Петро МІДЯНКА: МАЕСТРО З ЦЕНТРУ ЄВРОПИ
Ім’я Адальберта Ерделі завжди було притягальним, навіть у часи тотальних заборон, коли художника вважали за космополіта. Юрій Луцький, «англік з Коломиї», не соромився того, що він космополіт, але це було у вільному Торонто, а не в сталінському Ужгороді, де Ерделі свобідно творити просто не міг, а його демократичне й елітарне водночас мистецтво виявилося потрібним хіба що для замовлень чиновників.
Ерделі тривалий час спочивав на Кальварії несправедливо забутий, і коли мені наприкінці 80-х років довелося про це говорити на сторінках тільки-но утворених тоді «Новин Закарпаття», то офіційний мистецтвознавець пані Біксей у своїй статті жовчно зреагувала бородатою сентенцією - «служіння муз не терпить суєти». Моя стаття мала назву «Ерделі помер не в Парижі», що було й справді так, а згодом написав про художника великий цикл віршів, які видали як на сьогодні допотопною множильною технікою викладачі Ужгородського художнього училища. З-поміж модераторів того видання був також Іван Іванович Небесник, людина дуже креативна, дуже закарпатська, котрий згодом очолив ЗХІ ім. А. Ерделі.
Для написання такого солідного дослідження - монографії «Адальберт Ерделі» - Іван Небесник доклав чимало пошукової праці. У книжці читача приємно вражає добра стилістика тексту, добір ілюстративного матеріалу. Якщо до 100-річчя Ерделі не було жодного респектабельного видання, то на сьогодні ми його нарешті маємо.
Іван Небесник вдало продумав саму композицію книжки: біографічні моменти художника, його побут в Европі й на Закартатті, реакція мистецької критики, соціологічні моменти життя тих країн, до складу яких входило Закарпаття протягом творчої діяльності Ерделі. Майже вперше з цього дослідження читач довідується про широту творчої натури художника: окрім «академічного маляра» з пристойною на той час художньою освітою, Ерделі створив автобіографічні романи «Імен» і «Дімон», зробив прекрасні щоденникові записи з французького періоду життя. На сьогодні маємо повну уяву про одне «з найгарніших сіл Франції» - Ґаржілес, про тих, хто сприяв цій творчій поїздці художника. Автор книжки ідентифікував загадкових осіб з ерделівських картин і щоденникових сторінок. Адже досі не було встановлено реальне прізвище таємничої Женев’єв. Варто відмітити й суттєву деталь: проаналізувати міжвоєнний період, надто віддалений од нас у часопросторі, зробити стовідсоткову автентику фізичних осіб, мистецьких інституцій у багатьох сучасних европейських країнах виявилося б нелегкою справою без належного авторського ентузіазму, зрештою, без закоханості в творчість і педагогічну справу самого Ерделі.
З книжки Івана Небесника особистість Адальберта Ерделі постає перед читачем і дослідником модерною і европейською. Хоч Ерделі мав переважно угорсько-швабське оточення і в Закарпатті, і в містах його студій та малярського вдосконалення - Мараморошсиготі, Будапештті, Кечкеметі, - його причетність до Нодьбанської школи не є випадковою. Колись, за часів Бачинського, Великобаняйський деканат з угорсько-румунськими, русько-угорськими вірниками був складовою частиною Мукачівської греко-католицької єпархії... Хоч це не було історичне Закарпаття, однак велика руська релігійна адміністратура включала сюди й Нодьбаню, Нодьварад, Нодькарой. У Центральній Европі того часу пересікалися не лише польові межі, а й художні школи, фундатори цих шкіл. Шімон Голлоші, Гаврило Глюк народилися в Сиготі, там вчилися Ерделі, Клочурак, Бачинський, Бендас.
Іван Небесник скрупульозно дослідив студійні сліди Ерделі в юності, його перші мистецькі успіхи. Молодий Ерделі малював Катедру в Мюнхені й Катедру в Ужгороді. Про останню в одному з річників «Зоря-Hajnal» писав, як про символ русько-мадярської єдності.
Небесник пише, що ні Мюнхен, ні Париж, ні, тим більше Ужгород, не принесли художнику особливого достатку. Зависокий для цього був мистецький бренд фахового вчителя академічного малюнка й неперевершеного віртуоза модерністичної композиції, імпресіоністичного повітря, карпатської джерельної води й міщанських драперій. Бренд Ерделі, здається, не настільки в копіюванні манер і смаків Оскара Уайльда, як у власній естетській витонченості й педантичності. Гардероб маестро в Мюнхені нараховував 26 сорочок! Пабло Пікассо невідомо що закладав у «Пральні на плоту», але «пралі Едгара Дега» затримали молодому піжону Адальберту саме таку кількість високоякісної чоловічої екіпіровки на запонках! З таким смаком малювати недолугі картини, виставляти їх у европейських салонах було недопустимо.
Іван Небесник не оминає мовного спілкування й етикету Ерделі: бережанська говірка українських діалектів, досконале володіння всіма центральнозакарпатоевропейськими мовами, наполегливе вивчення французької в Ґаржілесі й Аржентоні, добра начитаність дозволяли майстру мати контакт з вишуканим товариством і простолюдом.
Мені в Ужгороді, коли ходив у пошуках «Лексикону Реваїл» з мапою Марамороша, довелося чути, як приятелі Деже Задора обурюються з приводу непідметеної ярди-тротуару й нікчемної української пенсії. Це було середовище Ерделі, для якого пахуча сигара - норма, вишукане спілкування - також. Про це можна писати до безконечності, але Іван Небесник зробив усе в міру й усе толерантно. Доконечна кількість фотографій, раритетних та архівних матеріалів з прізвищами власників, достатній вибір фоторепродукцій, унормоване число цитувань та посилань позбавляють цю книгу від суконності чи, даруйте, «фірясини», тобто звичайнісіньких опилків.
На жаль, дещо непроясненою залишається історія картини зі севлюської шпитальної каплички, котру мали просто знищити, як знищили й могилу самого єпископа Олександра Стойки на місці нинішнього скансену. Та й чи доцільний такий достеменний коментар у престижному й ошатному виданні?
Погляньте на картини Адальберта Ерделі - побачите великого художника, прочитайте щоденники - відчуєте трепетне серце митця, на чолі якого сам Божий перст. Він фасцинантний з Аглаєю Серені, котрій другорядний його мистецький світ, але першорядна чоловіча врода й не аж таке хмарне на ті часи становище педагога. Він неординарний навіть у почеркові на фірмовому бланку кафе «Термінус», вокзальної паризької кав’яреньки з якимось вишуканим печивом та абсентом.
Небесник постійно на пульсі ерделівського шарму, навіть у похмурому першому радянському десятилітті з купальнями Синяка й москалем у цьому курорті.
За життя Ілона Цайскі зверталась до сина: «Майн лібе Бийло!» Поліетнічність Закарпаття була реальністю й для родини Ерделі. Не випадково післяінфарктник Бийла Ерделі перебував у ревматичних купальнях швабського Синяка, де не тільки цілюща ялинова хвоя, але й те материнське оточення зі щоденними побутовими клопотами виперання й прасування серветок, готуванням індички з лимонним соком, накрохмаленими носовичками в накладних кишенях піджаків і фраєрською косицею в петлиці.
Літні батьки самого Адальберта часто присутні на полотнах художника в оточенні розквітлих пеларгоній й засклених веранд: такий був патріархальний побут Паланку, відрізняючись від Ґаржілесу строгішим кліматом, бо в Ґаржілесі навіть у грудні декоративні вазонки й пещений розмарин на газонах попід мурами церкви романського стилю, запахущий, як еротична Женев’єв Ґожар.
Жінки часто присутні на картинах Адальберта Ерделі: Магда Мандель, Аглая Серені, Магдалина Сливка, Тетяна Яблонська, Клара Керечанин-Балог. Але на полотнах маестро й вище начало - Господь і похідні від нього: єпископ Стойка чи той святий беатифікований у німбі, що кладе скуфію на голову хлопчика, котрий планерить на палітрі понад Европою, понад Закарпаттям...
Коли б не було цієї розкішної книжки Івана Небесника, то творчість і приватні та побутові стосунки Адальберта Ерделі зі світом були б для нас в рамках того несусвітнього криміналу, що трапився в помешканні художника за кілька метрів од траси, яка йде в напрямі того міста Словаччини, де Ерделі виставляв свої перші картини.
Колись ми з Іваном Ребриком сфотографували поета-бубабіста Олександра Ірванця на фоні простої порти Ерделі. Сашко вперто скористався досвідом маестро, поставивши свої драматичні твори на сценах Мюнхена й Шгудгарта. Порта не була ні мурованою, ні кованою, навіть без таблички, властивої Ужгороду: «Vigyáz a hámis kutya» - «Обережно! Злий пес».
Книжки Івана Небесника не було б без харизматичної підтримки його колег із ЗХІ ім. А. Ерделі панів Павла Балли та Михайла Сирохмана. Останній свої знання французької й української мов активно використав при подорожі до місць Ерделі у Франції й редагуванні та перекладах щоденників. Не було б її без підтримки земляка Адальберта Ерделі пана Віктора Балоги, який певний час вчився на батьківщині художника в Загатті й був мером міста, в якому мала нерухомість родина Ерделі.
Кажуть, що при фінансовій підтримці угорської столиці вийшов розкішний альбом Ерделі. Що ж, Будапешту зобов’язаний сам Ерделі, як Кечкемет і Пешт мають гуманістичні обов’язки перед самим майстром...
Іван Небесник зафіксував у книзі метрику парохії Загаття, де Ерделі має оригінальне українське прізвище Гриць. Звичайно, цього недостатньо, щоб творити з художника радикального патріота української національної печі-фортеці з баняками та рогачами. Це не дає підстав підводити Ерделі в Арпадовичі й сасини-сакси. Адальберт Михайлович Ерделі є европоїдом хоча б у тому значенні, що тривалий час мешкав по замках: Мукачево, Ужгород, Ґаржілес, не кажучи про його спосіб життя й картини.
Український культурний світ має нарешті книгу, яка виставила найкращу марку нашого образотворчого мистецтва - художника Адальберта Ерделі. Як той святий вінчав голову обраного хлопчика на палітрі шапочкою, так і Адальберт Ерделі тремтів над кожним юним обдаруванням, не жаліючи йому теплоти великого серця, грошей, капелюха чи черевиків. Нині нам дуже потрібен естет Ерделі, саме естет, а не розфарбований глобаліст з «Орбітом» і презервативом та номіналом картин Ерделі
Іван Небесник досяг своєї мети. І це чудово. На могилі Ернеста Юста на Калварії викарбувано такі рядки: «Fater unser dein Zill ist erreicht». Добре, коли мета людини багата. Як у Маестро з центру Европи. І в продовжувачів його справи.