Наталія ВИГОДОВАНЕЦЬ: ЕСТЕТИЧНА ПРИРОДА ПОСЛАНЬ МУКАЧІВСЬКОГО ЄПИСКОПА о. АНДРІЯ БАЧИНСЬКОГО

[ekzyl]

Сучасна українська наука, посеред інших, актуалізує та­кож і поняття тексту. Зокрема, відомий професор Ва­дим Скуратівський пише: “Українська культура, десь від до­би Острозької академії до часів Григорія Сковороди, - то культура неймовірного чуття і культу тексту. Тексту, який постає в певній впорядкованості як проекція космічної впо­рядкованості, власне - як особливий резонатор енерґії Гос­подаря Всесвіту. І впорядкованість тексту - того са­мо­го, умовно кажучи, середньовічного тексту - доконечно на­га­дує нам впорядкованість світу. Попри те, що тогочасний світ палахкотів у вогні катастроф, - існував отой ідеально впо­рядкований текст” [11, 94].

Оскільки йдеться про епістолярний жанр, то “з точки зо­ру теорії комунікації текст є повідомленням, а по­відом­лен­ня - “впорядкована множина елементів сприйняття, ви­лу­че­них із певного “набору” (контексту) і об’єднаних у певну струк­туру” (А. Моль)” [5, 559]. Цікаво, що і в цьому вужчому зна­ченні дослідники простежують в Україні також належну пов­ноту традиції. Так, В. Передрієнко арґументує: “Тогочасна епі­столярна традиція (поч. ХVІІІ ст. - Н. В.) перебувала під знач­ним впливом офіційно-ділового мовлення з його ус­та­ле­ною структурою тексту, шаблонними початками й закін­чен­ня­ми, формулами титулувань, клішованими фразами у тексті д­о­кументів. У ХVІІ-ХVІІІ ст. на Україні побутували так звані “листовні” - рукописні порадники з правилами складання і зраз­ками ділових паперів, в яких подавався своєрідний кан­це­лярський стандарт... За цим стандартом писалися і при­ват­ні листи... Епістолярних пам’яток початку-середини ХVІІІ ст., пи­саних ще не зрусифікованими авторами дійшло до нас до­сить багато” [8, 5-16].


Інтерпретуючи текст о. А. Бачинського у контексті науки на­шого часу, ми зобов’язані орієнтуватись на модерні кон­цепції, суть яких зводиться до того, що “нічого не існує поза тек­стом”, що весь світ постає як суцільний, безмежний текст, у вигляді словника, енциклопедії, книги [див.: 5, 559]. Вод­но­час ознайомившись із конкретними виявами творчого життя єпи­скопа, переконуємось, що для нього винятково багато ва­­жили такі барокові знаки культури, як бібліотека, книга і, най­перше, мова. Зокрема, мова і для о. А. Бачинського, і для діячів його кола, крім гносеологічного, носила вираз­ний онтологічний та аксіоматичний сенс - глибинний гре­ко-руський смисл як єдиної опори духовного життя. Пра­вед­не життя для них визначалось як таке, що запе­ре­чу­ва­ло vanitas, як література і, зокрема, її першопочаток Біблія, про­цес освоєння якої в Україні йшов по висхідній.., був ду­же інтенсивним і завершився першим друкованим ви­дан­ням повної Острозької Біблії 1581 р., перекладеної цер­ков­но­слов’янською мовою, сакральною мовою давньої Ук­ра­ї­ни, але з усіма українськими ознаками [див.: 6, 9].

Є підстави вважати, що А. Бачинський саме такою хотів ба­чити Біблію започаткованої ним бібліотеки українців Му­ка­чівської єпархії. Зокрема, відомий історик церкви А. Пе­кар пише: “Біблія Бачинського - це перевидання п’яти­том­ної Почаївської Біблії, яка появилася друком 1798 р.” [7, 177].

Повчальним для носіїв сучасних міжконфесійних реа­лій в Україні може бути також факт, поданий о. А. Пекарем про те, що на Віденському Синоді з приводу наведеного ви­­ще контексту, “владики рішили перевидати всі літургійні кни­ги за зразком почаївських (Почаївська лавра) (мо­на­сти­рем тоді уже управляли греко-католицькі ієрархи. - Н. В.), тіль­ки деякі нововведення казали поправити за текстом дав­ніх києво-печерських (отже, православних. - Н. В.) видань”, бо визнали їх старослов’янську мову більш елегантною [див.: 7, 311].

Біблію як винятково вагомий знак культури, як вищу, ре­альність, як сукупність таємних знаків Господнього про­ви­діння А. Бачинський велить замовити кожній парафії, хо­ча б в одному примірнику.

Крім того, Книга як сума філософських та культуро­ло­гіч­них знань не мислиться єпископом без найширшого ко­ла її реципієнтів. Тому, висловлюючись про надрукований “Ма­лий катехизм” Івана Кутки як про одне із найзапо­віт­ні­ших своїх бажань, він пише: “Єже издавна желахъ, при ру­ках оуже маю Катехисісъ руски малый, или науку пра­во­слав­но христіянскую, сокращеную ради согласнаго, и без­бы­­тачнаго по всей дієцесіи моєй малых д`тей, и всякаго юно­­шескаго л`торосла оученія...” [9, 231-232].

Про обов’язкове знання Біблії не тільки священиками, але також і їх вірниками, єпископ Бачинський твердить у по­­сланні від 1 січня 1806 року, що ці Книги Св. Писанія, русь­­кою нашою мовою видані, “умудрять” не тільки “в`рою во спасєніє”, але й на “Русском языц`” видруковані і мно­го­кратно читані та тлумачені священиками”, зможуть на­род привести до пізнання істини, “в добронрав`и утвер­ди­ти, но купно и Матєрній наш язык, писмо, народъ и набо­же­ст­во содєржати, и подкр`пити возможетъ” [9, 240].

Ймовірно сучасній науці не відомо, якою мовою при­ват­но користувався владика; не залишилось, здається, спо­га­дів його сучасників, як це маємо про М. Лучкая: “...І. І. Сре­­з­­нєв­ський у листі до матері від 13 липня 1842 р. хвалить єпи­скопа Поповича за те, що той говорив з ним російською мо­вою, а про Лучкая зауважує коротко, але влучно: “Онъ хо­холъ!” Росіяни, як відомо, прозивають українців хо­х­ла­ми” [14, 51]. Натомість, на сьогодні, - пише Ф. Тіхий, - ві­до­мий тільки один текст, написаний рукою єпископа. Це, влас­не, кілька рядків, засвідчених на обкладинці Краків­сь­кої руської інкунабули, Часословця 1491 р.: “Сія книга дру­ко­вана въ Краков` року ayra, id est 1491, никогда и ни­ка­ко­же от кафедры Мукачевской да не отдалится, Андрей єпи­скопъ” [14, 30-31].

Проаналізувавши вище наведений текст, проф. Тіхий дій­шов висновку, що “письмові свідчення А. Бачинського та його канцелярії - типові зразки підкарпатської ділової мо­ви... Ця мова досить далека від церковнослов’янської ос­нови. В автографі Бачинського зустрічається лише одне сло­во, що належить до церковнослов’янської спадщини, - ни­какоже. Разом з тим тут є два слова з народної мови, що зго­дом ввійшли до української літературної мови (дру­ко­ва­ний, рок). У морфологічній структурі знаходимо також слі­ди впливу розмовної мови - коротку форму прикметника дру­кована” [14, 31].

У праці “Вагомі етапи запровадження української мови та прогресивного письма в сферу освіти на Закарпатті в дру­гій половині 18 - на початку 19 ст.” проф. В. Статєєва, звер­таючись до конкретних фактів реформаторської ді­яль­но­сті імператриці Марії-Терезії і, зокрема єпископа А. Ба­чин­ського, до його проекту шкільної освіти в Закарпатті, який він 4 листопада 1807 року надіслав Будинській коро­лів­ській намісницькій раді, слушно наголошує, що він “мав на ме­ті реформувати книжкову справу в Закарпатті”, і це мало сто­суватися “як зовнішнього, формального боку книжок - сло­в’ян­ського кириличного письма (графіки), алфавіту і пра­во­пи­су, так і їх змісту, зокрема і змісту підручників-букварів” [13, 33]. Постмодерна дійсність чи закономірність т. зв. “пе­ре­гуку епох”, підносить наукову вагу актуалізації ужгород­сь­кою дослідницею виступів мукачівського єпископа проти дво­мовності підручників [див.: там само].

Повчально звучить також те, що боротьба із дво­мов­ні­с­тю букварів коштувала “крові серця” владиці, бо це су­пе­ре­чи­ло “Ratio educationis”, та все-таки написані за його до­ру­чен­ням і “Малий катехизм” (Будин, 1801), і “Великий ка­те­хизм” (1803) Іваном Куткою, секретарем єпископа, ко­лиш­нім професором догматичного богослов’я, вірним по­слі­дов­ником ідеалів владики, на жаль, не затвердженим піс­ля 1809-го року на єпископа Мукачівського, написані “на­род­ною мо­вою”, мали великий успіх, їх перевидавали “аж до най­но­віших часів” [див.: 7, 173].


У сучасній історіографії (друга половина ХХ - по­ча­ток ХХІ ст.) простежуються відмінні підходи до іден­ти­фі­кації зміс­ту та форми знаменитих послань єпископа Ба­чин­сь­ко­го. Так, Андрій Шлепецький вважає їх такими, що на­га­ду­­­ва­ли ­“про живі творчі сили народу”, - і далі: “Про народ го­ворило чимало діячів культури, але рідко кому з них ... вда­­лося сказати так, як це ми бачимо в посланнях А. Ба­чин­­ського. В них ми відчуваємо його велику любов до на­ро­­ду, турботу про його культурне піднесення, національне ожив­лення, матеріальний добробут. ... А. Бачинський був од­­ним з небагатьох єпископів, які розмовляли мовою свого на­­роду. Стикаючись з народом, він уважно приглядався до вну­т­рішнього його життя і в своїх посланнях жваво від­гу­ку­вав­ся на безправ’я, затурканість і духовну темряву. А. Ба­чин­­ський мріяв про прекрасне майбутнє Карпат, мріяв про той час, коли в усіх школах Закарпаття та Пряшівщини ді­ти будуть навчатися рідною мовою. Його дуже боліло, що “рус­­ки отроци ани читати, ани писати не знают матерным сво­им руским языком” [9, 227].

Свого часу Ф. Тіхий використовував до листів А. Бачин­сь­ко­го термін циркуляр [див.: 14, 168; 169]. Натомість А. Пе­кар називає їх “пастирськими листами” [див.: 67, 174; 178...], хоча тексти єп. Паппа - тільки циркулярами [див.: 7, 172].

Стосовно окремих творів, погоджуємось із Ф. Тіхим, мож­на користовуватися також терміном і назвою “роз­по­ряд­же­н­ня”, але із певними засторогами. Так, текст від 29 січня 1781 року являє собою розпорядження про утворення до­чір­­ньої церкви у Лазівщині: “Показателю сего нашего пи­са­ния, возлюбленному сыну Василію Андрухович, обы­ва­те­лей веси Лазовщина, между тем, донелиже за раз­по­ло­же­ні­емъ нашимъ весь Яс`ня между м`стныма парохы раз­д`­­лить­ся къ вышней церкви за филіалъ и въ духовную паст­ву надаемъ и вручаемъ, отцевско тамо сущимъ обыва­те­лемъ повел`вающе, да во вс`хъ якоже душевныхъ по­тре­бахъ, тако и в доходках томужде назначенному себ` па­ро­ху повинуются”. Далі - дата (день, місяць, рік написання) і під­пис: “Андрей, єпископ Мукачувскій” [9, 168].

Процитоване “Розпорядження”, попри його заголовок, ви­­конане зі значними відхиленнями від традиційних ети­кет­­них норм. Воно засвідчує порівняно високий рівень за­кар­паторуської епістолографії і що, як наш погляд, ста­но­вить собою винятковий науковий інтерес, то це тенденція не перетворювати загалом бароковий текст на т. зв. “за­кри­­тий лист”, а надати йому ознак соборного послання, ад­ре­­сатові якого вручаються долі багатьох людей, і до них вла­­дика вимагає ставитися “отцевско” як у їхніх душевних  по­­требах, “тако и в доходках”.

Проф. І. Удварі послідовно називає листи А. Бачин­сь­ко­го циркулярами і поділяє їх за змістом на дві групи:

“1. Циркуляры, объясняющие и подытоживающие рас­по­­ряжения и предписания государственной власти, Ко­ро­лев­­ского Наместнического Совета.

2. Циркуляры, не связанные с государственными де­ла­ми, а посвящённые вопросам образовательным или ду­хов­­ным” [15, 116].

Угорський учений переконує, коли пише: “Иосиф ІІ рас­смат­­ривал священника как государственного служащего, ко­­торый, по его мнению, наряду с церковной службой име­ет дру­гие гражданские обязанности, вроде оглашения и объ­яс­нения императорских распоряжений и организации на­род­ного образования на местах. В этом духе циркуляры Ба­­чинского побуждают клир к добросовестному прове­де­нию переписи... Обязанностью священников была также опо­­вестительная и разъяснительная работа во время эпи­де­мий, засухи или голода. От них требовалась и ор­га­ни­за­ция сбора денег, зерна и перевязочной ткани во время вой­­ны с Пруссией, а затем с Францией. В одном из своих цир­­куляров, например, Бачинский предписывает провести сбор в пользу глухих и немых. Во время затяжных войн мно­­жество циркуляров содержит распоряжения отно­си­тель­­но дезертиров, демобилизованных ли сверхсрочно слу­жащих солдат...” [15, 116-117].

Атанасій Пекар послідовно називає листи А. Бачин­сь­ко­го пастирськими посланнями [див.: 7, 174; 178 та інші], вод­­ночас вважаючи тексти єп. Паппа циркулярами [див.: там само, 172]. Андрій Шлепецький також ідентифікує лис­ти А. Бачинського як послання. Крім того, він наголошує на та­кій їх якості, як ліризм, і з цим є чимало підстав по­го­ди­ти­­ся. Для арґументації цієї концепції звернемося до тексту лис­та від лютого 1797 року, де якраз ідеться про т. зв. де­зер­тирів. Звичайний циркуляр чи розпорядження не могло б розпочинатися апострофою “Возлюбленный ... Діаконє!”, а тим паче повинно би бути взірцем ділового письма. На­то­мість автор просить своїх адресатів благати і пере­ко­ну­ва­ти вищеназваних осіб повернутися до війська своє­час­но, бо тоді “за сіє нєв`рноє своє изут`каніє безъ жадныя ка­­­ры, и шкоды пріяти будуть” [9, 222]. Багатозначным у цьо­­му ж контексті прочитується підпис під посланням: “Жич­­ливий О[те]цъ: Андрей єпископъ”.

У статті “Мукачівський єпископ Андрій Федорович Ба­чин­ський та його послання” звертає на себе увагу також та­ка думка: “...ми відчуваємо його велику любов до на­ро­ду, турботу про його культурне піднесення, національне ожи­в­лення, матеріальний добробут” [17, 224]. У цьому кон­тек­сті, зокрема, пригадуються науково-актуальні і пророчі оцін­ки Іваном Франком Івана Вишенського - автора та йо­го тексту: “...хоч фігура його являється нам оповита мря­кою незвісності, писання його говорять до нас живим, ене­р­­гійним словом і дають нам можливість заглянути в ду­шу їх ав­тора, оцінити і полюбити в нім чоловіка, писателя і пат­рі­о­та, конечно, з оговорками, яких домагається час йо­го жит­тя і окруження, серед котрого і для котрого йому при­хо­ди­ло­ся працювати” [16, 198], - і далі: “Часті і не­спо­ді­ва­ні проб­лиски того теплого людського чуття надають пи­сан­ням нашого автора особливу принадність і вартість, якої б во­ни не мали задля свого змісту не раз вузько ас­ке­тич­ного та ідейно ретроградного, якої не мають твори да­ле­ко біль­ше учені і систематичні вроді, напримір, книжки Су­разь­ко­го. Особливо ж симпатичним являється автор наш там, де своїм теплим чуттям обнімає тих, про котрих в йо­го часі мало хто думав...” [там само, 199].

Єпископ А. Бачинський уникає ділового, протокольного то­­ну. Він, будучи, очевидно, досвідченим герменевтом, не­мов­­би розумів, що у посланні, яке творить, міститься “ім­п­лі­­цит­ний читач”, бо між текстом і письмом пролягає низка роз­­біжностей, які автор змушений долати естетико-функ­ціо­­нальним підходом, відчувати свого адресата, а ви­слов­лю­­вання, при можливості, доводити до художніх [див.: 2, 591]. “Возлюбленіи Сынове Парохи! .., пише автор. - Вос­по­­мян`те мало на прєшлая, и на прєшлая, и на нын`шняя вре­мена: аще бо не вси изъ васъ, хотяй токмо старшіи па­мя­таєте: въ якой чести и въ якомъ состав` токмо предъ два­т­цятъ роками бысть нашъ кліръ парохіальный? Нын` же (Богу слава, и благодарєніє) въ якомъ поставленъ єс­т­ь­? Но пронєже день от днє развращенная повсюду на­сту­па­ютъ времена, съ страхом о Господ` т`мъ паче воз­ма­гай­те, досмотр`вайте, и оусилуйтеся, “яко да нє горшоє сл`­ду­єтъ на чад`хъ нашыхъ, и между народом нашымъ раз­вра­щєніє, и от отєчєскаго нашего набоженства раз­то­чє­ніє, и тако церквей запуст`ніє; но паче да возрастєтъ все­ми­лос­тив`йшоє Боже й Царскоє на насъ благод`еніє. На єже: при поданномъ архиєрєйскомъ благословєніи зо­стаю, Воз­любл., Вашым -

Жичливый Отецъ Андрєй Єпископъ” [9, 227].

Свої послання єпископ адресував у “732 матерні цер­к­ви (парафії) і 2041 дочірню” [7, 99]. Він писав-промовляв впро­­довж 36 років до великої кількості священиків та від­по­­відного числа їх вірників, і, очевидно, відчував, що тво­рить тексти соборних послань, бо коли зачини чи кінцівки лис­­тів ще можна б прийняти за етикетність жанру, то об­раз весни, як обновляючої світ сили [9, 230], чи вболівання за майбутнє дітей від 5-ти до 14-ти років, які “во многихъ м`ст`х ... без науки християнской гладом духовным гиб­лютъ”, а катехизиси валяються в канцеляріях непотрібом, спов­­нені щирого чуття.

Сформований як мислитель на теоретичних засадах Ба­­ро­ко, єпископ Бачинський віддавав перевагу опо­се­ред­ко­­ва­но­му (перед прямим) способові викладу матеріалу. “Ще не по­чавши писати, - теоретично обґрунтовує ана­ло­гіч­ну си­туа­цію відома дослідниця поетики бароко Л. Соф­ро­­нова, - він од­не виражав через інше, знаходив те, що мо­же, пе­ре­ло­мив­ши в собі властивості обраного ним пер­віс­но об’єкта, опо­се­ред­ковано виразити, відобразити його суть... Він подавав їх ... у складній сітці співвідношень мно­жин­ності окремих описів, комп­лекс яких і творив повну уя­в­у про об’єкт... Замінити сло­во, вжити описову фігуру, не на­зи­ваючи, показати предмет із різ­них боків і таким чином від­­творити його було одним із най­важ­ливіших завдань ху­дож­­ника” [12, 79]. Зрештою, послання о. Андрія являють со­­­бою складну сітку протиставлень та по­рів­нянь-відо­бра­жень, виражаючи найскладнішу барокову опо­зицію при­хо­ва­­не явне.

За змістом більшість послань А. Бачинського виконана на тему суєтності людського буття, на тему “vanitas”, що ся­­гає біблійного: “марнота марнот - ґеть усе марнота” [10, 731]. “Мовляв, хоч людина й бачить, що у природі па­ну­­ють постійні закони й що на землі є багато доброго, про­те розв’язати всіх проблем буття людина неспроможна... Тим-то їй залишається одне: виконуючи щоденну працю, по­­мірковано й з вдячністю користуватися тими благами, що їх посилає десниця Божа” [Проповідник // там само]. Ба­­рокові автори вибирали мудрість “безодні світу й люд­сь­кої натури” і йшли до їх осмислення через “особливе за­глиб­лення і посвячення” [див.: 4, 164-165]. Висока вченість та розвинутий естетичний смак спонукав автора до ба­ро­ко­­вої філософської концептивності. Естетичним ядром ду­м­­ки ставала концептивна ампліфікація, яку гармонійно за­вер­шу­вав афористичний, ідіоматичний, загалом муль­ти­зна­чен­нєвий концепт. Так, на підставі “детального про­то­ко­лу зустрічі єп. Брадача з Естергазієм в Яґері, дня 16 ве­рес­ня 1769 р., списаним присутнім о. І. Пастелієм, коли яґер­ський єп. Естергазій закинув йому (Брадачеві - Н. В.), що він людина підлого сумління” [7, 234], “ єп. Брадач був уже го­тов відмовитися від владицтва”, “тогочасний архі­ди­якон, піз­ніший єпископ Андрій Бачинський відрадив його від цьо­го, пригадуючи йому: “Всякий єпископ у Божій цер­к­ві наче той шкіпер, що під час бурі й негоди повинен бути го­товий і за­гинути враз з кораблем” [там само]. Попри те, що тема “жи­тейського моря” була улюбленою темою баро­ко­вих ора­­торів київської школи, праці яких знав мука­чів­сь­кий єпи­скоп, концептивна ампліфікація становила основу йо­го ба­рокового світогляду. Так, у посланні від 12 березня 1803 ро­ку vanitas дешифрується низкою прикладів негідної по­ве­дінки представників духовного сану, з якими “кож­до­дєн­но” стикається автор: “н`кіи изъ пароховъ народъ свой на дол­гшый часъ бєзъ всякаго поучєнія церковнаго, иніи безъ лі­тургизанія, иніи малыя д`ти без науки христианской ос­та­вляютъ, иніи таки про временное своє добро, и за­взя­тость соперников своихъ отъ духовнаго служенія от­вєр­та­ютъ: иніи на толико окаянно пянствуютъ, же єще явно пя­ніи суще без всякаго правила священническаго затача­ю­ще­­ся, літургизати дєрзаютъ, сквернословлятъ, лаютъ, пр­о­­кли­наютъ, біются, супружницы своя отъ сєбє про­га­ня­ютъ, под­ложницы держатъ, и прочая яже стыдно естъ и гла­го­ла­ти, окаянно творятъ, котрым не довлhєтъ самыми ток­мо сло­вами погрозъ...” [9, 234].

Володіючи таким принципом творення тексту, як поєд­нан­ня протилежностей, А. Бачинський на зміну vanitas вводить дру­­гу складову відомої барокової антитези memento mori. У цитованому вище слові це концепт: “оуже сєкира на ко­ре­­ни лєжитъ” [там само] і біблійний топос за пророком Єре­­мією: “Горе пастухам, що занапащують і розганяють овець моєї отари...” [10, 393]. Як людина високої вченості та розвиненого естетичного чуття, єпископ застерігав свя­ще­­ників від того, щоб дозволяти “богомазів” з їх “брид­ли­ви­­ми” витворами, до яких людям доводиться молитися, в цер­к­ви пускати [див.: 9, 235]. Він суворо ставився до тих “дя­­ків”, які “нєчєстно справуються, бученствуютъ” [там са­мо], запустили церковний спів, хоча це предковічна тра­ди­ція в краю [там само].

В іншому посланні в основу барокової ампліфікації - сво­­єрідного стержня твору - винесено концепт: “Имиже кто согрешает, сими и мучится” [9, 237], а кінцівкою уже ци­тованого послання від 12.03.1803 р. обрано метафору: “По­­ложи Господи хранєніє оустом моим и дверь огра­ж­дє­нія оустохом моим” [там само]. Це ж саме стосується за­чи­нів послань, коли цілком у дусі проповідницького баро­ко­во­го (і ранішого - русько-візантійського) символізму єпископ ви­­словлює глибокі соціософські сентенції взірця: “На со­дєр­­жаніє въ своємъ составh коєголибо рода и народа нє єсть болшаго, и крепчайшаго союза, нєжєли содержаніє при­­роднаго, отєчєскаго и матєрняго своєго языка, письма и набожества, якоже и вопрhки искуством, и многими при­кла­­дами явно єсть, яко єгда ащє который народъ при­род­на­­го началнаго своєго письма и набожества лишатися и гну­­шатися начинать...” [там само, 239]. Відправляючи клі­ри­­ків до латинських шкіл та семінарій, владика наголошує, що “аще кто сія (”руской науки” - Н. В.) нє в`даєтъ, то во ла­­тинской сємінарії буде “нев`жда” і як, вступив до се­мі­на­рії, так і вийде з неї неуком [див.: там само].

Єпископ відстоює пріоритети не просто материнської мо­­ви, йдеться про мову культури, якою навчають дітей у “на­­родній, національній чи нормальній школі” [там са­мо, 237]. Без сумніву, окремі послання містили також і т. зв. ділову час­ти­ну [див.: там само, 241], бо “на посту епи­с­копа Андрей Ба­чин­ский развернул широкую и актив­ную деятельность в сфе­ре образования. Он эффективно опи­­рался на политику пози­тив­ной дискриминации по от­но­ше­­нию к греко-католикам, про­во­димую Габсбургами в рус­ле просвещённого абсолютизма, и добился таким образом мак­­симальной пользы для му­ка­чев­ской епархии” [15, 115]. І все ж, як на нашу думку, слід роз­різняти просвітній аб­со­лю­­тизм Габсбургів та просвітній аб­со­лютизм, скажімо, Пет­ра І, коли єпископ псковський і нарв­сь­кий, великий біб­лі­о­граф, педагог і письменник Феофан Про­ко­пович зму­ше­ний був у Санкт-Петербурзі проповідувати пря­мо про­ти­леж­не то­му, чого навчав у Києві, хоча на підставі дже­рела “Біб­ліотека Фе­офана Прокоповича (Витяг з опису)” до­ві­ду­ємо­ся, що “Біб­ліо­тека Прокоповича - чудовий зразок ха­­рак­терного й зако­но­мір­ного явища переходу від однієї епо­хи до іншої. Його біб­ліо­тека рельєфно виражає проблему змі­ни поколінь ін­те­лек­ту­а­льного життя суспільства, проб­ле­му син­тезу різних, інколи про­тилежних точок зору” [1, 377].

Професор І. Удварі слушно вважав о. Андрія Бачин­сь­ко­­го “величайшим” представником закарпатського про­світ­­­ництва [див.: 15, 115]. Його тексти з т. з. ба­ро­ко­во­го дис­курсу, тобто “сукупності висловлювань, що сто­су­­ються пев­ної проблематики, розглядаються у вза­єм­них зв’язках з цією проблематикою, а також у взаємних зв’я­з­ках між со­бою” [2, 201], - дає підстави вважати йо­­го постаттю ширшого європейського контексту. Він був безкомп­ро­міс­ним і послідовним (подібно до І. Ви­шен­сь­ко­го) у духовно-ос­вітній праці для свого народу, “...справ­ж­­нім сто­рожем чужої вів­чарні // Та пильним пастирем влас­ного ста­да” [3, 119], “... зразком віри, печаллю духів­ни­цт­ва, // Ра­дістю роду, во­лею народу” [там само, 121]. А. Ба­чин­сь­кий як текст таки не­се на собі печать Се­ред­ньо­віч­чя [див.: 15, 116], але тіль­ки в модерному розумінні по­нят­тя і від­кри­вається нам ли­ше за умови конкретно-іс­то­рич­них під­хо­дів та оцінок кре­­а­тив­ної свідомості, за­кла­де­ної в ньому.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бібліотека Феофана Прокоповича: Витяг з опису Про­ко­по­вич Феофан // Філософські твори: В 3-х т. / Переклад з латинської. - К.: Наукова думка, 1981. - Т. 3. - С. 373-377.

2. Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І. та ін. Літературознавчий сло­в­ник-­довідник. - К.: ВЦ “Академія”, 1997. - 752 с.

3. Довгович В. “134. Епікедій на смерть його преосвященства па­­на Андрія Бачинського, єпископа Мукачівського, 1810 року” // Ва­­силь Довгович: людина Бароко. - Ужгород: Карпати-Ґражда, 2000. - С. 118-121.

4. Криса Б. Книга Еклезіяста в українській бароковій інтер­пре­та­­­ції // Літературознавство: М-ли ІV конгресу Міжнародної асо­ці­а­ції україністів. - К., 2001. - Кн. 1. - С. 164-167.

5. Лихоманова Наталя. Текст // Лексикон загального та порів­ня­ль­ного літературознавства. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - С. 559.

6. Мишанич О. Біблія і давня українська дітература // На пе­ре­ло­мі. - К., 2002. - С. 7-17.

7. Пекар А. В., ЧСВВ. Нариси історії церкви Закарпаття. - Рим, 1997. - Львів. - Т. ІІ. - 492 с.

8. Передрієнко В. А. Передмова // Приватні листи ХVІІІ ст. - К., 1987. - С. 5-16.

9. Послання А. Ф. Бачинського // НЗМУК у Свиднику. - Пряшів, 1967. - Вип. 3. - С. 226-241.

10. Святе Письмо Старого та Нового Завіту: Повний переклад, здій­снений за ориґінальними єврейськими, арамійськими та гре­ц­ь­­кими текстами. - Українське біблійне товариство, 1992. - С. 731-739; 814-868.

11. Скуратівський Вадим. Ігор Качуровський - історик культури // Су­часність. - 2004. - Ч. 9. - С. 94-95.

12. Софронова Л. А. Принцип отражения в поэтике барокко // Ба­рокко в славянских культурах. - Москва: Наука, 1982. - С. 78-101.

13. Статєєва В. Вагомі етапи запровадження української мови та про­гресивного письма в сферу освіти на Закарпатті в другій по­ло­ви­ні 18 - на початку 19 століття // Науковий вісник Ужгородського уні­вер­си­тету. Серія Філологія. - Ужгород, 2005. - Вип. 11. - С. 27-43.

14. Тіхий Франтішек. Розвиток сучасної літературної мови на Під­­карпатській Русі / Переклад з чеської Любомира Белея, Михайла Сюсь­ка. - Ужгород, 1996. - 226 с.

15. Удвари Иштван. Данные к истории карпаторусинского Про­све­щения на основе циркуляров Андрея Бачинского // Науковий віс­ник Ужгородського університету. Серія Історія. - Ужгород, 2003. - Вип. 8. - С. 115-119.

16. Франко Іван. Іван Вишенський і його твори // Зібр. тв.: У 50-ти т. - К., 1981. - Т. 30. - С. 7-211.
17. Шлепецький А. Мукачівський єписком Андрій Федорович Ба­чин­ський та його послання // Пряшів, 1967. - Вип. 3. - С. 223-225.