...
Мій дідусь, Михайло, молодим хлопчиною був вивезений разом з усією сім"єю (батьками, братами і сестрами) на Забайкалля за те, що не бажав бути рабом у окупантів, за те, що хотів розмовляти своєю мовою на своїй же землі, за те,що був в ОУН-УПА. Тоді це теж називалось "екстремістська діяльність". Тоді теж вбивали і катували перевертні від влади. Дідусь багато мені розповідав про закатованих, яких засипали вапном, щоб знищити тіла, про бараки, про 40-градусні морози, про непосильні навантаження лісоповалів та рудників. Там, у вічній мерзлоті, залишилась його мама. Там він зустрівся з майбутньою дружиною, моєю бабусею Ольгою, що студенткою була вивезена після вбивства Галана, коли більш як 50% студентів було заарештовано. Там народився та прожив перші 5 років свого життя мій батько. Життя дідуся, як і долі решти родини, перетворились на повну катастрофу. Він, випускник краківської комерційної гімназії, пропрацював усе життя вахтером. Усі члени сім"ї були затавровані клеймом цих звинуваченнь, усім їм створювались перешкоди у ВУЗах, на роботах. І хоча моєму дідусеві зараз майже 90, і сам він на Майдан поїхати не може, його внуки там. Вони не бояться влади і вміють читати між рядками офіційних повідомленнь.
Моя бабуся любила вишивати. Якось вже наприкінці 80-х вона прикрила Великодній кошичок блакитно-жовтою серветкою, і сказала мені (тоді ще дитині): "Колись за таку вишивку могли заарештувати або навіть і вбити. Яке щастя, що я дожила до дня, коли цей жах припинився". Чи могла вона уявити, що стануться речі не менш жахливі? Чи можна собі уявити держслужбовців - "бойовиків", що здирають з людей кольори власної держави? Чи можна уявити викрадення та вбивства у вільній країні, не в окупованій чи загарбаній, не від іноземців, а від власного народу?
Ми, українці, мабуть, занадто толерантні. Ми чомусь забуваємо та прощаємо. Всі ці "прошу-перепрошую" зробили нам погану послугу. Ми не вміємо вчитись на уроках історії. Ми не караємо злочинців, прикриваючись маскою всепрощення. А ці виродки ніколи не забувають і не прощають. Ці наволоч навіть якщо вони вже давно не живуть в Україні чи навіть у Європі, кажуть (мовою оригіналу) "Мало убілі. Я удівльон, што толька 5 чєловєк." І це не гіпотетичний приклад, це слова колишнього київлянина, що працює за сусіднім столом зі мною останні 9 років та живе у США вже понад 14. Це слова людини, яка чудово знає історію, хоча його настольною книгою є Карамзін.
НА ЩО МИ ВСІ СПОДІВАЄМОСЬ??? ЧОГО МИ ЧЕКАЄМО?
ТАКІ ЛЮДИ НЕ ПОШКОДУЮТЬ НІКОГО І ЧАС ВСЕПРОЩЕННЯ ЗАКІНЧИВСЯ.
У мене багато російськомовних друзів та родичів з того ж Києва, але нормальних людей, не виродків, не бандитів. Я більше не хочу панічно вдивлятись у відео чи вчитуватись у прізвища в надії не побачити скалічених знайомих, друзів чи родичів.
Моя бабуся любила вишивати. Якось вже наприкінці 80-х вона прикрила Великодній кошичок блакитно-жовтою серветкою, і сказала мені (тоді ще дитині): "Колись за таку вишивку могли заарештувати або навіть і вбити. Яке щастя, що я дожила до дня, коли цей жах припинився". Чи могла вона уявити, що стануться речі не менш жахливі? Чи можна собі уявити держслужбовців - "бойовиків", що здирають з людей кольори власної держави? Чи можна уявити викрадення та вбивства у вільній країні, не в окупованій чи загарбаній, не від іноземців, а від власного народу?
Ми, українці, мабуть, занадто толерантні. Ми чомусь забуваємо та прощаємо. Всі ці "прошу-перепрошую" зробили нам погану послугу. Ми не вміємо вчитись на уроках історії. Ми не караємо злочинців, прикриваючись маскою всепрощення. А ці виродки ніколи не забувають і не прощають. Ці наволоч навіть якщо вони вже давно не живуть в Україні чи навіть у Європі, кажуть (мовою оригіналу) "Мало убілі. Я удівльон, што толька 5 чєловєк." І це не гіпотетичний приклад, це слова колишнього київлянина, що працює за сусіднім столом зі мною останні 9 років та живе у США вже понад 14. Це слова людини, яка чудово знає історію, хоча його настольною книгою є Карамзін.
НА ЩО МИ ВСІ СПОДІВАЄМОСЬ??? ЧОГО МИ ЧЕКАЄМО?
ТАКІ ЛЮДИ НЕ ПОШКОДУЮТЬ НІКОГО І ЧАС ВСЕПРОЩЕННЯ ЗАКІНЧИВСЯ.
У мене багато російськомовних друзів та родичів з того ж Києва, але нормальних людей, не виродків, не бандитів. Я більше не хочу панічно вдивлятись у відео чи вчитуватись у прізвища в надії не побачити скалічених знайомих, друзів чи родичів.