Петро СКУНЦЬ: Чи належить мистець до ЕЛІТИ?

[ekzyl]

У наших політиків саме слово “елі­та” викликає майже таку ж реак­цію, як у сексуально стурбованого мо­ло­­дика “ерекція”. Бо еліта - то щось най-най… І неважливо, чи най­муд­рі­ше, чи найдурніше, чи найтупіше, чи най­низькіше. Є елітна розсада по­мі­до­рів. Але єсть елітні бики-заплід­ню­­­ва­чі. Політикам ближче другий варіант - стати запліднювачами нації. Для цьо­го в їх розпорядженні, крім на­шу­мі­лої “Віагри”, чимало східних сти­му­ля­то­рів, не доступних затурканій чер­ні. І ін­телегенції також. Бо що таке ін­те­лі­гент? Це слово виникало відразу в ба­га­тьох державодержатилів, а в де­ко­т­рих, як відомо, збуджувало рефлекс ха­­па­тися за кобуру. Особливо дра­ту­ють вла­ду митці незалежніші з інте­лек­ту­а­лів, що витворюють свою мо­дель сві­ту.

Не любив інтелігенції, зокрема ­- Ле­нін, вождь робітничого класу, хоч сам був вихідцем із різночинної ін­те­лі­генції і між робітниками бував хіба що на мітингах. Ти все ж оминути твор­чості Лева Толстого, що був на той час у Росії царем умів. Писав про мо­гут­ній талант з революційним забез­пе­чен­ням: “Лев Толстой як дзеркало ро­сій­ської революції”.

Зізнаюся, під час університетських сту­дій я так і не зміг возз’єднати цю ро­­сійську революцію з Толстим.

Згодом, побувавши в Казанському уні­­­верситеті і навіть посидівши за пар­тою, де сидів Ленін, я спробував з’я­су­ва­ти в екскурсоводів, чи справді Ле­нін так гарно вчився, що ми, всі інші, тіль­ки ганьбили високе звання сту­ден­та. Оскільки гостями університету бу­ли відомі письменники з усього со­ю­зу (проходили дні Горького на Волзі на честь 90-річчя письменника), явні мі­фи нам не розповідали, але й прав­ди казати не наважувались, адже нас су­проводжували мовчазні наглядачі з ЦК Компартії. Нижче по Волзі, в Си­м­бірську-Ульяновську, показали нам дво­­­­поверховий дім, у якому жили Улья­нови. Скажу вам, я б не проти жити в та­кому домі. І в гадці б немав ніякої там ре­волюції. Пізніше я побував на квар­­ти­рі у Леніна в Кремлі. Троць­ко­го, що за­х­опив було царські хороми, Ле­нін гнів­но потурив, то й сам не міг уже там посилитися. Але й ця квар­ти­ра, що за­свід­чує скромність вождя, ме­ні скром­ною не видалася. Власне, ме­не в ній ці­ка­вила тільки бібліотека. Уявіть со­бі, я там побачив чотири­том­ний “Сло­­варь ук­раїнської мови” нашого Грін­­­чен­­ка. Бу­ли й твори Драгоманова. Але най­­ці­ка­віше шо я почув від ескур­со­во­да, - Ле­нін за все життя не бував на Ук­ра­їні. А писав про українські проб­­ле­ми, ніби во­ни йому боліли. От що зна­чить геній або ж нахабство го­во­­ри­ти те, чого не зна­єш, із пе­ре­ко­на­н­ням, ні­­би тобі ві­до­ма правда, одна на всіх.

По крові Ленін був інтернаціо­ліс­том - пишуть по-різному, але в жи­лах його ніби і швед гуляв, що за­ги­нув під Полтавою, верх над ним брав “друг степів“ калмик, закрався нібито єв­рей, а росіянин усю цю суміш при­крив сло­в’ян­ським прізвищем. І я про це не пи­сав би, та коли був роз­він­ча­ний культ особи Сталіна, ніхто ще не зва­жувався визнати порочною саму сис­тему, все по­яснювалося відступом від засад марк­сизму-ленінізму. Тоді й по­чали нас обережно підводити хлоп­ці, яким тяж­ко даеться звук “р”, до дум­­ки, що не буває справжнього по­лі­ти­­ка-інте­лі­ген­та, котрий не мав би до­міш­ку єв­рей­ської крові. Леніна вони вва­жали ін­телігентом, отже, спорід­не­ним.

І ще вони твердили: після Леніна ім­перією ніразу не правив росіянин. Ста­лін - чи то грузин, чи то осетин. Хру­щов та Брежнєв - українці.

Про те, що українським геть­ма­ном довго був Лазар Каганович, не зга­­ду­ва­ли. Переходимо до Йосипа Джу­га­шві­лі, що став Сталіним.

Кажуть, потяг до прекрасного змал­ку в нього був, сам писав вірші. Коли був створений гімн Радянського Сою­зу, виникла проблема з його перекла­дом­ на грузинську мову. Ну, ніяк він не вкладався в грузинську поетику. Пе­реглянувши всі варіанти пе­ре­кла­ду, Сталін вибухнув злобою на зем­ля­ків-поетів: “Самому, чи що, пере­клас­ти?“ І переклав би, бо його політичні тво­ри, які мені доводилося вивчати, а ок­ремі збереглися у власній біб­лі­о­те­ці, - це маразм на народному рівні. Мої однокурсники завжди віддавали пе­ревагу Сталіновим творам над Лені­но­вими. Ленін користувався тільки ви­чи­таними фактами. Лише коли при­й­шов до влади, почав щось мудрувати в прак­­тичній площині. Типу, як орга­ні­зу­­вати робсельінспекцію чи коопе­ра­цію. Все ж виявилося таким же не жит­тє­здатним, як його статеві клі­ти­ни. При­рода, хоч і безглузда, але по­зба­ви­ла Леніна продовжитися в дітях. Од­нак вона виявилася на цей раз без­си­лою: ре­волюційні збоченці всього сві­ту ви­значили себе дітьми збоченця Ле­ніна.

Тепер ми знаємо, що розумна Ев­ро­па боялася революції в ії азіат­сь­ко­му, російському варіанті. Мовляв, у них би, просвіщених, все було в міру. Не будемо залазити в нетрі далеких фран­цузьких революцій. У щойно про­­житому ХХ сто­літті Леніна зі Ста­лі­ним можна спи­са­ти на азіатчину. А як же батьківщина Ґьо­те, Канта, одна з наймудріших націй сві­ту, могла під­да­тись стадним ін­стин­к­там, мов за­гіп­но­тезована?

Гітлер так само, як Ленін, на глузд не дуже зважав, зате умів знаходити точ­ки, відповідальні за низькі ін­с­тин­к­ти. Хоч сам забавляється малярством, ін­телігенцію в спільники він не брав. Бо зневажав її, як кожен невдаха, ам­бі­ції якого неспівмірні з можли­во­стя­ми. Але сам себе Гітлер у стаді ніколи не ба­чив, тільки над стадом. І сорат­ни­ків сво­­їх наближав до себе тільки над ста­дом.

Був такий архітектор у гітле­рів­сь­кій Німеччині - Шпеєр (прізвище за­пи­сано на слух). Він мав возвеличити Ні­меччину в небувалих забудовах сто­ли­ці. З ним Гітлер іноді дозволяв собі по­говорити по-дружньому: “Шпеєр, - впли­вав він душу, - ми з тобою зовсім ін­шої раси, як ці маршали, гауляй­­те­ри, ми обидва - митці!”

Архітектор справді своїми тво­рін­нями ніби підминав землю, вони всі­да­ли­ся на неї громіздко, мов назавжди.

А ви бачили зразки сталінської ар­хі­тектури? Та придивіться до споруд Вер­ховної Ради, Кабінету Міністрів, Ад­­­мі­ністрації Президента в Києві. Во­ни не стоять на Землі, вони тиснуть на пла­­нету, наче прагнуть зірвати її з ор­бі­ти.

Вони не запрошують до себе, а від­штов­хують.

В Ужгород навідався якось Борис Єго­­ров - російський письменник, що брав участь у боях за наше місто і на­пи­сав про це в книзі “Далі буде...” Хо­тів іще дещо уточнити, дописати на міс­ці.

А зустрівшись зі мною, по­скар­жив­ся: “В Ужгороді не можна працю­ва­ти, в Ужгороді можна тільки від­по­чи­ва­ти”.

Звичайно, в порівнянні із зачум­ле­ною Москвою, наше містечко ви­гля­да­ло курортним.

- А от мені тут найкраще пра­цю­єть­ся, - сказав я москвичеві. - Я не зміг би працювати в Москві. Я там без­божно втомлююся, навіть нічого не роблячи.

В нас навіть будівля, в якій осіла об­ласна влада, зовсім привітна, а піс­ля того, як сперед неї прибрали Ле­ні­на, взагалі виглядає доступною, не знаю, як там почувається Шевченко (йо­му, здається, звідти доведеться пі­ти, бо ласий шмат землі місто продає під забудову), але я певен, що без Шев­ченка площа стане правиль­ні­шою за формою і опустіє змістом.

Що творилося й твориться в бу­дин­ку влади - то одне. Але площа - На­родна не тільки за назвою, а й за при­значенням.

Являв тут народ, бувало, й свою стадну сутність. Коли я був студентом, па­м’ятаю, приїхали до Ужгорода ра­дян­ський та угорський компартійні вож­ді: Хрущов та Кадар. Народ, що тво­рив їм живий коридор, зажадав по­чути їхнє живе слово. Коли вождів про­штовхнули двері народної ради (так цей будинок називали в народі ще з повоєнних часів), площа, на якій ні­жилися під сонцем розкішні тро­ян­ди, задвигтіла під тисячами ніг і за­стог­нала, мов від орди. Юрба ви­ма­га­ла їй явлення лику вождів. І вони та­ки з’явилися на балконі будинку, і Хру­щов дав усім знати: «Дела у нас в стра­не идут хорошо!»

Ми ж, студенти, між собою по­жар­ту­вали, що комунізму на Закарпатті не буде. Сказав же Хрущов, що кому­нізм не за горами.

Вожді поїхали собі, а площа ще дов­го стогнала від дикості, яку ста­но­вить у собі людина у масі. Проте вона зна­ла й щасливі години - коли народ ви­ганяв з народної ради комуніс­тич­ну владу.

За Союзу вождів держави далеко не всі її громадяни могли побачити жив­цем. Але в нас, на Закарпатті, вони з’я­влялися. З Брежнєвим мені дове­ло­ся навіть жити по сусідству. Тоді йшли переговори в Черні-над-Тисою з керівництвом компартії Чехосло­вач­чи­ни. Москва востаннє спробувала вер­нути в своє лоно бунтівного Дуб­че­ка. Як відомо, скінчилися переговори оку­пацією Чехословаччини.

Брежнєв тоді зі своїм почтом осіли в готелі «Ужгород». Хоч, може, сам ген­­сек ночував деінде, - то було не на­­шого ума діло.

Проте один раз мене таки урів­ня­ли з генсеком. Не з Брежнєвим, але з Хру­щовим. Щоправда, це відбулося вже по смерті Микити Сергійовича.

Беру довідник «Шевченківські ла­у­­реати» 1962-2001. На 591 сторін­ці (до­­відник укладено за алфавітом) зна­йома лисина Хрущова. Мої вуса - на 491 сторінці.

А от брів Брежнєва немає. А могли бу­ти. Колись трилогія книги спогадів Бреж­нєва, хоч і написана літератур­ни­ми неграми, підлягала вивченню в кож­ному трудовому колективі. Ка­жуть, від того галасу, що виник нав­ко­ло тих спогадів, Брежнєв повірив у їх ге­ніальність і навіть збирався її про­чи­тати.

Сусідство із Хрущовим іще можна ви­тримати - він, будучи главою ім­пер­ської держави, прийшов поклони­ти­ся генієві Шевченку на його могилу в рік святкування 150-річного ювілею по­ета. А колгоспники наші вперше при цьому почали одержувати, хай і мі­зер­ні, але пенсії. Він щось таки хотів доб­рого зробити, хоча ті спроби були на­ївними, а в комуністичних злочи­нах була задіяна вся комуністична вер­хівка, що вижила при Сталіні, от­же - й він.

Та от бачу серед шевченківських ла­у­реатів звичайного літературного спе­кулянта Володимира Канівця. Цей, не покладаючись на талант, узявся роз­робляти безпрограшний на той час об­раз - Леніна. І премію взяв за ро­ман «Ульянови».

Та й це ще не верх блюзнірства у при­судженні Шевченківських премій. Най­брудніша постать серед лауреатів - Микола Шалюта. Це теоретик со­ці­а­ліс­тичного реалізму на Україні різав усе, що талантом звалось, без мило­сер­дя, але зі злорадством садиста.

І, звичайно, невелика честь потра­пи­ти в цю компанію.

Та все-таки, більшість митців, що удостоєні національної премії - від поета Бажана і до нашого Кременя, від Яблонської - до нашого Микити, від Білаша і до нашого Станковича - це люди, з якими варто було жити в одну добу.

Однак для мене немає жодного зна­­чення, хто став переможцем яки­хось кон­курсів.

Елітне для мене те, без чого не­мис­лимий завтрашній день.

Мистецтво - це лише один із про­я­вів сус­пільної свідомості. А отже - і не­сві­до­мості. І в ньому стільки нежит­тє­здат­но­го, як і у всіх інших сферах жи­т­тя.

Всі доцільно спрямовані суспільні ре­жими намагалися поставити собі ми­стецтво на службу і тим самим об­ла­городитися. Як не дивно, а саме фа­шис­тські режими найревнивіше ста­ви­лися до мистецьких уподобань. Гіт­лер нібито говорив, що до митців тре­ба ставитися, як до коней: вони не смі­ють бути ситими, але й голодними та­кож. Іспанський Франко визнавав, що пись­менників усіх без розбору на­ле­жа­ло розстріляти. Однак цього ро­би­ти не можна, бо це димарі, крізь які ви­­ходить чорний дим суспільства. Ка­жуть, ніби й Сталін якось урезонював чи то Єжова, чи то Берію: «А де я вам візь­му інших письменників?» Думаю, це легенда. Кінець кінцем жоден фа­шис­тський режим не прославився мис­­тецькими здобутками. Гітлер запи­су­вав­ся в одну расу з архітектором Шпе­є­ром. І що з того? Адже амбітні плани ар­хітектора могли реалізуватися тіль­ки за умови тривалої перемоги Гітле­ро­вого режиму. А такі режими недов­го­вічні. Найдовше тиранія трималася в Радянському Союзі. Але ж гавкну­ла­ся. Тепер твори, породжені соцре­а­ліз­мом, стали мотлохом. Навіть тала­но­ви­тий Роман Іваничук якось зізнався, що дякує долі, яка надоумила його пи­са­ти історичні романи. Бо інше, що зда­валося тривким, зійшло нанівець.

Але для мистецтва свобода буває не­безпечною не менш від тиранії.

Орієнтація на усіх - згубна на осо­бис­тості.

В кого сьогодні можна завоювати ви­знання. Народ проковтує, не змор­щив­шись, усе, що йому дають. А та мер­зота, яка вважає себе елітою і пла­тить казкові гонорари, все одно рано чи пізно падає пикою в гидоту, яку са­ма наплодила, і не змиє того навіть свя­чена вода, а мистецтво тим паче не об­лагородить.

До речі, бездарні митці нерідко ста­вали могутніми, навіть страшними по­літиками. Але даровиті полі­ти­ки не годні стати навіть посеред­ні­ми мит­ця­ми. Мабуть, річ таки в тім, що в по­лі­ти­ці не можна досягти ус­пі­ху, не за­нед­бавши душу.

Тому не раджу талановитим мит­цям іти навіть на запрошення у владу. А раптом знову потягне на мисте­цт­во? А туди нема дороги згори. Тільки зни­зу. Мабуть, тому, що вище нічого не буває.

Піддався було на політичну вудку великий актор Богдан Ступка.

Слава Богу, вчасно оговтався.

Україні ніколи не бракувало тала­но­витих людей. І совістю народу ста­ва­ли саме вони. Тому і не гріх вва­жа­ти їх елітою.

У ХІХ ст. то був, насамперед, Шев­чен­ко. У ХХ - Стус.

Але ж яка різниця між Шевченком і просто народом: однаково страж­да­ли.

Ба ні, не однаково.

Народ просто мучився своїм бо­лем. А Шевченко тим болем страж­дав.

Нині в нас засилля слова, яке не­вміє страждати.

Біль - то лише сигнал. А стра­ж­дан­ня - то вже мудрість дана тільки лю­дині в рослинно-тваринному світі.

Нова мистецька так звана еліта, що взяла собі в достоїнства всі пороги на­ро­ду, така ж скороминуща, як по­лі­тич­на.

Чому народові ближче Янукович, як Ющенко?

Бо свій чоловік. У тюрмі сидів.

А от Стус не сидів. Стус страждав.

Якщо моя свобода вирвалася з кар­церу Стуса, а не з «общаги» Яну­ко­ви­ча, я ще не закінчився як народ, що має свій елітний генофонд.

Тільки-но збирався завершити стат­­тю, але тут звістка: Закарпатська об­лас­на рада прийняла рішення про ви­знання в нас окремої нації - ру­си­нів.

Сталося. Серед таких умів записую се­бе в еліту без проблем.