Михайло ПРИЙМИЧ: Ідеальний світ, або світ ідей Ігоря Панейка
Для сприйняття цих творів замало мати відчуття гармонії та розуміння естетики, необхідно бути внутрішньо відкритим, щоб змогти зустрітися зі світлом і образами власного минулого на полотнах художника. Інтуїтивне відчуття продовження минувшини в сьогоденні готує нас для сприйняття майбутнього, що дивним чином переплелося у творах художника. І насправді його інтуїція здатна схопити мить зустрічі минулих переживань з надіями майбутнього. Невипадково образи пана Ігоря розкриваються не в реальному просторі чи реальному часі, вони просто існують самі по собі, наповнюючи раціональну будову наших думок, спалахами емоцій і переживань.
Образи, створені художником, зринають нізвідки, заглядаючи у наше сьогодення мозаїчними очима. Здавалося б дивним, що людина, яка уважно вдивляється у світ, на багатьох полотнах зображає очі, позбавлені зіниць та спрямованого погляду. Ці очі скоріше відгороджують внутрішнє світло, яке може вловити тільки уважна людина, бо такий лик не промовляє поглядом, а немов провокує глядача заглянути до глибин людського серця. Через ці очі, як вітражі великих готичних соборів у темну ніч, мерехтить крихке світло життя, засвідчуючи незгасимість людської любові та надії у темряві суспільної байдужості. А можливо, це очі сучасного мерехтливого світу, в якому потоки інформації, сумнівні устремління, позбавили наш погляд чіткого бачення дійсності, перемішавши її з інформаційною віртуальністю життя. Це сприяє творенню ілюзій, які породжують нові страхи і упередження, шматуючи людське єство. Але світло, що йде з глибини очей, позбавлених зрачка, все ж залишається світлом, залишається орієнтиром в мороці наших внутрішніх пошуків на повернення до самого себе.
Через це ілюзії Ігоря Панейка нерідко виглядають реальнішими, аніж реальність проминаючої миті життя, а деяка театральність стає більшою правдою за правдивість сучасних переконань. В образах художника можна зауважити архетипи нашого мислення, що сформоване глибоким корінням української культури. На полотнах з’являються дивні птахи, тварини, геометричні знаки, зав’язані в орнаментальну структуру. Зокрема, образи вовків для художника дуже близькі, бо асоціюються з самотністю людини на життєвому шляху. Разом з тим ці символи часто зустрічаються у слов’янській міфології і їх неможливо окреслити спрощеними поняттями “добре - погане”, “темне - світле”. З’являючись у творах сучасників, ці образи скоріше демонструють глибинну непізнану дійсність нашої культури, яка нерідко проривається назовні через вчинки, які навіть самі від себе не очікуємо. Інтуїція дає змогу художнику поєднувати образи
У цьому можемо зауважити навіть принципи творчості, які були притаманні мистецтву іконопису чи згодом певним художнім ідеям бароко. У композиціях митця, не дивлячись на переважаючу площинність трактування, часто зустрічаємося з кількома просторами, що відкриваються через своєрідні сюжетні вікна з різним часом та образами у них. Однак, твори завжди звучать єдиною ідейною та колористичною симфонією, чому сприяє і використання художником універсальної мови символів. Для першого контакту з сучасним глядачем художник вводить ряд відкритих знаків, таких як: Мати, Храм, Дім, Стіл, Двері, Світило, Вавилонська вежа. Вони зрозумілі будь-якому глядачеві, однак ступінь його проникнення у запропоновану тему, а разом з нею у світ художника залежить від самого глядача. Адже не самі символи є головними героями композицій, хоча разом з кольором і є головними формотворчими засобами. Кожна робота майстра є багатовимірною, у кожній можна зауважити чудовий колорит, спробувати розшифрувати ідею зображеного символу, прочитати сюжет композиції. Розглядаючи “Вавилонську вежу” Ігоря Панейка зауважуємо, що не безглузда метушня для її спорудження несе нам надію, а дивне світло “виходу”, який бачимо в основі будови. Цей же “вихід” манить глядача і через руїну храму, який наповнений звучанням порожнечі. Саме це світло притягує до себе маленького хлопчика, який, озброївшись свічками надії і любові, з вірою крокує з бабусиного подвір’я у майбутнє, залишивши свого маленького паперового кораблика, як спогад про минуле. Самотність людської душі на стежках життя, яка є головним героєм більшості полотен пана Ігоря, змушує глядача зупинитися на хвилину перед творами, щоб заглянути до самого себе.
Простір композицій художника - це простір його свідомості та підсвідомості. І хоч його образність народилася разом з художником, сам світ цих знаків існував до нього і не закінчиться після нього. Але найважливіше, що ці знаки звучать на тлі надії маленького хлопчика, яка стає частиною нескінченності. Вітрила батьківського дому, під якими нам судилося увійти в цей світ і під якими ми і надалі продовжуємо свою дорогу аж до гавані, в якій знаходимо спокій і вічність, є білими простирадлами, вибіленими Мамою на сонці. Вони, вхоплюючи найменший подув вітру, напинаються, відносячи нас з миті хвилинного щастя до наступного життєвого переживання.
Корабель - ще один важливий символ. Як знак рятунку, він височіє у небесах, але разом з тим він стає метафорою дитячого щастя у формі паперового кораблика. А якої багатозначності набувають кораблі, які пристали до гавані Хрестовоздвиженського кафедрального собору. Як глибоко відчув художник місце цього храму в історії культури нашого краю, невипадково він височить на скелі. Глибоке відчуття життя міста, його історії та його душі відкриває перед нами Ужгород з нового боку, Ужгород - ідеальний. І хоч бруківкою цього міста пробігаємо щодня, як і сотні поколінь до того, найчастіше не помічаємо його душі, а, отже, і його самого. І тільки небагатьом суджено зупинитися перед ним на своєму кораблі, кинути якір у його тихій гавані і довго вдивлятися в обличчя міста, щоб за фасадами храмів, будинків та кронами дерев зауважити вічність.
Панейко не намагається змусити нас дивитися на світ його очима, він скоріше запрошує кожного, хто зупинився перед його творами, заглянути у світ реальності, яка існує в іншому вимірі. І вимір цього світу залежить від простору любові, щирості та уважності, які сповнюють наші серця. І тільки в такому просторі можуть знайти своє місце таємничі відблиски “Гефсиманського саду”, “Карпатської легенди” та “Ужгородської Венеції”.
