Петро МІДЯНКА: Епопея століття
Рукописи не горять. Ця сентенція є дотичною й стосовно недавно виданого роману карпатоукраїнського письменника Юрія Станинця “Сусіди” до сторічного ювілею автора. Півстоліття Юрія Станинця замовчували як літератора, коли ідейно наснажені письменники могли безсоромно вкрасти з його вишуканого стилю, якщо не абзац, то бодай якусь тему. Подібне й нині робиться в глобальній мережі. Але те справжнє, пережите, вистукав Юрій Іванович на старенькому “Ромінтоні” в парохіаяльно-патріархальному спокої, воно й сьогодні нас чарує, не зважаючи на почасти надмірні описовості. Нечуй-Левицький, Коцюбинський, ці “артисти зору” були справжніми улюбленцями молодого підкарпатського письменника.
Угро-єврейський містечковий колорит Ужгорода, Мукачева чи Берегова міг цікавити якихось чужинців, але не Станинця. Єдиним поселенням зі статусом містечка українського на той час були Білки, у тій родючій Боржавській долині, що й Нижній Шард, але й Білки мало чим у способі життя відрізнялися від Шарду. Навіть Івана Ольбрахта цікавила Колочава (тепер банкіра Аржевітіна), та сам жидівсько-гендлярський елемент Нижньої Колочави.
Францухи (французи) своїх селян називали пейзанами. Отож, пейзанська чи пасторально-лісорубська тема є домінуючою в творчості Юрія Станинця. По-перше, в закарпатському селі - сама генеалогія Станинця, по-друге, закарпатці мали мізер містечкових поселень однонаціонального складу, по-третє, покликання, якому слідував сам письменник, також стосувався села. У селі шукали свою наснагу закарпатські барбізонці, художники Манайло, Коцка, Шолтес, почасти це стосувалося Бокшая та Ерделі. Годі уявити підкарпатського руснака в міських одягах, та й чи був він уже руснаком таким, може, як Фенцик, перед Олександром Кошицем, зрештою, й зараз міський руснак є глобалістом.
Життя закарпатського села, про яке пише Юрій Станинець у романі “Сусіди”, тай і передгірного, не було простим і легким. Чужинецькі суспільно-політичні чинники мали українця за бидло, тяглову силу, ховаючи цим його потужний інтелект, любов до прекрасного; мало це село на своїй шиї ще й далеко не слов’янських визискувачів, на відміну від сусідньої Галичини. Народ був довірливим і чутливим серцем, що і властиво сентиментальним та не вельми прагматичним східним слов’янам. З цього прийшлий люд дуже користав, з цього багатів, осідаючи згодом у тих же Унгварі, Мункачі, Берегсасі, даючи дітям медичну, економічну та зрідка політехнічну освіту. Гендлярський люд гуртувався в гетто, був лояльним до правлячих режимів. Ольбрахт описує як Едмунду Еґану винесли на таці три бокали білого, червоного, зеленого лікеру як мадярський триколор. Ірландець Еґан їх розорював, норвежець Рауль Валенберґ їх рятував...
Станинець як священик добре знав місію й гріхи “боговибраного” народу. Вже Юра Чорний з однойменного твору говорить корчмареві, гостячи бокорашів “давай вина, того палестинського”. Тому ж Юрі на старості корчмар пропонує “м’яку пачку” (щось на кшталт нинішнього вірджинського тютюну). Такі фрагменти знаходимо і в романі “Сусіди”, але про це пізніше.
Станинець був свідомим українським патріотом, читав пресу, але не думаємо, що на нього мали вплив націоналістичні упередження щодо не-українців. Як духовна особа Станинець любив життєву правду і в художній літературі, й ця правда виділяє його з-поміж багатьох сучасників.
Українське Закарпаття в романі “Сусіди” зображено саме таким, яким на ті часи воно було. Не прикрашеним, не ідеалізованим у кращих просвітянських традиціях, але і не без симпатій до власного народу. Антураж передгірського Закарпаття лагідний, по-південному пещений. Дуби, які йдуть на спорудження житла, граби, що підкреслюють м’якість боржавського пейзажу, затінок од крислатих волоських горіхів, родючі ниви з кукурудзами й конюшиною, блакитні небеса, рівна, як стіл, долина Боржави - творять неповторну ауру великих підгірських сіл.
Ми не маємо на меті переповідати сюжетні колізії твору, оскільки це достатньо фахово зробила в передмові до видання літературознавець Наталія Ребрик. Головні персонажі твору - Юра Станчук і Петро Костак, їх родини, здаються більше, ніж закарпатськими. Їх вроджена хазяйновитість і ощадливість, працелюбність та висока християнська мораль. Це відразу викликає симпатії досвідченого читача до персонажів, нехай вони опосередковано перегукуються в речах старих і добрих українських класиків. Але це далеко не карпатоукраїська травестія, де Петра Костака можна запідозрити в Миколі Джері, а Станчукову Марту в Нимидорі. Закарпатські сім’ї значно патріархальніші від центральноукраїнських навіть дев’ятнадцятого століття. Тут ширший історичний геопростір: в громадських стосунках, в суспільних обставинах, в середовищі, з якого виросли ці чудові, не зіпсуті прогресом люди. Натуральне господарство творило той цикл життя закарпатського селянина. З ним було пов’язане майже все, що робило цей нелегкий побут.
Осердям тут безперечно виступає церква, обійнята короною старих лип. До церкви лагодяться Станчуки, в церкві все видно при цілуванні Євангелія, при шикуванні вірників, при розпорядженнях кураторів не курити на церковному дворі, не грати там музикам і т. д. Дзвони в романі наділені надмогутньою очисною силою: великий чути аж у село Копаню. Церковщина, тобто церковні землі, це не пережитки коблини, попівської панщини, але обов’язок громади, яку очолює розумний і розважний господар Юра Станчук, утримувати власними стараннями свій храм і осіб, які служать у ньому, це вікова тяглість циркулярів Андрія Бачинського.
Достоїнство батьківської спадщини, права на своє, обране предками гніздов’я, захист та оборона - не малозначні в романі. Станинець родинний осідок називає обшарям. Персонажі роману “Сусіди” справді горді зі своїх престижних місць, які б ні за яку ціну не віддали зайшлим чужинцям. Бо в селі земля не землі рівня. Мошко як павук усіма можливими засобами намагається заволодіти престижним городом Петра Костака. Для цього він використовує звичний у таких випадках борговий папір-вексель, щоб через матеріальний вплив на іншого перешкодити Петрові в сімейному щасті. Зайда не бажає бачити в себе під боком заможного господаря з міцною здоровою родиною, яка є основою буття цих “брудних ґоїв”. Він вдається до брутальних і злочинних способів нищення. Авторитет, мудрість і розважливість, твердість характеру й непоступливість місцевого лідера беруть верх і в тому випадку, коли окружний начальник перевіряє скаргу щодо спорудження в селі громадської кузні. Добрі знання угорської мови допомагають Юрі Станчукові переговорити з паном і таким чином покласти скаржника Мошка “на лопатки”. Невситимими зостаються прагнення Мошка відсторонити вже одруженого Петра Костака від сім’ї. Адже в багатьох закарпатських селах різних округів відомі такі факти, коди місцеві жителі заробленими в Америці грошима викуповували від глитаїв прадідну землю й у такий спосіб забезпечували подальше прожиття родині. Станинець, на жаль, не згадує в романі тієї коломийки, яку співали мараморощани, де було найбільш чітко виражене жидівське засилля: “Ци весела горівочка, весела, весела. Та за тоту горівочку закупили села”.
Характерним для тогочасного Закарпаття було заснування антиалкогольних спілок та кооперативів. Подібне мало місце майже в кожному закарпатському селі. Автор “Сусідів” як священик був сам задіяний у таких справах і не міг не відобразити в творі фундацію руського кооперативу, що забирав з корчми Мошка добру половину прибутків. Як ґешефтар не мудрував, як не радився зі співплемінниками, здоровий глузд сільських верховод брав своє.
Окремою заслугою Юрія Станинця в романі “Сусіди” є неперевершені знання народного побуту - етнографічні замальовки, що є характерним для багатьох письменників такого штибу: Нечуя-Левицького, Свидницького, Лепкого. У Станинця прямо пахнуть зі сторінок висушена команиці, великодні й повсякденні страви. Сучасники про многі з них і не здогадуються: тенґеричаник (кукурудзяний хліб), завиваник (в сучасній кулінарній термінології - рулет). Досконалі знання народної архітектури, долинянських народних строїв, церковної атрибутики, обрядовості й ворожінь власне заворожують самого читача. Навіть та жидівка з хворою рукою мусить погодитися з християнськими вимогами ґоїв, бо в противному разі не буде зцілена.
Юрій Станинець - прекрасний знавець народних говірок Закарпаття. Тільки глибоко зацікавлена в народно-побутових справах людина може здогадатися, що таке чірь - вимочений у гноївці гриб-трутовик, з якого роздмухували вогонь від кресала. Перлини народних приповісток щедро розкидані по всьому творі: туди, де ні гріє, ні віє. Зі вродженою делікатністю напротивагу теперішнім подерв’янським та дерешам вжито колоритну закарпатську лайку: “бога ти жебрацького ”.
При чому більше лайок, тим більше - матюків, ми більше ніде не зустрінемо. Це приклад того, як делікатно й обережно треба поводитися з подібними речами. Зате мовними конструкціями роману можна досхочу насолоджуватися.
“Сусіди” як будь-який інший твір того часу має повчальний характер. У ньому нема якихось антисемітських настроїв, як дехто схильний думати. На той час це було нормальне життя й співжиття громади й ґетто. Повчальний в етнопедагогіці, в християнській моралі, в плані самозбереження. Чого варта одна прекрасна долинянська пісня: “Скоком, коню, скоком...” У ній увесь Станинець і його народ. Тут усе на своєму місці, тут нічого не можна додати ні відняти, покращити чи погіршити. Задля цього варто “Сусідів” не тільки прочитати, але й перечитати.