Гра в одні ворота
Відносини схожі на гру в теніс. На кожній половині поля гравець. Хтось перший кидає м'ячик, інший відбиває його, і так далі. Причому правил особливих немає: можна кидати підряд декілька м'ячів, можна відбивати не відразу і не обов'язково певним чином (по аналогії з тенісом - ракеткою), і т.д. А якщо ти стоїш на своїй половині поля і уже просто засіяв іншу половину м'ячами, а господар цієї половини і в вус не дме, можливо, варто переорієнтуватись на інше поле і не витрачати у зайвий раз м'ячі і час.
І в принципі будь-яка діяльність має підкріплюватись результатами. Якщо тривалий час щось робити, і результати цієї діяльності йдуть "в трубу", не приносячи ніякої віддачі, бажання і далі продовжувати цим займатися просто пропадає. Згадала чомусь "Одиночество в сети", коли перед самою розв'язкою так стається, що головна героїня кидає головного героя, а він протягом року щодня, щодня (!) пише їй листи, на які вона ніколи не відповідає. Не хочу здатися надто критичною, але, на мою думку, це у реальному житті нездійсненно, і тільки в книжці так гарно виглядає. Ну не може людина рік писати листи, перебуваючи в одному і тому ж стані. Все одно вона врешті-решт заб'є, у неї будуть свої справи, колись гарний настрій, колись - ні, і це почуття буде трансформуватися впродовж року. Та ну, якщо щодня думати, чого вона не пише, це за тиждень-два можна з глузду з'їхати, а тут цілий рік. Ні, без відповіді цілий рік писати - не вірю.
Коли мені було 12, я поїхала влітку у піонерський табір, там познайомилася із милим хлопчиком, який був з іншої країни і жив дуже далеко від мене. Ми закохались одне в одного і два тижні проходили, тримаючись за ручки і по-дитячому намагаючись цілуватись як дорослі. Коли закінчився час нашого перебування там, це була трагедія. Я не знала, як я проживу цей рік. Ми домовились обов'язково зустрітися наступного року тут же. Він взяв мою адресу, ми обіцяли писати одне одному листи. А листи від нього до мене йшли щось із три тижні. Ну от, я приїхала додому. Нудилася, страждала, перебирала все в пам'яті, скучила. За три тижні прийшов лист, милий-милий, з картонним котиком і купою зізнань у коханні. Я написала лист у відповідь. Через місяць ще один, ще через місяць - ще. Потім через півроку мій батько їхав у те місто, і я йому передала лист, щоб він прямо там його кинув, щоб точно був доставлений. Його другий лист так ніколи і не прийшов. Даремно розповідати, що я відчувала між тим його першим листом і моїми останніми. Мені був не милий світ, і я постійно думала, ну що ж сталося, ну чому ж він мені не пише. Дуже важко було з часом, коли мовчання красномовно говорило про безглуздість всіх планів і очікувань, змиритися із цим, примусити себе не думати про нього, відволіктися від цих переживань. І не важливо, написала я 4 листа чи 365, а важливо, що стан і настрій людини, навіть коли вона сильно закохана, все одно постійно змінюється, і вона не може довго щось робити, не отримуючи ніякої віддачі, не бачучи реакції, не знаючи, як на це реагують інші. Гра в одні ворота може, звичайно, існувати, але недовнго, і у довгостроковій перспективі все одно приречена на провал.
І в принципі будь-яка діяльність має підкріплюватись результатами. Якщо тривалий час щось робити, і результати цієї діяльності йдуть "в трубу", не приносячи ніякої віддачі, бажання і далі продовжувати цим займатися просто пропадає. Згадала чомусь "Одиночество в сети", коли перед самою розв'язкою так стається, що головна героїня кидає головного героя, а він протягом року щодня, щодня (!) пише їй листи, на які вона ніколи не відповідає. Не хочу здатися надто критичною, але, на мою думку, це у реальному житті нездійсненно, і тільки в книжці так гарно виглядає. Ну не може людина рік писати листи, перебуваючи в одному і тому ж стані. Все одно вона врешті-решт заб'є, у неї будуть свої справи, колись гарний настрій, колись - ні, і це почуття буде трансформуватися впродовж року. Та ну, якщо щодня думати, чого вона не пише, це за тиждень-два можна з глузду з'їхати, а тут цілий рік. Ні, без відповіді цілий рік писати - не вірю.
Коли мені було 12, я поїхала влітку у піонерський табір, там познайомилася із милим хлопчиком, який був з іншої країни і жив дуже далеко від мене. Ми закохались одне в одного і два тижні проходили, тримаючись за ручки і по-дитячому намагаючись цілуватись як дорослі. Коли закінчився час нашого перебування там, це була трагедія. Я не знала, як я проживу цей рік. Ми домовились обов'язково зустрітися наступного року тут же. Він взяв мою адресу, ми обіцяли писати одне одному листи. А листи від нього до мене йшли щось із три тижні. Ну от, я приїхала додому. Нудилася, страждала, перебирала все в пам'яті, скучила. За три тижні прийшов лист, милий-милий, з картонним котиком і купою зізнань у коханні. Я написала лист у відповідь. Через місяць ще один, ще через місяць - ще. Потім через півроку мій батько їхав у те місто, і я йому передала лист, щоб він прямо там його кинув, щоб точно був доставлений. Його другий лист так ніколи і не прийшов. Даремно розповідати, що я відчувала між тим його першим листом і моїми останніми. Мені був не милий світ, і я постійно думала, ну що ж сталося, ну чому ж він мені не пише. Дуже важко було з часом, коли мовчання красномовно говорило про безглуздість всіх планів і очікувань, змиритися із цим, примусити себе не думати про нього, відволіктися від цих переживань. І не важливо, написала я 4 листа чи 365, а важливо, що стан і настрій людини, навіть коли вона сильно закохана, все одно постійно змінюється, і вона не може довго щось робити, не отримуючи ніякої віддачі, не бачучи реакції, не знаючи, як на це реагують інші. Гра в одні ворота може, звичайно, існувати, але недовнго, і у довгостроковій перспективі все одно приречена на провал.