Петро МІДЯНКА: Є така країна СКУНЦІАНА
З втратою Петра Скунця й без того мале Закарпаття ще більше змаліло й змізеріло. Ужгород став менш колоритним і привабливим у своїх вічно заклопотаних прагматичних мешканцях Цегольні, Болотини й Боздоша. Петро Скунць був культурною “Marchia Ruthenorum” близько півстоліття й ця марка додавала значимості Закарпаттю в цілому слов’янському світі.
Петро Скунць був непомірно совісним і толерантним у ставленні до свого народу: чи то був радванський циганин, чи бомж з площі Корятовича, чи рафінований інтелігент з Винничної.
Міжгірська Верховина дала його серцю всі необхідні живильні соки, і він скаржився, що перед вікнами його дому на проспекті Свободи нема жодного дерева. Це після міжгірського присілка Прохідне бачилося поету якимось люмпенським дикунством.
Міжгірська Верховина дала його серцю всі необхідні живильні соки, і він скаржився, що перед вікнами його дому на проспекті Свободи нема жодного дерева. Це після міжгірського присілка Прохідне бачилося поету якимось люмпенським дикунством.
Про єдність Природи й Людини він писав у “Розп’ятті”. Не на стільки там був стержневий, розп’ятий на воротах гуральні Іван Кубинець, батько нашої шкільної прибиральниці, як, скажімо, послання до Мар’яни Данканич, епіграф з листа якої взяв Петро Миколайович до свого тексту.
“Розп’яття” я читав студентом, певний час спілкувався з Мар’яною, котра хотіла, “щоб люди походили від квітів”.
Петро Скунць стояв осібно від своїх колег-шістдесятників, хоч не мав табірної долі, як Микола Руденко чи Василь Стус, був членом КПРС за вимогою видавничої посади й був шельмований, як це зазвичай буває, найбільше земляками.
Скунць був і комунікабельним, і замкнутим, і дуже тямущим у редакторських та літературних справах. Чиюсь бездарність мусив плуганити своїм потужним талантом. Це призводило до стресу, до чарки, до надмірного паління й нехтування далеко не здоров’ям нинішнього “жирного кота”.
Головне, мабуть, не спосіб життя поета в його всебічних слабостях, а те, що він написав. І премія ім. ТарасаШевченка тут якось на задньому плані, і його впевненість та непоступливість. А от тексти Петра Скунця - це класика в смислово-понятійному, в силабо-тонічному плані безперечна. Майстер епічного вірша, майстер експромту, віртуоз поетичних присвят, зовсім не таких, як на телеканалі “Тиса” й радіо “Закарпаття-FM”, а присвят вищого пілотажу.
Зі Скунцем я, на жаль, спілкувався мало, хоч саме він після Василя Вароді написав мені передмову в тодішню “Молодь Закарпаття” й рекомендацію в НСПУ, він також умів закрити рота плаксивому студентику: “Ми теж не мали телефонів і не хникали”.
Знаю, знаємо всі, яким будівничим української Незалежності був Петро Миколайович Скунць. Він не боявся ні обкомівських секретарів, ні якихось інших босів: “Вони мені не страшні...”
Коли йому не писалося - на те було багато причин - перекладав, перекладав також вишукано й гарно, робив це вимогливо й цього вимагав від інших.
Будучи скупим на похвалу (бо хто з питоменних верховинців на це щедрий), він хвалив мою публіцистику, докоряв дуже інтелігентно.
Іван Франко писав про “вічного революціонера”, Петро Миколайович був “вічним опозиціонером” до захисників зла, мороку, темряви, безпросвіття. Йому до останніх днів не подобалися правлячі кола: не могли ніяк у ньому поєднатися велика любов до України й ненависть до її Сатурна, що пожирає власних дітей.
Усі знають, що Скунць вживав, але дуже шляхетно вальсував на бенкетах з вишуканими ужгородськими дамами, запально мітингував, мені імпонувала завжди ємність його слова, хоч я також Петро Миколайович, але зовсім-зовсім інший, і точнісінько такий закарпатець, яким був Скунць.
Петро Скунць за життя був удостоєний комсомольської премії ім. Дмитра Вакарова за поему “На границі епох”, як і його теж, на жаль, уже покійний кум Василь Вовчок. Суперечлива постать Вакарова, який своєю ортодоксією в Ізі “задирав мадярів”, Петром Скунцем змальована талановито, мудро, без обов’язкового тоді пафосу.
Петро Скунць ніколи не був одіозним, але був людиною “з вершин і низин”.
Востаннє його бачив перед святом Миколи Чудотворця на книжковому ярмарку. Оскільки ми в Спілці були обидва Миколайовичі, а в нього ще й син Микола, то зазвичай випили по чарці. На прощання я поцілував його в сивий вус, за який юний чемпіон Львова з боксу поет Віктор Неборак хотів посмикати.
Переді мною були “Сонце в росі”, “Погляд”, “Розп’яття”, “Один” - епохальні книги, епохальний поет, за яким сьогодні по-людському жаль, по-людськи сумно:
Не сумуй, кохана,
Що береться осінню чоло,
Є така країна Франкіана,
Де зів’яле листя ожило...
Є така країна Скунціана!