Сергій ФЕДАКА: НОВЕ ЖИТТЯ СТАРИХ КАЗОК

[ekzyl]

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ - ДЕЩО ПРО АНГЕЛІВ
Ці тексти написано якою завгодно субстанцією, тіль­ки не отією, що зветься Сергієм Федакою чи як там його ще. “У меня было сорок фамилий, у меня было семь пас­­портов…” У житті кожного грішника, що пізнав таїн­ст­­во складання літер у слова, настає момент, коли ти від­­суваєш набік усі нагальні наукові статті і газетні па­м­фле­ти, листи і доноси, інструкції, методички, рецензії, по­­яснювальні записки, анкети, експертні оцінки, схожі на са­мороздягання інтерв’ю зі своїми найкоханішими воро­га­ми - та мало чого тільки не доводиться писати людині! По­чуваєшся “Титаніком”, котрий всупереч усім чітко ви­зна­ченим правилам гри раптом нахабно таранить знач­но більший за себе айсберг писанини, з якої іншим видно тіль­­ки часточку. Відкладаєш те, що ще мить тому зда­ва­­лося тобі головною справою усього твого загалом не­вда­­лого життя. Відкладаєш історію краю, котра більше схо­жа на історію хвороби. Відкладаєш, знаючи, що нара­зиш­ся на образи редакторів і колег, замовників і началь­ни­ків, усіх отих дівчат і хлопців, що творять твою еко­ло­­гічну нішу. Відкладаєш навіть всупереч власним прин­ци­пам. Бо навіть найбільш пропащій людині притаманно об­манювати себе тим, ніби вона має якісь принципи, ко­т­­­рими поступається тільки у виняткових ситуаціях. Від­­кла­даєш так, як хотів би відкласти своє існування на ко­ли-небудь до кращих часів, коли знову захочеться ра­ді­ти кожній дрібниці, коли зможеш розмінюватися на них, а не ва­жити одним-єдиним. Відкладаєш усе і провалюєшся ку­дись у пори часопростору, де не існує ні секунд, ні епох, ні ме­ридіанів, ні паралелей. Перетворюєшся на кругле зе­ро. Через добу здивовано виявляєш, що за 24 години у ком­п’ю­тері звідкись з’явилося півсотні сторінок - одна хи­мер­ніша від іншої. А язик аж присихає до піднебіння. І де ти сам був увесь цей час? Де гасала твоя невмируща і не­­витверезна душа? Немає відповіді. Здивовано читаєш, аби згадати хоч щось. Марно! Стерто все. Лишилися тіль­­ки ці тексти - не знати звідки і до чого.

Дуже кортить побачити-помацати отого ангела, що все це диктує. Сказати йому усе, що про нього думаєш. Ну, якщо не все, то хоча б основне. Тобто най­при­с­той­ні­ше з того. Він явно з перебитим крилом і посмішкою від ву­ха до вуха, у неминаючому блаженному стані, на хма­рин­ці кальянового диму і з чимось таким екзотичним за ву­хом (якщо в тих істот взагалі бувають вуха). З яки­мось павичевим пером чи лічильником Гейгера. Тверезий як вічна мерзлота. Оптимістичний як плюшеве ведмежа, у котрого зроду-віку не було мізків. Він літає на елек­т­рич­ному вінику, що ніколи не втомлюється і не ла­ма­єть­ся. Він знає про все, за винятком самого себе. Він не ві­ри­т­ь у можливість щастя, але якось примудряється жи­ти на­віть без таких ілюзій. Зате цьому термінатору-не­до­мір­ко­ві чомусь конче необхідний я - такий недо­ско­на­лий, об­тя­жений усім, чим тільки можна обтяжитися. Пов­на йо­го протилежність. Яка тільки і вміє, що гатити паль­ця­ми по клавішах (воно ж саме, мабуть, не вміє). То­му воно без­церемонно вживлюється кудись у мій мозок. У най­біл­ь­ш не­підхожий момент, коли тільки-тільки до­му­чу­єш якусь чер­гову тягомотину, а на черзі ще три чи чо­ти­ри. Його хочеться розчавити газеткою, що було би най­при­єм­ні­шим використанням цього винаходу циві­лі­за­ції. Але воно виявляється мобільнішим. Воно бачить те­бе наскрізь і грає на твоїх вадах, як вихована панянка на кла­вікордах.

Воно хоче розказати тобі про тебе і твоє майбутнє. Слід сказати, у нього це незле виходить. Ірена Карпа ска­­зонула, що література - це містика, про що ти на­пи­шеш, те з тобою і збувається. Я аж бачу, як мій ангел шкі­риться Шельменковою посмішкою: “Точнісінько так, от тільки трішечки не так”. Бо пишеш не ти, але збу­ва­єть­ся та­­ки з тобою. У цьому весь прикол. Інакше би ти на­писав та­­ке - золота рибка відпочиває. Натомість пи­шеть­ся що­с­ь про тигрів відчаю, про п’яні сни, про ви­гнан­ня з раю... І ляп­ки капають з довгого носу кудись на Маль­вінин зошит. І зно­ву - все не так. Як у дитинстві. Тіль­ки тоді ще можна бу­­ло усе виправити і почати за­но­во. Тепер - вже навряд. Бо пишеш зовсім в іншому зо­ши­ті, з якого сторінки вже не видираються. Якби ми усві­дом­лювали оцю містичну за­кономірність, графоманів бу­ло би значно менше. Бо пи­са­ти доводиться таке, що кра­ще зразу ласти склеїти. А ко­ли потім то ще й пе­ре­жи­вати...

Але воно тебе не питається. Воно пише, перетво­рив­­шись на кінчики твоїх пальців. Воно розбирає тебе до гвин­­тика, як цікаве дітвача - іграшку. Потім, на щастя, скла­дає знову. Правда, зовсім не так, як було - без купи “зай­вих” пружинок і коліщаток. Воно перетворюється на те­бе, а ти на нього. Тільки ти не знаєш, як його ро­зі­бра­ти, а воно тебе - запросто. Бо тільки так воно може щось пе­ре­жити, а ти - щось пізнати. Не про те, що коні їдять ове­с. Це ще можна дізнатися і без нього, але нащо во­но тобі зда­ло­ся, коли тих коней в твоїм оточенні - ку­па нулів після ко­ми. Не про Волгу в Каспійське море. Та хоч у Ма­рі­ан­сь­ку за­па­дину! Але про щось таке, що тобі кон­че треба зна­ти. Про дверцята до золотого ключика. Про смерть на кін­чи­ку голки. Про те єдине слово, від кот­рого роз­сту­па­є­ть­ся море. Словом - не знання, а Знан­ня.

Той синтез профанного і сакрального, що від­бу­ва­єть­ся у тобі, закінчується так же несподівано, як і почи­на­є­ть­­ся. І ти повертаєшся у своє життя. Живити власне ті­­ло, завдавати максимального навантаження печінці. Імі­­тувати суспільно корисну діяльність. Твій же ангел, ма­­буть, настільки інтоксикований тобою, що мусить дов­го і нудно відходити від того. Цікаво, як то у них від­бу­вається? До пива ж вони не додумалися - вважають, ні­би то занадто примітивно. У цьому нехтуванні - вони всі цілком, з їхньою зарозумілістю, із вічною потребою ви­да­ляти гланди обов’язково через вухо, а не через рота, із за­цикленістю на чомусь такому, такому... На такому, що тобі дуже треба дізнатися, але ти боїшся, що усього тво­го життя не стане на те. Бо ти не ангел. Тому ти мо­­жеш жити і грішити. І каятися, і рятуватися тим. Бід­­ний мій ангел, ти завжди з’являєшся таким закло­по­та­ним, ти боїшся, що коли-небудь не встигнеш ви­го­во­ри­тися. Точніше, що я не встигну усе записати. Що я так і помру бовдуром. Ти нагадуєш дітвака зі старого анек­доту, де два малі питають виховательку, звідки бе­руться діти. “Одних приносить лелека, інших знаходять у капусті”. - “Ну, со - сказемо їй плавду, чи хай так дулою і помле?!” Мале моє, скажи мені усю правду! Навіть якщо я її давно вже знаю. Все одно скажи. Не переймайся - я пі­ді­граю. Я давно вже підозрюю, хто ти така насправді.

ДІА-МОНО-ЛОГ

Коли я вперше побачив тебе, я подумала, що ти мо­лод­ший за мене, бо ти була геть засліплена тодішнім сон­цем, а ти ішов якийсь такий - весь на шарнірах, не те, що ти - така спокійна і врівноважена, але ти ще тоді зауважив чор­тиків у моєму вирові, бо вони так вимахували хвос­ти­ка­ми прямо перед моїми очима, хоча до того вони ні на кого не кидалися і я була цілком чемною дівчинкою, у що я по­тім ніколи не міг повірити, бо ти сам геть зіпсутий, і ти пре­крас­но знаєш, хто мене зіпсувала, як і те, яку ціну я за це за­платила і яку ще змушений буду сплатити я, але тоді ми не думали про це, бо ти закохався із першого погляду, а ти до­зволила це зробити, оскільки я була геть навіжена, ос­кіль­ки ти була мудрішою з нас обох, а ти виглядав бо­же­віль­ним хлопчиськом з квадратними очима від першої у йо­го житті їзди на двоколісному велосипеді, хоча то ще був тільки початок і ти сама не знала на що все обер­неть­ся, хоча насправді я чудово знала, що ніякого спокою я з то­бою не матиму, бо навіщо, кохана, нам той спокій, коли у то­бі його і так аж занадто як на двох - мене завжди вра­жа­ло, як ти постійно нахабно говорив “ми” там, де було тільки “я” і “ти”, бо до того ти ще не була собою, а я й поготів, щоб ти не казала, поокремо ми таки не були ніколи, і я від­кри­ла себе, для того, щоб ти завжди була зі мною, бо ти вбив собі в голову, ніби я і народилася тільки заради цієї зу­стрічі, принаймні, я все життя чекав на тебе, коли я п­ро­с­то жила - жила передчуттям мене, хоча я ніколи не уяв­ля­ла тебе саме таким, бо до тебе я ніколи і не був таким, я народився з твого ошелешеного погляду, як і я - з ніж­ності твоїх рук, коли я весь перетворювався на суціль­ний до­торк, ти ставав якимось гарячим полем, що прони­зу­ва­ло со­бою весь простір і заливало всю свідомість, а ти бу­ла за­вжди недосяжною - як горизонт, до котрого лиша­єть­ся яки­хось півкроки, котрі ти ніколи не наважувався зро­би­ти че­рез твою жіночу іронічність, яка була єдиним моїм за­хис­том від твого хлопчачого романтизму, проте ким би ти бу­ла без нього, моя чарівна повелителько своїх за­сні­же­них во­лодінь, котрі ти постійно намагався розтопити і пе­ре­тво­ри­ти на коралові атоли з лагунами, на Діснейленд, на су­ціль­ний пляж від одного краю Чумацького Шляху до ін­шо­го, бо ти варта усього цього створеного тільки заради нас двох світу і ще чого-небудь на доважок, тому я би хо­ті­ла в якос­ті доважку бодай жменьку ґрунту під ногами по­се­ред на­шого океану розбурханих емоцій, і я нічого не бажав так, як відділити твердь земну і твердь небесну, але я від­по­чат­ку знала, що вони злиті воєдино, як злиті, кохана, ми із то­бою, що б ти там не казала і про що б ти не мріяв, ніби ти ніколи не знала, про що єдине я міг мріяти, а, знаючи це, я ніколи не могла виборсатися з тієї трясовини, в яку ти усе глибше занурював себе всупереч усім моїм розумним ар­­гументам, з котрими я завжди погоджувався, але ти їх ні­­коли не брав до уваги, бо моя увага була зайнята зовсім ін­­шим - ти ідеалізував мене замість того, щоб зрозуміти, і я набивав одну ґулю за іншою, не помічаючи, що най­біль­ше болить мені самій, і наші нескінченні намагання розір­ва­­ти закінчувалися черговим шаленством, з кожним разом - усе глибшим і пристрасним, аж поки ти не пробував спа­ли­­ти жаб’ячу шкурку, і тоді ти зникала, а ти мусив по­чи­на­ти усе спочатку усоте і втисячне, і ми крутимося, як дві бі­ло­ч­ки у цьому вселенському колесі Мьобіуса, яке не має ні по­­чатку ні кінця на своєму одному-єдиному боці - зво­рот­но­­му боці жіночо-чоловічої антиномії, котру не можна до­ла­­ти ніякою логікою - тільки дією.

ЛІТО FOREVER

Скільки Літо пам’ятало себе, воно завжди було не­змін­ним. Бо літо - це пора не подій, а станів. Один непомітно пе­­ретікає в інший, і це зовсім ніяка не подія. Воно не діє­сло­во, а прислівник - усе зненацька і назавжди. Літо кон­сер­­­вативне у своїй стабільності, самодостатнє у не­змін­но­с­ті. Во­но вічне і всеохоплююче, і немає нічого, окрім нього, бо і не може бути. Літо завжди й усюди. Хоча дехто не­спов­на ро­зуму твердить, ніби існує ще щось, окрім літа. Що ж, зго­рьо­вана свідомість здатна на будь-які збочення. Про­те це аб­солютно неймовірно. Просто неможливо, щоб за серп­нем міг слідувати не червень, а щось інше. Адже всі наші лі­тописи всуціль заповнені Літами Господніми, кот­рі щіль­но слідують одне за одним, не лишаючи про­між­ку ані для чо­го іншого. Полиш надію всяк, хто входить в лі­то. Його хи­­мерний ліс не випускає нікого зі своєї гущавини, за ме­жа­ми якої немає абсолютно нічого.

Тому Літо ненавидить езотеричні псевдовчення про так зва­­ну осінь. Дехто пробував сягнути того вигаданого стану за допомогою різних біохімічних комбінацій. Дехто зана­па­щав усе своє життя у марних спробах суто раціо­на­ліс­тич­ни­ми засобами обґрунтувати, ніби осінь існує. Дехто від­хо­див у кращі світи, коливаючись на човнику своїх мрій, котрі нес­ли у не­збагнену осінь. З осені ніхто ніколи не по­вер­нув­ся. Там не­мож­ливо жити - отже, її не існує. І дарма поети ос­півують оту ре­альність, котру ніхто ніколи не бачив і не по­бачить - немає їм віри посеред наших розпечених днів і за­душних ночей, цим співцям неіснуючої прохолоди і різ­но­барв’я тяжких плодів. Бо іс­нує тільки один колір - біло-зо­лоте тло нашого літнього не­ба, котре і визначає всі наші дум­ки, порухи, нашу долю від народження аж до самої смер­ті.

Літо твердо знало, що існує тільки минуле і ще його ку­ций не засохлий хвостик, котрий миттєво дерев’яніє і пере­тво­рюється на те ж минуле - єдину реальність, котра справ­ді дана нам в об’єктивних відчуттях. Усе інше - тіль­ки породження хворобливої фантазії, на яку можна не зве­р­­тати уваги. Бо реальним є тільки те, що є реальним на­справді. На­родження дітей і будівництво дому, садіння де­рев, за­хист дисертації. Все, що поза тим, - від лукавого. Ма­ячня про нього заважає реалізувати себе. Осені не іс­нує, тому що вона шкідлива. Вона би зруйнувала усе, що ство­рено такою тяжкою працею в цьому гармонійному, дос­коналому і закоханому в самого себе світові. Осінь - це не­існуючий ви­клик логіці буття. Це спокуса абсурдом, кот­ру стійко пе­ре­носить людина здорова, але від якої гине уся­кий, хто тіль­ки виявить слабинку. Осінь - то є вовк-са­ні­тар нашого ста­­да. Коли вже хто повірив у неї, це зумов­ле­но його вну­трі­ш­німи проблемами, але в жодному разі аніякою об’єк­тив­­ною реальністю, бо в ній просто немає місця ні­чому, ок­рім літа.

Відтак Літо не вірило ні у що, крім себе. Бо нічого біль­ше й не існувало, крім нескінченно короткої миті літа. Шанс на продовження тієї миті за межі літа так і лишився не­­ре­а­лі­зованим.

АЛІСА

Аліса любила засинати під гудіння комп’ютера. Її ви­пад­­кові коханці, котрі на ранок танули, як серпанкові при­ма­­ри над прохолодним озером, розчинялися у світанкових су­­тінках, як золото у царській горілці, як перли в оцті, уно­си­­ли з собою не тільки перегар, а й дивні спогади про сон, кот­рий снився їм обом десь на морському узбережжі не­іс­ну­ючої планети. На дні того моря-океану росли якісь ней­мо­вірні золотаві баобаби, котрі цілу ніч співали їм в’язким, мов згущене молоко, басом. У дитинстві вона дуже лю­би­ла той чи то напій, чи вже не напій, про який тепер нагадує хі­ба що горілка на молоці - такий собі чудернацький привіт із плюсквамперфекту у футурум. Past-in-future. Не ми­на­ю­че минуле. Мрія дівчинки про себе - королеву в золотих че­­ре­вичках, котрих не видно з-під розкішної дзвоно­по­діб­ної сукні з безліччю воланів, але вони там є. Ці черевички за­­ховалися так глибоко у підсвідомість, що сумніватися в їх існуванні означало би сумніватися у самій собі.

Біля її дивану завжди стояла почата пляшка такого-ся­ко­­го лимонаду, котра ніколи не закінчувалася. Мінялися її за­­чіски та інтерфейси на дисплеї, змінювалися сотні марок го­­ріл­ки, котру вона пила, перш ніж поринути у корот­ко­час­не забуття, змінювалися черевички і зовсім вже не дзво­но­по­дібні плаття. Мінялися ті, чиї губи похапцем припадали до неї посеред ночі, але пляшка лишалася усе тією ж. Її с­м­ак був одним і тим же - смаком його губ. Вони були, як сві­же пар­не молоко і якийсь вишуканий бальзам на сорока тра­вах. Це був смак водночас і найпростіший, і найбільш ви­баг­ливий з усіх можливих, його букет містив у собі всі зна­ні і незнані людьми почуття - і подив перуанської дів­чин­ки з іме­нем, котре просто неможливо вимовити, той її по­див, ко­ли вона вперше торкнулася густої вовни лами, і від­чай ста­рого японця, чию хатинку щойно змило цунамі, і ще ти­ся­чі інших екзотичних і буденних емоцій. Вони пере­жи­ли цей вибух разом за якихось кілька тижнів.

Аліса сама не могла пояснити собі, чому вони не змог­ли бути разом, хоча кожен поодинці найбільше бажав саме цьо­­го. Проте в кожного знаходилася ціла купа причин. Спер­шу вони видавалися дріб’язковими і тимчасовими, та з часом закостенівали так, що перетворювалися на не­про­хід­ні ґрати. Життя пішли урозтіч. Березневий Заєць давно пе­­ретворився на щось прозаїчно-буденне, зрадивши усе, що тільки міг. Зрештою, чим вона була кращою? Вони бу­ли дуже схожі одне на одне в усіх своїх вадах, слабкостях, не­­доліках. Кожне з них двох було тільки продовженням ін­шо­­го. З’єднуючись, їхні слабкості умить перетворювалися на щось феєричне, але вони зарозуміло гадали, ніби то осо­­биста заслуга кожного з них, і спогорда поглядали на парт­нера.

Вона сама не помітила, як стала дорослою, ні з чим не про­­щаючись, оскільки доля не пробачає нічого і життя лег­ше прожити усе заново від початку до кінця, аніж замінити в ньому якийсь один файл. Тим не менше надія на це про­до­в­жувала жити десь глибоко-глибоко в таких підвалинах її свідомості, куди вона ніколи не наважувалася поти­ка­ти­ся, настільки вони були темними і глухими, як щонічне гу­дін­ня її комп’ютера.

ТМУТОРОКАНЬ

Найсвіжіші думки приходили о третій ночі, коли планк­тон його мозку остаточно перетравлював увесь бруд учо­раш­­ніх емоцій, і море ставало чистим-чистим, як у да­ле­ко­му дитинстві. Воно хлюпотіло-нявчало і терлося об ногу, хо­­тілося любити усіх і, що найдивніше, навіть самого себе. І ще хотілося бути правильним і щасливим. Тупим-тупим, як сто років не гострений ніж. До нестями самозакоханим. За­­коханим у себе і тільки в себе, бо що ще існує у цім світі, крім мене любимого! Хвилі накочувалися одна за одною - ди­тинство, отроцтво, юність, перша молодість, десята, дв­а­-д­цять п’ята. Кожна несла з собою щось своє - якісь все но­ві й нові напівзогнилі скелети у карнавальному вбранні із різ­нобарвних водоростей. Кістяки починали гасати пе­ред очи­ма, мов танцюючі чоловічки Шерлока Холмса, скла­да­ти­ся у слова, фрази і навіть цілі тексти. Коли ве­се­ло­му цвин­тареві ставало мало й неба, і землі, він пере­тво­рю­вав­ся на густий лапатий сніг. Той валив звідкись згори фі­гур­ками “Тетрісу”, але внизу вони ніяк не могли склас­ти­ся рівно і гладко, одна упритик до іншої. Чомусь їх треба бу­ло скла­с­ти обов’язково без найменших щілин, аби кре­дит збі­гав­ся з дебетом. Він і сам не розумів, навіщо інвен­та­ризує що­­ночі усі свої достеменні й уявні гріхи. Це від­бу­ва­лося на тве­резу голову і за здорової пам’яті, тому він так не­навидів цей стан. Рятувала від нього тільки втеча у Тму­т­о­рокань.

Чи бували ви у Тмуторокані? Тоді ви не знаєте, що таке лю­­дина, що таке оця двонога істота, котра кпить із себе центр світобудови, але не може справитися з най­прос­ті­ши­­ми випробуваннями, котрі випадають на її долю. І тим біль­­ше ви не знаєте, що таке життя. Бо те, що ви вважали жит­­тям до знайомства з Тмутороканню, це лише піна на по­­верхні глибочезного моря. Життя ж бо народжується у ве­­ли­кому портовому місті, а вже звідти розливається по усій землі, запліднює її і перетворює із землі на країну, а її меш­­канців - з людності на народ.

Якщо ви ніколи не бували у Тмуторокані, то ви не зна­є­те, що таке історія. Бо вічне місто було самим втіленням іс­­торії. Місто змінювало імена, на які відгукувалося, змі­ню­ва­­ло мови, якими ті імена вимовлялися. Тут змінювалося все - валюта, канони жіночої краси, страви, захоплення го­ро­дян, їхні болі і тривоги. Вічним лишалося тільки саме міс­то - цей руський Константинополь, цей третій Рим і чет­вер­тий Єрусалим, споконвічний суперник Києва. Бай­дуже, що у перспективі Тмуторокані судилося потерпіти поразку в її конкуренції з північнішою столицею. Для історії немає “ко­лись” і “потім”, усі її моменти співіснують. І найбільш це від­чутно у вічному місті.

Не бувши в Тмуторокані, не можна відчути Русі. Дарма, що кожен носить у серці власний образ Русі - цієї най­більш ненависної і водночас спокусливої держави за всю на­­шу історію. Ті образки, як правило, не мають нічого спіль­­­ного з проминулою (для нас, але не для історії) ре­а­л­ь­­­ністю. Вони подібні до скалок андерсенівського дзер­ка­ла, котрі міцно засіли в окремих серцях, заморозили їх, пе­ре­тво­рили на бранців історіографічної Снігової Королеви. Н­о­­сії цих сердець натужно намагаються скласти з гострих кри­жи­нок першоджерел слово “вічність”, але постійно пе­ре­ко­ну­ються у відсутності то одного, то іншого пазла. Вони з без­прикладним ентузіазмом перетасовують свої кри­жин­ки, шу­кають нових, усе сумнівніших, але синтезувати ту кля­ту віч­ність так і не вдається. Вони відправляються за до­дат­ко­вими крижинками усе далі й далі на північ, до нев­рів-во­в­­­ку­ла­ків, до Новгорода, Старої Ладоги, кудись у вал­дай­ські вер­хі­­в’я Волги, до Скандинавії, а звідти вже ли­ша­єть­ся тільки га­няти білих ведмедів навкруги Північного по­лю­су... Агов, бі­лобокі, ви не бачили витоків Русі? Мовчать бі­ло­бокі.

А поїдьте-но ви краще до Тмуторокані, до цього давно за­­бутого кохання, про яке волієте ніколи не згадувати, але від якого ніколи не позбутися, бо його витіснено з нашої сві­­домості у глибоководні шари пам’яті, у ті світи, де ро­дя­ть­­ся сни і помирають страхи, де живе інтуїція, де уява тво­рить геть усе з самої себе, куди не ризикує загля­да­ти наше ра­ціональне єство. Сюди дуже кортить нашим емо­ціям, але і їм бракне духу, аби отак сторчма головою ту­ди, де дна, зда­ється, не існує взагалі, де чатують су­ціль­ні неспо­ді­ван­ки. Туди, звідки, як правило, не повер­та­ють­ся. Тмуто­ро­ка­н­ь - втілення нашої історичної підсвідомості, цієї розпеченої маг­ми, що час від часу вивергає назовні сот­ні химерних об­разів, один дивніший від іншого. Якщо ко­мусь, хто по­бу­вав там, вдається якимось робом повер­ну­тися назад, він уже не вписується у наші надмірно за­іде­о­логізовані істо­рі­о­графічні прокрустові ложа - байдуже, ім­пер­ські чи націо­на­л­-патріотичні, народницькі чи держав­ниць­кі, позитивістські, не­кантіанські і які ще лиш не були ско­лочені численними сто­лярами від епістемології. Після пи­люки тмуто­ро­кан­сь­ких вулиць, що неквапом збігають до мо­ря, після пилюки, що пахне водночас усім різнотрав’ям нав­колишнього степу і сморідною свіжістю моря, усі про­по­но­вані історичні ле­жа­ки видаються надто твердими і за­шка­рублими - як настрої лю­дини під час запального про­це­су, коли на термометрі під сорок градусів і здається, ні­би весь світ перетворився на великий дерев’яний куб, що тис­не на твої скроні, здав­лює горло і не дає дихати. У такі мо­менти особливо хо­че­ть­ся опинитися у Тмуторокані - так, як це хотілося за ос­тан­ні десятки віків тисячам аван­тю­ристів, кожен з яких мав свою причину для втечі до Тму­то­рокані, а гарного міста, як і гарної людини, повинно бути не те що багато, а таки ду­же-­дуже багато. Тому Тму­то­ро­кань нагадувала опару в щіль­но зав’язаному глечику. Якби не міські мури з одного боку і море з іншого, цей град дав­но би вже вихлюпнувся на­зовні і залив би собою півойку­ме­ни. А так яйце-райце на­дійно берегло усередині себе усю свою живність - аж по­ки не знайдеться якогось необе­реж­ного князька чи ген­се­ка, що гепне ним, і від того весь світ розлетиться на др­у­з­ки і шкаралупа Тмуторокані зле­тить до самих небес, пере­тво­ри­ться на зірки і сяятиме звід­ти мільйонам пар чистих і не­чис­тих нащадків її меш­кан­ців, що розбредуться по всіх кон­тинентах нашої не­ве­лич­кої планети.

Тмуторокань врешті-решт стала заве­ли­кою для такої ма­­лої планети, то ж мусила померти. По­діб­но до би­лин­но­го Святогора, вона покоїться у кам’яній труні з металевими об­­ручами. І кожен удар аналітичним мечем тіль­ки додає на тій труні все нових обручів, але так і не ви­зво­ляє бранку з лабетів смерті. Фантастично красиве і ба­га­те місто, отру­є­­не власними розкошами, воно нагадувало пе­ресичену жит­­тям світську левицю, яка вже не знає, кого об­рати собі чер­­говим коханцем. Воно було байдуже по су­ті, але по­зір­но привітне до всіх і кожного. Кожного оше­ле­ше­ного при­буль­­ця воно плескало по плечу, мов запро­шу­ва­ло не со­ро­ми­тися, а сміливо підсаджуватися до давно роз­стеленої ска­­тертини-самобранки, де усього - видимо-не­видимо, їс­ти-пити-гуляти донесхочу і не перейматися, де доведеться спа­­ти-ночувати. Бо місто здавалося вті­лен­ням усіх мож­ли­вих і неможливих бажань.

Сюди стікалися ті, хто безмежно вірив у себе, свій та­лан і здібності, хто прагнув підкорити весь світ, а для по­чат­ку скуштувати його найкращих принад, які щедро про­по­нувала Тмуторокань. Сюди ж збиралися ті, хто втратив уся­­ку надію, але мав ще повно життєвих сил. Ті, хто вже не тримався за життя, але ще не шукав вірної смерті. Ті, хто опинився у дивному стані між - небом і землею, часом і вічністю, радістю і байдужістю. Це було місто героїв та із­го­їв, диваків, що всуціль заповнювали місто-перекотиполе, кот­­ре не знати як закотилося поміж Азовського і Чорного мо­­рів, застрягло між ними, а далі - ні круть ні верть. Прав­да, час від часу здавалося, ніби місто смикається і нама­га­єть­ся знову податися кудись світ за очі, але куди ти вте­чеш від цього сонця, цього моря і головне - цього золота, що плило сюди звідусіль!

Він бував у Тмуторокані щоночі, бо воля до життя, яка­с­ь нутряна, тваринна воля, постійно боролися у ньому з усві­дом­ленням конечності своїх можливостей. Невпинне зі­тк­нен­ня волі й розуму щораз викрешували у ньому нові іс­к­ри жит­тя, котрі розпалювали ледь жевріючі почуття. Ті гна­ли йо­го усе далі й далі. Він пересвідчувався, що в зем­но­му сві­ті йому підвладне практично усе, але це ні на крок не на­ближує його до головної мети усього життя. Які б зав­дан­­ня він собі не ставив, вони врешті-решт реалі­зо­ву­ва­ли­ся. Окрім тільки одного-однісінького, котре і було для нього єди­­ним по-справжньому важливим. Інфернальний сміх по­стій­­но лунав з-за лівого плеча. Сміх тим голосніший, чим біль­­ших зусиль докладав він, аби домогтися свого. Щоб не чу­­ти його, він кидався у все нові авантюри, заганяв себе у все хитріші пастки, нещадно експлуатував власний ін­с­тинкт до самозбереження. Поки ішлося про порятунок влас­­ного життя, той задавнений нестерпно ниючий біль якось стихав, але як тільки небезпека минала, охоплював його знов, проникав у кожну клітинку свідомості і горів там яду­­чим вогнем. То була жорстока плата за безмежні здіб­но­с­ті, якими щедро наділила його любов, котрої, як він зн­а­­в, ніколи так і не зможе реалізувати.

Тому, щораз з’являючись у Тмуторокані, він неодмінно ішов на її базар, котрий, здавалося, заповнював собою доб­­рячу половину міста. Тут вірилося, що кожна річ не­озо­ро­­го світу була створена Вседержителем лишень для того, щоб врешті-решт опинитися на тмутороканському базарі, кот­­рий заполонив собою ціле місто. Тут продавалося все - май­­бутнє і минуле, радість і горе, усі можливі емоції, ро­зум, надії. Тут не було лишень того одного-єдиного, чого він шукав - забуття. Забуття, котре, на його думку, тільки і мог­­ло подарувати розкіш повернення до себе. Його не бу­ло навіть там. Унизу же байдуже хлюпотіло синє-зелене мо­­ре, променилося сонячними зайчиками і кпило з його при­­смеркової свідомості, до котрої найсвіжіші думки при­хо­ди­­ли о третій ночі, коли планктон перетравлював увесь бру­д вчорашніх емоцій.

СТЕЖКА

Стежка де-не-де була вкрита ледь-ледь прив’ялим лис­тям. Чомусь пальмовим. Воно кололося і було зовсім не та­­ким, як у дитячих книжках про Африку. Тоді по ній хоті­ло­­ся гуляти саме через заборонність цього. Тепер не хо­ті­ло­­ся навіть і гуляти.

Він просто котився по пальмовій стежці з однієї епохи до іншої. Від нісенітниці до абсурду. По листках, списаних пись­менами чиїхось життів. Колись хтось отак же проко­тить­ся і по його листочкові. Але зараз то байдуже. Бай­ду­же все, що не є рухом, що не є втечею від себе. Ця втеча дав­но вже перетворилася на сенс всього існування. Все­лен­ська спокуса руху заради руху оволоділа його єством і гна­ла за все нові й нові виднокраї, де кожен день ви­блис­ку­­вав все яскравішими пір’їнками, де за кожним поворотом че­­кали все нові пригоди, хоча він так і не міг пояснити со­бі, нащо то йому здалося. Просто він мав круглі боки, тому ви­бору не лишалося. Хоча ілюзії вибору виринали перед ним щодня, вони приємно лоскотали його авантюрну на­туру, немов легенький вітерець посеред ґвалтівної лип­не­вої спеки, мов спогад про себе самого посеред хвороб­ли­во­го нічного марення. Він давно вже не був нічим, окрім влас­­ного руху. Прекрасно знав: скінчиться рух - скінчиться і він. Зупинити його намагалися щодня. Але кожна така спро­­ба завершувалася все затятішою втечею від себе.

Він сам не знав, як і чому його занесло у містечко влас­но­го дитинства.

На стежці забовваніло щось рябе, капловухе, з таким ди­­тячим оптимізмом у зизоокому погляді, що не спинитися бу­­ло просто неможливо. То був його колишній одно­клас­ник - свого часу перший учень в їхньому класі, гордість всі­єї школи, надія вчителів, котрі пророкували йому велике май­­бутнє. Як не дивно, життя його не склалося, ба чи й мог­­ло скластися в цього пестунчика долі, змалку твердо пе­­реконаного в тому, що паралелі не перетинаються? Зре­ш­­­тою, у нього вони і не перетнулися. Життя з його при­на­­да­ми про­слизнуло якось паралельним курсом до його до­лі, пря­мої і занудної, як швидкісна автострада. Усе жит­тя він був слух­­няним хлопчиком і лишився таким до ціл­ко­ви­тої сво­єї си­вини. Дарма, що правила гри навколо нього по­стій­но змі­ню­валися - він лишався втіленням якогось ди­тя­чого ка­те­хи­зи­су, де на кожне питання завжди є чітка й од­но­знач­на від­по­відь. Досконала у своєму примітивізмі істо­та прак­тично не змі­нилася за десятиліття, коли вони не ба­чи­ли­ся.

Зденек напівздивовано-напіврадісно глянув на свого дав­­нього знайомого, вишкірив великі передні зуби і, за­бель­­котівши цілими кулеметними чергами про своє життя-бут­­тя, потягнув його до старого кафе, де колись вони зби­ра­­лися ще школярами. Як не дивно, там на звичному місці си­­дів колишній найбільший шибеник їхнього класу Во­лодь­ка, що хижо глипнув з-під насуплених брів і широко ус­міх­нув­­ся нещодавно вставленими зубами. Виявилося, що він доб­­ропорядний сім’янин, обтяжений дітлашнею і коханою дру­­жиною. Хто би передбачив таке тоді? Небавом до ком­па­нії приєднався Михайло - колись тихий і непомітний хлоп­­чик, а зараз шанований бізнесмен і депутат, спонсор і бла­­годійник, про якого писали викривальні статті і такі-сякі оди. Поки вони вчотирьох бавилися у зовсім необов’язкові спо­­­гади, за вікном промайнула жіноча фігурка. Він навіть зов­сім не здивувався, що то Романа, через примарну на­дію на зустріч з якою він прилетів до цього ведмежого за­кут­­ку, так і не признаючися собі у цьому намірові до остан­ньо­­го мо­мен­ту. Її розкішне фарбоване волосся, зібране у пиш­­ний хвіст, ви­гулькувало у натовпі, усе більше відда­ля­ю­чись.

Колись він любив її, але хіба час існує об’єктивно? Він та­­ка ж ілюзія, як і все, що навколо. Насправді все одно­час­не: і перший ковток повітря, і перший цілунок, і мить від­хо­ду у вічність. Власне, усе воно й є одним і тим же. Чис­лен­ні стрічі з різними звірятками на життєвій стежині є тільки під­­готовкою до зустрічі з лисичкою-сестричкою, котра шкі­рить­­ся до тебе то ликом кохання, то посмертною гіпсовою мас­­кою, хоча це одне і те ж обличчя.

Він наздогнав Роману, з котрою не бачилися вже стіль­ки років. Та спершу сахнулася, та швидко опанувала себе. Во­ни спробували заговорити одне з одним - невимушено, ні­­би між ними ніколи нічого не було і вони розсталися усь­о­­­го якусь мить тому. Це була найсильніша спокуса до зу­пинки не­скінченої череди реінкарнацій. Йому раптом гост­ро за­кор­тіло припинити крутити калейдоскоп і зу­пи­ни­ти­ся на од­но­му-єдиному візерункові, котрий можна роз­див­ля­тися ці­ле життя. Вона була тією же, яку він знав і вод­но­час зовсім ін­шою. Він зрозумів, що часу не існує і для неї. Як не існує для неї і ще багато чого іншого. Не існує тих вір­туальних сві­тів, де вони могли би бути разом. Для неї не існує його. А отже, його не існує і для нього самого.

Літак дрижав, наче ось-ось розсиплеться, та врешті-решт відірвався - отак же, як годину тому, відірвався він сам. Хмари за ілюмінатором пропливали, неначе пальмові лис­тки, щедро запорошені снігом.