Петро СКУНЦЬ: Тільки будьте, Іване Чендею!
Завжди так виходило, що день народження ми святкували окремо. Адже він у нас - в один і той же день. І мої гості не завжди були б у вас бажаними, а ваші - в моїх гостей. Кажу - гостей, бо сам я ніколи не був господарем своєї долі, я довірявся їй, долі. І коли я був ще студентом, доля мене звела з вами. Не стану лукавити: перша дорога до вас була довгою. Ви сиділи у найбільшому кабінеті Спілки письменників, а я йшов до вас по килиму, і ця дорога мені була довшою, як дорога до школи, в яку я ходив із далекого присілка.
---------------------------------------------
Іван Чендей та Петро Скунць сьогодні вже по той бік. І поза всяким сумнівом - обоє вони залишаються духовною опорою для дуже багатьох в Україні й поза нею сущих. Стаття написана до вісімдесятиліття Івана Чендея. Та й собі написав - “Собі на 60-річчя”:
Некрологів я написав до блуду
про тих, кого любив і не забуду.
І от самому смерть у спину дише.
Ба хто мені некролога напише?
Той - у служаках, той - авторитет.
Пожду. Аж поки зродиться поет.
Автор запропонував ці речі до травневого “Екзилю”.
Скажу відверто, мені показались ви холодним начальником. Та, очевидно, зваживши на мої цураві шахтарські бокончі (брат-шахтар подарував), ви собі щось надумали. І через пару днів мене запросив бухгалтер письменницької організації, вручив мені 20 рублів. Та це ж майже стипендія!
Нас дуже хотіли посварити. Коли я, вже після університету, служив (нашим?) Збройним Силам на Далекому Сході, мені писали: «А от Чендей на чергових зборах сказав: «Скунць в’їхав на білому коні в літературу».
Може, й так. Але з того білого коня давно сталася шкапа. Ще тоді, коли вони навіть на віддалі в 12 тисяч кілометрів хотіли нас посварити.
В тому, що ми не посварилися, очевидно, ваша більша заслуга, як моя. Адже ви й Дмитра Кременя, що не був янголиком, тримали терпляче біля своєї виваженої натури.
І коли ви для мене були просто чоловіком не моєї «файти» (я жив своїм буйним, а не вашим нібито спокійним розважливим життям), я не знав, що вас хочуть просто знищити. Як людину, котра чи не єдина в Закарпатті має силу протистояти брутальним заїзним хлопам, що конче хотіли наступити брудними чобітьми на душу гордому народу.
Тоді ще наш народ був гордим.
Вас тоді виключили з компартії. І ви умовили мене вступити до неї. Щоб у письменницькій організації, де все вирішувалося на партійних зборах, була своя людина.
Тоді виключення з компартії означало навіть більше, ніж невступ до медведчуківської партії, котра зашморгнула багатющу державу на ефіопському рівні, користуючись Президентом, що прийшов до влади по закупівельних цінах.
А після вас - «пошла писать губерния». На Закарпатті в антинародні потрапили єврей Кривін, мадяр Ковач, українець Скунць і навіть поміркований щодо влади Мейгеш. Бо потрібно було задушити «гідру, що піднімає голову» (вислів мого видавничого директора).
Ой, хлопці-комсомольці, які в шістдесят, і в сімдесят літ із комсомолу не вийшли! Комсомольського азарту у вас вистачало, а розуму, який тоді нічого не коштував, ви так і не пробували набути.
Але чого я до цих хлопців звернувся - вони й нині при владі, і результати їхньої любові до народу наяву.
Я до вас звертаюся, Іване Михайловичу, - як до людини, що при владі не була, але умами володіла і володіє.
Коли вам захотіли повернути компартійний квиток, ви, наскільки знаю, за ним не пішли.
Я компартію теж покинув, коли став головою крайового Народного руху. І знаєте, чому я тоді нічого не боявся? Бо однодумцями в мене були Іван Чендей, Іван Мешко, Фелікс Кривін, Юрій Керекеш - люди, які навіть у дрібницях чесні до кінця, а вже у великому ділі...
Ми ж не були тими, хто не має чого втрачати, крім кайданів. Ми мали народ із собою, за собою, а головне - перед собою.
На жаль, цей народ занепав за роки незалежної України більше, аніж за відверто антинародної влади. А полчища графоманів, що окупували літературу, не дають нам право на довіру до літератури.
Тож будьте, Іване Чендею! Навіть якщо літа не дозволяють вам писати - будьте. Як духовна опора. Не тільки для мене, а й для молодших. А такі серед них є, Іване Михайловичу! Будьте з нами, будьте з ними.