З поточного

May 02, 2014 23:07

Кілька днів тому виявилася у мене вільна хвилинка, і я зробила публікацію на одному рускоязичному сайті про моду. Публіка там різношерста в національному плані - українці, білоруси, росіяни, грузини, казахи і т.д.

Публікація була на тему українського національного одягу. Базувалася на фото Анни Сенік, більше відомої як Ladna Kobieta (http://www.ladna-kobieta.com.ua/). І серед прекрасних фото з вишиванками було кілька з вояками УПА та Чорним козаком. Я трохи стрімалася, що будуть нєгодующі, але передбачити того, що сталося, аж ніяк не мала можливості. За добу стаття набрала більше 600 коментів, це було епічне побоїще. Набігло кілька десятків самок колорада (в переважній більшості, звичайно, з Росії) і охрестили мене провокаторшою століття, фошисткою світового масштабу та іншими почесними званнями. При чому, накинулися саме на фото з вояком УПА. Про Чорного козака путінська пропаганда якось упустила, мабуть не на часі їм те зараз.

Головним аргументом епічної провокації з мого боку було те, що це я спеціально перед дев'ятим мая (Господи, он воно що, скоро ж ця дата!) таку єресь вчинила. А на мою скромну думку про те, що це ніякий не празнік, а день пам'яті про трагедії людських життів та вшанування загиблих, всі остаточно осатаніли і цілою зграєю пішли вимагати в модераторів видалити окаянну єресь. Найбільш ліберальні пропонували видалити і переписати, вишиванки окремо, вояків нафіг. А радикальніші вимагали ще й забанити мій акаунт.
Особливо войовничі козиряли глибокими познаніями в історії, на кшталт того, що УПА засудили в Нюрнбергу.

Публікація прожила 2 неповні доби. Не зважаючи на те, що більшість коментаторів підтримала сторону автора. Українки молодці, задали небаченого на таких ресурсах дрозда войовничим ватницям. Дуже багато листів підримки я отримала в приваті. Найцікавіше те, що представники інших народів ніяких претензій не мали. Але адміністрація видалила статтю без попередження і пояснення. Сайт дарма, що російськомовний, але створений українцями. Загалом українки мені досі пишуть у приват, вражені зникненням статті.

Висновків є купа. І про невиліковність зомботрадиції відомої сторони, і про оперативність та згуртованість зомбоперсонажів (на контрасті - наші люди зазвичай завжди м'які, толерантні і дуже виховані для таких контактів). Та ще купа всього.

І якось від того так тоскно стає, особливо, якщо це накладається на читання новин з півдня та сходу. Але сьогоднішній день, який я провела у поїздках незвичними місцями Києва, мене розвеселив та вселив вперту і остаточну надію на те, що все ж таки цей кошмар закінчиться. Як в локальному, так і в глобальному хронологічному сенсі. І два аргументи:

1. (з почутого вдень)
- "Чемодан, вокзал, росія!" - лунає бадьорий та впевнений голос бабці, що в підземному переході продає огірки та редиску.
- "А в нас танки кращі!" - чути з розмови групки хлопчаків 11-13 років на мікрорайоні.
- "Слава Україні!" - читається на синьо-стрічці якогось хлопця в тролейбусі.
2. (з прочитаного щойно)
Originally posted by anoushe at О сепаратизме и девушке Наташе.
Оригинал взят у maryxmas в О сепаратизме и девушке Наташе.
Originally posted by diana_ledi at О сепаратизме и девушке Наташе.
Я в день получаю множество звонков.
И такое же множество делаю сама.
Координация, вопрос-ответ: "Дошли посылки? Что надо? А этому подразделению? А вам? А какой модели, а сколько?"
Или: "И срочно, срочно сделать рентген, сфотографировать и выслать мне, будем договариваться в хорошем отделении."
Или: "Слушай, тут у нас ребята прозревают..."

И это последнее мне дороже всего.
Это звонки не по делу, это звонки "А поговорить?", они страшно отвлекают от бега, но бросаю всё и слушаю...
Это звонки из армии и Нацгвардии.
От ребят, которые сейчас идут и едут по Украине - в знакомые ранее города, города, где они бывали по-гражданке, где учились и работали, в незнакомые ранее города и сёла, где они никогда не собирались бывать, потому что ну что там делать, на Донбассе, то ли дело Львов...
От ребят, которые вроде бы и знали свою Украину, да, как оказалось, не совсем...
Украину востока и юга, поднятую, если верить новостям, волной сепаратизма и отчаянного желания прильнуть к лону матушки-России.
Это если верить новостям. Специфическим новостям.
Не-не, я не читаю перед обедом советских газет - но невольно, краем уха и услышишиь. Что-де бедные мирные жители Славянска сейчас готовятся дать отпор украинским карателям. Что-де украинская армия под деревней Кутузовка...

Ой, подождите. О деревне Кутузовка - это случай особый. Это вкусное. А вкусное на десерт.

А в основном здесь будет поцитатно, от армии и Нацгвардии, удивлённое, ошеломлённое, восхищённое - и вообще, сепаратизм, говорите?
Ну-ну...



Украинская армия под деревней Кутузовка арестовала местных жителей, бросила их на землю, всех, даже девушку Наташу.
Местных жителей пытали и стреляли над головами из автоматов. Не пожалели даже девушку Наташу...

... из новостей

Судьба девушки Наташи взволновала...

Десантники

- ну, шли мы по полям, скажем, огородами, хе-хе-хе... Скажем, от Мелитополя.
Честно скажу, горючего хватало, опять же сухпай для личного состава. Останавливаемся у села N. Тут дождь, пока развернулись, пока поставили палатки, смотрим - подъезжает джип. выходит из него тело в очень комфортном спортивном костюме. Ну, мы слегка напряглись. Тело подходит к нам, вальяжно так говорит, ребята, пошли к багажнику, забирайте. ну, мы двинулись, смотрим - открывает багажник, там упакованы в одноразовых судках сто первых, сто вторых.
- Ржу.
- Ага. И пирожки. Но пирожки бабушки принесли. По грязи этой шли из села - мы сразу снова не поняли, ну, думаем, сейчас начнут кричать за коммунизм и оргазмы в советском союзе. а они нам - сыночки, вот пирожки, горячие ещё, кушайте, сыночки.
- Это юг, да?
- Ага.
- ну, а деревня Кутузовка и главное - как там девушка Наташа?
- Погодите, Леди. Дойдём и до Кутузовки... Значит, снялись мы наутро и поехали дальше. Когда глядим - подъезжают несколько других машинок, и из них тоже лезут тела в комфортных спортивных костюмах. ну, мы слегка напряглись.
- Ясен пень.
- Подходят они к нам, старший представляется. И говорит, мол, машины хочу заправить. не, ну мы отказываться не стали, горючее, оно лишним не будет. А этот, в спортивном, пока машины заправлялись, рассказывает - я, мол, тут всё держу, ребята. Я в похоронном бизнесе, поняли? У меня полторы сотни бойцов, если что. Только не уезжайте. Вы тут нужны. Вдруг Рашка полезет.
- А вы?
- Не, ну а что мы? У нас приказ двигаться дальше. Ну, он репу почесал, грит - ладно, пацаны, завтра снова приеду.
- Приехал?
- Приехал. Пожрать, горючее, всё привёз, лыба сияет. Грит - а у меня уже, пацаны, триста бойцов. Из Донецка прибыли. Так что вы не волнуйтесь, езжайте спокойно, мы здесь удержим, если что.
- Класс. Но как же девушка Наташа?
- А, погодите, Леди. будет про Наташу.

Гвардия. Проверки на дорогах.

- І приїхали ми в місто P.
- А ти це місто знаєш? Це одне з самих гнилуватих міст сходу.
- Жартуєш? Я жив у цій області, чого ж не знати? Я сам переживав, але усе чотко. Усі місцеві все розуміють, як перевіряємо машини, ні вапрос, хлопці, ми все понімаєм, мовляв, перевіряйте. Правда, пацанів з канабісом заловили.
- Та ти шо? І шо?
- Ну, відвели набік, пояснили, що ми не по цим ділам, ми зброю шукаємо. Одним словом, Бог з нею, з Росією, але щоб більше цього не було!
- Регочу.
- Ото ж...

Десантники. И девушка Наташа.

- И встали мы наконец в донецкой. Хорошо встали, прочно, развернули лагерь.
- И понеслось...
- И понеслось... Те же пирожки, те же борщи. Мы прозревали.
- А как же сепаратизм?
- ну, Леди, вы же взрослая девочка. Вам ли не знать, что так называемый сепаратизм у нас - это города в первую очередь, тётки, мечтающие о советах, мужики за 200 рэ на водку. И те бы не вышли, если бы не отряды туристов от соседей. А с селом всё в Украине в порядке. Чтоб вы понимали, у нас никогда не было столько горючего, сколько нам дала Украина по дороге. Пока мы на Донбасс шли, да и по Донбассу...
- Да, но как же девушка Наташа? Спой нам о ней, аудитория у твоих ног.
- Да погодите, будет и про девушку Наташу.

Гвардия. Передислокация.

- Так що ми тут в селі B. Приїхали, розмістились у місцевій школі.
- Чекай, а як же діти?
- так перше ж травня, діти вдома, які діти, що ти.
- Ага, ну да.
- ну, ми розглянулись довкола. Чорт, таке мальовниче село, наче ми вдома, в Тернополі та Луцьку, а не на межі Д. та Х. областей. Коли дивимось, біжать до нас голова сільради і якісь тітки. ну, ми так підібрались злегка. А вони прибігають, і кажуть - Хлопчики, синочки, вибачайте, з обідом запізнюємось, буде лише за годину. А ми такі - ух ти, ми тут думали сухпайком перекусити, а нас, виявляється, ще й обід чекає. Ну, я хлопців розтуркав, сплять після дороги, кажу, хлопці, зараз обід буде.
- А де спали?
- О, це саме цікаве. Тут матраси на підлозі, так тітки ці принесли постіль з дому. Випрасувану постіль, уявляєш?
- Ага, а ви на цю постіль у повнй викладці?
- Та нам було незручно, шо капець. Тітки постіль застеляють, ми кажемо - тіточки, та не треба, ну ми ж самі руки маємо з правильного місця. А вони - ні-ні, синочки, ми постелимо, відпочивайте. Синочки, уявляєш? І це схід. От і твій сепаратизм.
- Та який він мій, Господь з тобою!
- ну да. Ну, я усе те знав, я ж тут скрізь жив. А ті хлопці, що на Донбасі та Харківщині уперше - от вони прозрівають!

Десантники. Деревня Кутузовка.

- И так мы дошли до этой Кутузовки.
- ну-ну? Я с вожделением жду рассказа о девушке Наташе.
- Ага. А тут опять дождь. Грязь, ливень, мы палатки сразу поставили, а тут приказ сворачивать, опять выходим. Мы палатки сворачиваем, месим эту грязь, смотрим, метутся человек десять.
- С пирожками?
- Леди, вы знали, знали!
- Я ржу. Я знала, да. Это моя Украина. Мне ли не знать мою Украину? Но как же девушка Наташа?
- Не было девушки Наташи, Леди. Вы меня знаете, я бы девушку Наташу заметил. ну не было, хоть убей. Тётки были, дядьки сельские. сыночками называли. Плакали тётки некоторые. А как не плакать, у них сыны в армии? Но девушки Наташи не было, хоть убей.

Гвардия. Перед броском.

- А тоді вирішив я сходити до церкви. давно не був, мав потребу. Дивлюсь, церква на горі. То я й пішов. А вона зачинена. ну, я розвертаюсь, дивлюсь, дві тітки на вєліках спинились. І питаються - Хлопці, а ви до нас надовго?
- Як саме питають?
- З надією питають. Ти розумієш, дивлюсь я на них, слухаю, що вони мені розказують, і розумію, що тут же живуть прості люди. У них весна, огороди, а тут такі новини, тут якісь зелені чєловєчкі лізуть. Та, що старша, з цих, з вєліками, питає - а ви лишитесь з нами? Ні, кажу, матінко, ми скоро далі. Вона мені каже - жалко... Знову ми тут будемо самі?
- Тобто, вони сприймають вас як захисників?
- Саме так. Без варіантів. Я й втішаю - ви не переживайте, ми мобільний загін, ми тут крутимось поблизу. А вона мені каже - як можу не переживати, у мене синок у прикордонниках. Ми за всіх вас переживаємо, хлопчики.
- Це Харківщина?
- Так.

... я знаю.
Я знаю цену этому сепаратизму.
Я знаю Днепропетровскую, Запорожскую, я отлично знаю Донецкую и Луганскую области.
Я знаю эти города, городки и сёла. Я не удивляюсь, когда слышу украинскую речь в этих областях, я также не удивляюсь этим рассказам о местных дядьках, тётках, бабушках и даже без девушки Наташи, рассказам, похожим на фильмы о войне, что мы смотрели в детстве. Эти судьбы солдата, отцы солдата - всё это, рассказывающее о поддержке населением СВОЕЙ армии.
Идущей по СВОЕЙ земле.
Чтобы помочь СВОЕМУ народу избавиться от оккупанта - даже если наш оккупант выглядит всего лишь бандитом из Воронежа, приехавшим в Славянск.
И даже если он выглядит садистом, вспарывающим животы, из местных.

Сепаратизм, говорите?
Несколько тысяч на площадях городов, при сильной поддержке неизвестных (или очень хорошо известных, слава интернету!) в камуфляже и с оружием российской армии - это не сепаратизм.

Это идиотический терроризм, прячущийся за спинами горстки тёток, мечтающих об оргазмах советской молодости.
И не надо о народе.
Мне - не надо.
Я знаю этот народ.

ну, и наши ребята, что сейчас там, в армии, в гвардии - теперь они ещё лучше знают свой народ.

Повторяю - СВОЙ народ.

Україна, війна, Росія, путінхуйло

Previous post Next post
Up