Air
На початку минулого сторіччя життя американок в більшості було дуже одноманітним: 3-4 дітей, догляд за домом, забезпечення якнайкращого побуту для чоловіка. Не дивно, що все більше і більше молодих жінок хотіли розірвати це коло рутини, і обирали для цього дуже нестандартні методи.
Однією з таких жінок була Сюзі Періш.
Народилась вона в Нью-Йорку 1922 року. Своє раннє дитинство Сюзі провела у Франції. До Каламазу в штаті Індіана сім"я повернулась у 1929 році. Першою пасією Сюзан були коні, вона мряла стати ветеринаром, та власне випадок змінив її життя. Пошкодивши ногу, вона була змушена відмовитись від улюбленого заняття. Тоді її мати запропонувала Сюзі навчитись літати на літаку. Навіть сьогодні важко собі уявити здійснення такого бажання, однак вже за перший рік 18-річна дівчина налітала 350 годин. Це був 1941 рік, і головною мрією стала можливість приєднатись до жіночої служби пілотів Військово-повітряних сил (WASP).
На початку Другої Світової війни більшість рахувала, що жінок не можна брати у армію. Ще більше людей сумнівалось, що жінки можуть бути пілотами.Але в країні дуже швидко виникла нестача пілотів-чоловіків. Тоді відомій жінці-пілоту Жаклін Кохран вдалось переконати командуючого тодішнім аналогом ВПС організувати спеціальні курси для жінок на посаду другого пілота внутрішніх рейсів, щоб більше чоловіків могли взяти участь у військових операціях. Заявки подало більше 25 тис. жінок. Зарахували на курси лише 1800, в тому числі і Сюзан. Але, не дивлячись на те, що вона мала в 10 раз більше налітаних годин, ніж це було потрібно для зарахування, їй прийшлось чекати сповнення 21 року. У 1944 році Сюзі приєдналась до WASP. Вона пережила 7 місяців інтенсивного навчання у гарячому і вітряному Техасі. Курси нічим не відрізнялись від тих, що проходили чоловіки: така ж кількість годин тренувань та такі ж умови. Поблажок не було.
Закінчивши курси, вона ще якийсь час працювала тестовим пілотом, і коли WASP було розформовано, почала шукати нове місце праці. Сюзан відіслала заявки у всі авіакомпанії, однак все було марно. Навіть рідний дядко був не готовий до того, щоб взяти жінку-пілота на роботу. В результаті вона вийшла заміж за пілота, народила 5 дітей. У 1959 році її чоловік вирішив купити часткове право на використання одномоторного 35C Bonanza і її пасія до польотів відродилась. Вони обидвоє почали літати і до 70-х років зібрали колекцію літаків. У 1979 році вони вирішили показати своє захоплення людям, та відкрили музей авіації (Air Zoo) у Каламазу (3 години авто від Чикаго). У холі музею можна побачити рожевий літак Р-40, на якому Сюзі відлітала більше чверть століття. Загалом за своє життя вона налітала коло 6500 годин. Це більше ніж будь-який комерційний або військовий пілот може налітати сьогодні.
З роками колекція доповнялась не тільки літаками, а й всім, що має відношення до польотів, в тому числі сучасними симуляторами, на яких навчають пілотів. Деякі тренажери відбивають охоту стати пілотом у багатьох назавжди ))).
В музеї можна порівняти минуле та сучасне авіації
Сюзан Періш прожила довге життя, залишивши по собі 5 дітей, 14 внуків та пам"ять. І тільки кілька місяців до смерті її заслуги (разом з іншими ще живими жінками-пілотами WASP) було офіційно визнано і нагороджено у березні 2010 року однією з найвищих нагород США - Золотою медаллю Конгресу.
Однією з таких жінок була Сюзі Періш.
Народилась вона в Нью-Йорку 1922 року. Своє раннє дитинство Сюзі провела у Франції. До Каламазу в штаті Індіана сім"я повернулась у 1929 році. Першою пасією Сюзан були коні, вона мряла стати ветеринаром, та власне випадок змінив її життя. Пошкодивши ногу, вона була змушена відмовитись від улюбленого заняття. Тоді її мати запропонувала Сюзі навчитись літати на літаку. Навіть сьогодні важко собі уявити здійснення такого бажання, однак вже за перший рік 18-річна дівчина налітала 350 годин. Це був 1941 рік, і головною мрією стала можливість приєднатись до жіночої служби пілотів Військово-повітряних сил (WASP).
На початку Другої Світової війни більшість рахувала, що жінок не можна брати у армію. Ще більше людей сумнівалось, що жінки можуть бути пілотами.Але в країні дуже швидко виникла нестача пілотів-чоловіків. Тоді відомій жінці-пілоту Жаклін Кохран вдалось переконати командуючого тодішнім аналогом ВПС організувати спеціальні курси для жінок на посаду другого пілота внутрішніх рейсів, щоб більше чоловіків могли взяти участь у військових операціях. Заявки подало більше 25 тис. жінок. Зарахували на курси лише 1800, в тому числі і Сюзан. Але, не дивлячись на те, що вона мала в 10 раз більше налітаних годин, ніж це було потрібно для зарахування, їй прийшлось чекати сповнення 21 року. У 1944 році Сюзі приєдналась до WASP. Вона пережила 7 місяців інтенсивного навчання у гарячому і вітряному Техасі. Курси нічим не відрізнялись від тих, що проходили чоловіки: така ж кількість годин тренувань та такі ж умови. Поблажок не було.
Закінчивши курси, вона ще якийсь час працювала тестовим пілотом, і коли WASP було розформовано, почала шукати нове місце праці. Сюзан відіслала заявки у всі авіакомпанії, однак все було марно. Навіть рідний дядко був не готовий до того, щоб взяти жінку-пілота на роботу. В результаті вона вийшла заміж за пілота, народила 5 дітей. У 1959 році її чоловік вирішив купити часткове право на використання одномоторного 35C Bonanza і її пасія до польотів відродилась. Вони обидвоє почали літати і до 70-х років зібрали колекцію літаків. У 1979 році вони вирішили показати своє захоплення людям, та відкрили музей авіації (Air Zoo) у Каламазу (3 години авто від Чикаго). У холі музею можна побачити рожевий літак Р-40, на якому Сюзі відлітала більше чверть століття. Загалом за своє життя вона налітала коло 6500 годин. Це більше ніж будь-який комерційний або військовий пілот може налітати сьогодні.
З роками колекція доповнялась не тільки літаками, а й всім, що має відношення до польотів, в тому числі сучасними симуляторами, на яких навчають пілотів. Деякі тренажери відбивають охоту стати пілотом у багатьох назавжди ))).
В музеї можна порівняти минуле та сучасне авіації
Сюзан Періш прожила довге життя, залишивши по собі 5 дітей, 14 внуків та пам"ять. І тільки кілька місяців до смерті її заслуги (разом з іншими ще живими жінками-пілотами WASP) було офіційно визнано і нагороджено у березні 2010 року однією з найвищих нагород США - Золотою медаллю Конгресу.