Михайло СИРОХМАН: Скло Бокотея Історія благородства

[ekzyl]

Художник Андрій Бокотей малює вог­нем і повітрям. Він кидає в скло­­лаву таємничі сполуки, підхоп­лює розпечену масу і має секунди, щоб за­володіти моментом, розкидати плив­­кі акценти, акварельні лінії, со­няч­­ні соковиті плями, додати гра­фіч­ний штрих. Дотик майстра - і наро­джу­ється коло найповнішого черво­но­го кольору, розцвітає оксамитова квіт­ка найглибшої чорноти, гарячий жов­тий струмінь підсилює про­низ­ли­вість клап­­тика синього, загадковим ієро­глі­фом постає свавільний роз­черк. Далі вже сти­хія склотворення доводить до за­­вер­шення кольорову композицію.

Враз відступає вогонь, повітря ос­ту­джує ще мить тому текучу тугу скло­ма­су. Застигають химерні фігурки - ще недавно вихлюпи рідкого скла, і на очах перетворюються на кришталь. У прозорих кулях  завмирають пред­ме­ти, несподівані своїм іншим, від­го­ро­дженим скляною сферою життям. Роз­починається незалежне існування скло­скульптур, умощених на візках зі скля­ними колесами. Як за Саль­ва­до­ром Далі, витікає час з безсило про­вис­лих кольорових еліпсів, що не­дба­ло кинуті на форму, повторюють її зги­ни. Зупинилися краплини-блис­кіт­ки в містичних прозорих кулях. Ні­ко­ли не зрушить з місця велелюдний су­єт­ний форум людиноподібних фі­гу­рок з посохами паломників - чим не ме­тафора сучасної глобалізації?

Андрій Бокотей спілкується з цим цар­ством новонароджених скляних форм, які ще недавно були його іде­я­ми, передчуттями, інтуїтивними здо­га­дами. І ось викликані до життя вмі­ли­ми точними рухами композитора фор­мотворення, постають ново­ство­ре­ним світом. Щасливі моменти, коли вля­гається радісне збудження і по­чи­нає промовляти до автора перші сло­ва його витвір. Художник вдивля­єть­ся, вслухається, прагне зафіксувати пер­ші враження та передчути долю і но­ві етапи розвитку творів-дітей.

Художник на самоті з собою. Об­лич­чя Андрія Бокотея виписане доб­рот­ними мазками - це швидше кла­сич­ний твір, основна тональність яко­го - благородство. Його життєвий шлях, можливо, теж найкраще озна­чи­ти цим епітетом.  Благородство ве­ли­кою мірою якесть вроджене і часто йде з глибини поколінь, але в кож­но­му наступному поколінні мусить під­да­ватися випробуванням і таким чи­ном стверджується і огранюється. Во­но, напевно, щезло б чи виродилося, як­би завжди не гартувалося меншою чи більшою часткою страждань (ча­сом гонінь чи переслідувань). Врешті бла­городство доформовується усім жит­тям, ствердженням його мети і змі­сту, і творчим горінням.

Першим у письмовому родоводі Бокотеїв зазначено Василя Бокотея, на­­родженого 1720 року. Від нього сну­ю­ться покоління людей посадових, дер­жавних службовців, вчителів - ти­пової закарпатської містечкової ін­те­лігенції з традиційними цінностями і чеснотами, з гуманістичним світо­гля­дом і твердою греко-католицькою ві­рою, зі схильністю до музичних і ху­дож­ницьких занять.

Майбутній художник скла на­ро­див­ся 21 березня 1938 року в селі Брід у сім’ї греко-католицького свя­щеника Анд­рія Бокотея та Марії Чедрик. Роки на­вчання отця Андрія співпали з мо­гут­нім національним піднесенням у краї. Русини - безголосий матеріал для інших народів усвідомлювали се­бе нацією - українцями. Світогляд май­бутнього священика формувався в Бе­регівській гімназії, де вчителями бу­ли поети Василь Пачовський і Кор­ни­ло Заклинський, Кирило Феделеш - згодом посол сойму Карпатської Ук­раїни. Батько отця Андрія Леонтій Бо­котей сприйняв життєвий вибір си­на і побажав лише, щоб був добрим свя­щеником. Син став добрим свя­ще­ни­ком. Щасливих 14 років свя­щен­ни­цт­ва, сімейного життя, громадської дія­ль­ності на благо вірників, то­ва­ри­шу­вання з Теодором Ромжею, шо ста­не останнім єпископом Мукачівської єпар­хії, швидко пролетіли і за­кін­чи­ли­ся з приходом радянської влади. Го­ніння на греко-католицьку церкву бу­ли особливо жорстокими. Прийшла по­ра суворих випробувань для душі та ті­ла, і для віри. У 1949 році священика з дружиною і п’ятьма дітьми ви­га­ня­ють з парохіального будинку, його схи­ляють до московського пра­во­сла­в’я та отець Андрій відмовляється. Йо­го засуджують до 25 років по­збав­лен­ня волі і лише смерть Сталіна при­ско­рює повернення додому.

Художник Бокотей назавжди за­па­м’я­тає радянську “класову спра­вед­ли­вість”, назавжди в душі залишаться руб­ці від наруги над батьком, від ма­ми­них переживань, від напів­голод­но­го існування у дитячі і юнацькі роки. Він не зламається, лише зміцніє. Пе­ред ним буде приклад батька, що піс­ля звільнення з таборів підпільно ств­е­р­джу­ватиме віру і дочекається від­ро­джен­ня церкви, і через сорок років пе­реслідувань вільно правитиме вічну не­знищенну літургію добра і любові. І так само незнищенним залишиться йо­го благородство і доброта до людей.

Успадкований талант до музики до­поміг юнакові у важкі роки за­роб­ля­ти на шматок хліба в самодіяльних ан­самблях, а згодом привів до Хуст­сь­ко­го культосвітнього училища, де піс­ля навчання залишився викладачем. А потім доля, як це часто буває в юні ро­ки, зробила вирішальний хід, а по­се­редником обрала швагрового брата, ху­дожника і викладача Львівського інс­титуту прикладного та деко­ра­тив­но­го мистецтва Івана Скобала. Іван Ско­бало був настільки талановитим ще в студентські роки,  що притягав до себе не те що свій курс, а весь інс­ти­тут. Під час екзаменаційних сесій ко­місія оцінювала студентські пере­гля­ди, а потім йшла дивитися окремо на роботи Скобала. Йому про­ро­ку­ва­ли майбутнє мистецького світила та не склалося - занадто м’який харак­тер і жорсткі життєві обставини звели йо­го зі світу. А того далекого 1958 ро­ку він виконував настінне малювання в приміщенні мукачівського вокзалу, за­їхав до родини в Чинадієво і, по­ба­чив­ши малюнки Андрія, взявся пе­ре­ко­нувати батьків відпустити хлопця на навчання до Львова. Музика зро­би­ла свою добру справу, на перший план вийшло образотворче мис­те­цтво, яке поступово заволоділо Ан­д­рі­єм, а він з часом заволодів однією з вер­шин у царстві образотворення.

Андрій Бокотей став студентом Львів­ського художнього інституту і від­разу привернув до себе увагу осо­би­с­тими якостями, громадською активністю, творчим зростанням. До­ля прихильна до нього. Разом з Анд­рі­єм вчаться художники, що тво­ри­ти­муть обличчя сучасного українського ма­лярства - Іван Марчук, Любомир Мед­відь, Олег Мінько, Роман Петрук, Лас­ло Пушкаш. Для творення свого ху­дожнього шляху так необхідно від­чу­ти голос власної душі, а це можливо ли­ше в умовах сводоби, і доля при­во­дить його в помешкання свободи і зна­йомить з людиною свободи - львів­ським художником Карлом Зві­рин­ським. Вибрані студенти можуть слу­хати вільного вчителя, отримувати віль­ні знання, вести вільні розмови. На все житя зберігся дух тієї віль­но­дум­ної й однодумної дружби і її лейт­мо­тив - внутрішня радість від того, що в умовах радянської несводоби і до­носництва ніхто не зрадив.

У 1965 році Андрій Бокотей за­кін­чив відділ кераміки. Авторитетному, перс­пективному випускникові відразу за­пропонували викладацьку роботу. Він береться за дослідження народної ке­раміки Чернігівщини, їздить по се­лах, висиджує в бібліотеках і пише на­у­­ко­ву працю. Його середовище - льв­і­в­сь­ка інтелігенція шістдесятих: актори Бог­дан Ступка, Федір Стригун, Яро­слав Максимчук, композитор Ми­ро­слав Скорик, письменники Роман Фе­до­рів та Роман Лубківський. На той час хрущовську лібералізацію вже згор­нуто. Коли дисертація майже з­а­вер­шена, на сцену виходить всю­ди­су­щий КГБ. Бокотея вимотують не­скін­чен­ними допитами, вимагають свід­чи­ти на знайомих. Та кагебісти, по­лю­ю­чи на свободу духу, мали лише ра­дян­ські уявлення про честь і, мабуть, ні­чого не знали про генеалогію бла­го­ро­дства. Бокотей відмовляється від на­уково-викладацької кар­єри, поли­шає роботу в інституті, але не зраджує со­бі і заповітам предків. З 1972 року він повністю віддається творчості в жан­рі гутного скла, сповна вико­рис­то­вує можливості єдиної на радянські ву­зи експериментальної печі, багато екс­периментує і швидко досягає мис­тець­ких вершин і слави одного з кра­щих художників скла в цілому СРСР.

Все змінилося у кінці 1980-х років, ко­ли тоталітарний Союз вже роз­па­дав­ся і Україна невпинно йшла до не­за­лежності. У 1988 році Бокотей по­вер­тається на викладацьку роботу в інс­титут. У 1991 його обирають го­ло­вою Львівської організації Спілки ху­дож­ників. 1994 року він очолює ка­фед­ру художнього скла в інституті. У 2000 році він стає ректором Львів­сь­кої академії мистецтв, а наступного - дійс­ним членом Академії мистецтв Ук­раїни. У 2002 - він лауреат На­ціо­наль­ної премії України ім. Т. Шев­чен­ка. 2006-го йому присвоєно звання на­родного художника України. При­хиль­ність долі незмінна. При­ско­ре­ним тем­пом, ніби намагаючись на­до­лу­жи­ти прогаяне за тоталітаризму, при­­хо­дять посади, давно заслужені по­чесні зван­ня і премії. Та його най­ви­ще зван­ня - художник, а найвищі здо­бутки - йо­го твори і учні-ху­дож­ники.

Склотвори Бокотея вийшли на сві­то­вий рівень. З 1983 до 2006 року пер­со­нальні виставки його робіт від­ві­да­ли Санкт-Петербург, Париж, Нансі, Ван-­де-Ша­тель (Франція), Льєж, Ут­р­е­хт, Ста­ван­ґер (Норвегія), Краків, Будапешт та неодноразово експонувалися у Ки­є­ві і Львові. Вислів “скло Бокотея” став сво­єрідним фірмовим знаком, озна­чен­ням мистецького явища. Його твор­чості присвятили поезії росіянин Ро­берт Рождєственський та француз Ді­дьє Ранс. Благородна вдача не до­зво­ляла задовільнитися індивідуаль­ни­ми успіхами. Андрій Бокотей праг­не включити українське склярство у про­стір сучасного світового мистецтва і показати світові досягнення украї­н­ців. З 1989 до 2004 року він влаш­то­вує у Львові шість міжнародних сим­по­­зіумів гутного скла. За його іні­ці­а­ти­вою у Львові створено унікальну ко­лек­цію художнього скла, яка стала ос­но­вою відкритого у 2006 році музею.

Він все заслужив своїми здіб­нос­тя­ми  і людськими якостями. Тому й спри­й­маються всі його успіхи зако­но­мір­ними, а нагороди логічними і не­у­ник­ними. Він не шукав звань і від­знак, вони самі знайшли його. Він не зда­вався і не прислуговував, його не зв­абили натяки й обіцянки тих,  що не вірять у душу і її безсмертя. Адже він власними очима спостерігає як тво­риться твердь, як безіменна скло­ма­са перетворюється на одухотворені фі­гури і він дає їм переважно нейт­раль­ні назви -“Відпочинок”, “Сидяча фі­гура”, “Троє”, “Жіноча фігура”, “Та­нок”, “Вершник”, інколи філософські - “Версії”, “Народження матерії”, “Ме­дитація”, а то й іронічні - “Візок”, “Скло­дув”, “Іграшки для дорослих”. Та назви лише стартова точка для ро­бо­ти фантазії, максимального вклю­чен­ня асоціативного ряду, відвертого захо­плення несподіваними інтер­пре­та­ціями. Його твори класичні, якщо ро­зуміти під цим їх здатність за­пов­ню­вати, оживляти інтер’єри і впли­ва­ти на глядачів, вони музейні, якщо ма­ти на увазі їх майже генетичну екс­по­зиційність, виставкову придатність, во­ни також неймовірно сучасні чи мо­дер­ні, якщо оцінювати їх не­кон­венційність, новоствореність кожного з них, несхожість на щось вже бачене.

Андрій Бокотей не має розкоші віль­ного часу. Його час заповнений спра­вами важливими і необхідними, ча­сом марудними. Але йому легко за­ли­шатися собою (згадаймо гене­а­ло­гію),  йому не складно відвідати кот­русь з європейських столиць, та най­ми­ліше приїхати у рідне Закарпаття і зу­стрітися з ріднею у родинному нині Чи­надієві та із земляками й колегами в Ужгороді й Мукачеві, де у червні й лип­ні 2007 року вперше на малій бать­ківщині відкрилися виставки скла Бокотея. Виставку вчителя до­пов­нили твори його найближчих по­міч­ників, чудових художників скла Анд­рія Петровського і Віктора Мель­ни­чука та художні роботи його сту­ден­тів Катерини Ганчак, Евеліни Три­н­цолин, Христини Кані, Остапа Іва­ни­ши­на. Ініціатором, “про­во­ка­то­ром” і ме­діатором виставки став уж­го­род­сь­кий скульптор Василь Роман, що ви­ставив свої скульптурні форми у “спів­існуванні” зі склом. Його спів­пра­ця з Андрієм Бокотеєм почалася зі спіль­ної роботи над надгробком уж­го­род­ському ректору Володимиру Слив­ці.
Спільна праця породжує довіру і співпереживання, заряджає енергією до майбутніх діалогів у сфері фор­мо­тво­рення, образотворення. Та будь-який діалог виникає з незкінченного вну­трішнього монологу, розмови з со­бою на самоті, коли настає заповітний мо­мент, коли відступає вогонь і ту­жа­віє маса скла, а відблиски полум’я ви­хоп­люють різні ракурси обличчя ху­дож­ника, який щойно пережив разом з вогнем і повітрям таїнство наро­дже­н­ня склотвору, і зосередженність робо­чо­го моменту поступово поступається ледь помітному нальоту задоволення і пе­реходить у самозаглиблене спо­гля­дан­ня. А витвір зі звичайного гутного скла перетворюється у художню до­ро­го­цінність, набуває блискучих бла­го­род­них ознак, стільки разів ви­про­бу­ва­них у життєвих колізіях автора, і сві­титься добром, яке примножується в душі художника завдяки його по­стій­ному здійсненню.