Нотатка на майбутнє
У той день, коли я почну готувати "на декілька днів", тобто більше ніж на два, я знатиму, що щось так у моєму житті змінилося, поступово, але фатально, що я або втратила смак до життя, або приділяю максимум уваги чомусь непотрібному, або просто заробляю мало грошей, щоб вистачало на готову їжу. Як можна одні й ті самі котлети їсти три, чотири, п'ять днів? Гррр. Це мене вбивало, коли я жила в гуртожитку. Котлети в лоточку - це символ батьківської любові, яка неприродньо скручена, зібгана і переплавлена у турботу про шлунок. Вона не може виражатися просто сама по собі, як підтримка, розуміння, розрада, добре слово чи піклування про якийсь настрій чи емоційний стан. Головне для таких батьків - це повний холодильник їжі: котлети, овочі, консервація, пиріжки. І що дві третини цього викидається або псується, їх не хвилює. Свій обов'язок вони виконали. Головне - щоб дитина була не голодна, а там все якось владнається. І що у голові тієї дитини, нікого не хвилює. Головне, чи їла ти сьогодні супчик, чи взяла парасольку, чи не ходиш по сонцю з 12 до 16, чи не вертаєшся пізно ввечері додому. Котлети в лоточку на п'ять днів - це символ ставлення до їжі, переданий від батьків дітям. Він виглядає приблизно так: "Їсти треба, бо якщо не їсти, то можна померти; м'ясо їсти треба, бо там білок і він незамінний; і краще домашнє, бо там менше всякої хімії, а підігріти можна і в микрохвильовці". Ставлення до інших життєвих аспектів аналогічне. Як до обов'язку, як до чогось, що обов'язково треба "відбути", що обов'язково треба. Треба - ключове слово. Не "хочеться", не "відчувається", а саме "треба".
Моя мама просто не вірить у те, що я у 23 роки, провівши 6 з них у гуртожитку, вмію готувати. І пофіг, що я їй телефоную щодня і інколи розповідаю, що я приготувала там млинці, суп чи відбивні. У неї стає такий здивований-здивований голос, і вона питає: "Що, правда?.." Пару секунд мовчить, а потім заводить розмову в інше русло. Тепер я зрозуміла, чому. Вона мені просто не вірить. Тепер навіть тато мені каже: "Ну ти хоч їж те, що сестра готує, у неї до цього більше хисту". Гррр! Ну звідки вони знають, як я готую? Ну хіба мене вдома хтось пускає до плити? І хіба я не живу окремо, і чомусь же я прожила всі ці роки і не померла з голоду?..
Дуже важко спілкуватися з людьми, у яких перед очима якась стінка, якесь складене уявлення про тебе, і вони спілкуються з цим уявленням і рівняються на нього. Мабуть, уявлення моєї мами про мої кулінарні здібності, згідно з законом переходу кількісного в якісне, зміниться ривком з "0" на "1" (мислимо критеріями булевої алгебри, я ж її дуже люблю) після якоїсь екстраординарної події. Наприклад, після того, як я вийду заміж. Сама ж вона тільки тоді навчилась готувати. Тому так само буде зі мною. Десь через півроку після заміжжя, не раніше. Коли я зрозумію, що чоловік має більший апетит, ніж жінка, і йому щодня хочеться чогось м'ясного. Мабуть, вона думає, що я готуватиму борщ і котлети. На тиждень.
Що ж, несправедливо засуджувати людей за те, що вони своєю поведінкою просто підтверджують один з основних законів діалектичного матеріалізму. Мій улюблений вчитель української мови і літератури в ліцеї теж так робив. Він вчив нашу групу два роки, і спочатку ми були найжахливішою групою за весь його 26-річний досвід викладання, у нас була стерильна інтелектуальна здатність і в головах темно, як у негра в жолудку в дві години ночі. А за півроку до закінчення до ліцею ми раптом стали його улюбленою групою, зовсім несподівано виявилося, що він нас усіх дуже любить і пишається нашими успіхами. Мабуть, йому було з чим порівнювати, і наступний після нас курс не виправдав його сподівань. Але ці слова так фальшиво звучали, що краще б він продовжував нас сварити. От мені і здається, що у той момент, коли моя мама повірить у мене, я вже не повірю у те, що вона в мене вірить.