Василь ҐАБОР: РОЗМОВИ НАОДИНЦІ З САМОТНІМ ПОЕТОМ
Доля Івана Колоса, поета Карпатської України, така ж трагічна, як і доля молодої держави, співцем якої він був: сплеск радості і великих надій та безжально перервані сподівання і можливості. І хоч Іван Колос прожив тривалий вік - його творчий розвій припинився саме з кривавою драмою Карпатської України. Печальна й кончина поета. Як помер - то тиждень пролежав у помешканні, і лікар не зміг встановити точну дату його смерті. Отак і буде значитися дата його смерті: помер між 29.11. - 5.12.1993 року в Бржезові, у Чеській Республіці.
Але чому розпочинаю розмову про Івана Колоса з такої сумної ноти? Можливо, тому що не залишає мене відчуття, що він, пожертвувавши все життя служінню своєму народу, виявляється тепер нікому непотрібним, адже й сьогодні на Закарпатті дуже мало зроблено для належного вшанування пам’яті поета.
І мені згадуються його слова в передостанні роки життя, коли переконував його відвідати рідний край:
- Я ціле життя був поза Закарпаттям і тепер не хочу вертатися додому, бо мене ніхто там не знає. На Закарпатті мають мою поезію, то нехай оцінять її задля факту. Там є все: хто я є, як жив. Але нема чого робити рекламу, що я славний, я себе таким не вважаю, то все минуле і треба думати про сучасні проблеми, не про одну людину, а про всіх.
- Шкода, що ви не створили сім'ї, - сказав тоді йому. А він у відповідь:
- Та я би тоді мусив стати запроданцем. А так я відповідав лише за себе. Якщо я терпів, то сам, а так мусили б терпіти і діти, і жінка. І тоді я б мусив бути піддатливішим.
Тривалий час (сливе двадцять п’ять років) родичі розшукували Івана Колоса через «Червоний Хрест» і вважали, що він через політичні переконання перебував в ув'язненні. Однак сам поет стверджував, що працював простим робітником (у листі від 22.10.1990 р. він писав, що «50 років... як безправний раб заробляв дуже тяжко на вбоге животіння»), що, на нашу думку, для людини з високою ерудицією (а Іван Колос закінчив Карлів універститет і володів декількома іноземними мовами) було майже рівнозначним позбавленням волі. Проте він мав можливість піти й легшим шляхом: засвідчити свою лояльність і вчителювати. Однак не зробив цього.
- Я не хотів йти вчити дітей у школу, - казав, - бо вважав і вважаю, що комунізм - то річ погана, а як я міг вчити дітей поганому?
Наприкінці 80-х років до Івана Колоса почали приїжджати родичі з Закарпаття. Але він жив в малій однокімнатній квартирі, в якій могли зупинитися лише двоє гостей, та траплялося, що до нього приїжджало і значно більше, тому прохав усіх попередньо повідомляти його про приїзд. «Таким способом буду мати хоч приблизний порядок, як до мене будуть приїжджати гості гарненько за чергою один по другім, а не гуртом по 5-6 осіб.., як це сталося у вересні цього року», - писав у листі від 14.11.1988 р.
Коли й нам з дружиною вдалося погостювати у нього, то я був вражений його страхом перед каральними органами. Він вважав, що за його квартирою слідкують, а про себе, як поета Івана Колоса, вів мову в листах тільки у третій особі і категорично відмовлявся подавати комусь будь-які письмові свідчення про себе. Через це незаслужено нападав і на людей, які щиро цікавилися його долею і просили написати про себе, вбачаючи в них таємних агентів. І лише згодом я зрозумів, що побоювання Івана Колоса були-таки не безпідставними: він - один із членів ОУН і відчував реальну загрозу власному життю від каральних органів. На це проливає світло і його лист від 13.05.1991 р., у якому він писав про себе в третій особі: «Сам І. К., що пізніше стався Іваном Колосом, ніколи не давав своєї адреси редакціям часописів і видавництвам і не перевіряв, що, де і коли було опубліковано. Якраз такий поступ мав свої необхідні причини». Цими «необхідними причинами» було те, що Іван Колос після закінчення війни радив іншим виїжджати до Америка, а сам залишився, чи точніше кажучи, був залишений в соціалістичній Чехословаччині. А щоб застрахуватися від депортації в радянську Україну, поет після війни з допомогою друзів змінив у документах національність на словацьку, що дуже боляче сприймав. І особливо на старості. Та попри всі труднощі Іван Колос до кінця життя зберіг у душі світлу віру в свій народ і залишився вірним власним ідеалам. Якось сказав мені:
- Нарід відроджується, як дерево, але мусить усе йти від нових ґенерацій і новими методами, а не як за козацьких часів.
У мене збереглося небагато листів Івана Колоса. Як перечитую їх, то згадую, як гуляли з поетом околицями містечка Бржезова, Карловими Варами та Прагою. У його листах проявляються не лише вроджена інтелігентність, але й ясний критичний розум та внутрішня врівноваженість. Іван Колос дуже часто безпристрасно говорить і про себе та свою творчість.
А наприкінці 1993 року нові сніги замели навіки сліди Івана Колоса на чужій землі.