
Пивоварню ми знайшли.... але нашому розчаруванню не було меж. коли виявилося, що при ній немає кабаку, є тільки магазин.
Дегустувати на пустий шлунок то небезпечно для вестибулярного апарату, тож ми розбитали, де найблище можна поїсти ( виявилося, що через дорогу).
Пива "Гуцульського" в пабі не виявилося, як і взагалі будь якого нормального. Одна "Оболонь". Але нам дозволили махнутися через дорогу і принести з собою.
Далі була година кулінарної вакханалії з грибною юшкою , дерунами і баношем. Хоча ні, з баношем була боротьба не на життя, а на майже на смерть). Порції виявилися надто великими і ситними.
Пива ми таки купили, взяли всього по трошки. І квасу.
hutsulbrew.com/vitryna%20pyva.html
Але починало сутеніти і ми поїхали в садибу дегустувати... Бо наступного дня вирішили ( зовсім несподівано так) піднятися на Говерлу.
Про то наступного разу. Не перемикайтеся. Буде цікаво.
Оригінал публікації ось туточки