Роман ОФІЦИНСЬКИЙ: Сказання про 300 спартанців

[ekzyl]

В очікуванні виборів

27 травня 2007 р.

Указ президента України від 2 квітня 2007 р. про позачер­гові вибори Верховної Ради заставив укотре відверто про­аналізувати реальну ситуацію в державі останніх років без оглядання на тих, хто має правду, і винних. Дефінітивне питання про те, хто порушив Конституцію, відразу стало вторинним, тому небезпідставно аналітики розгледіли чер­говий етап незакінченої боротьби України за право само­визначення між Євразією під верховенством Росії та дво­головим Заходом (США і ЄС), а парламентські вибори - народним референдумом на користь однієї з цих систем цін­ностей.

“Ідіть заради Господа Бога!”

Уперше Україна познайомилася з достроковим припинен­ням повноважень парламенту ще 1994 р. До нього готу­вались заздалегідь і тотально. Депутатів усіх рівнів, місь­ких, селищних і сільських голів вибирали трьома місяцями раніше президента. Ексклюзивній кампанії 2007 р. від­ве­ли 60, а точ­ніше 57 днів - від 3 квітня до 27 травня. Ос­кіль­ки вітчизня­ний політикум звик до безпечних чотири-п’я­тирічних “теплих ванн”, а не до швидких звітувань елек­торату, то вкласти­ся у виборчий календар забажали не всі.

Проте в усіх задекларованих позиціях ідеться про вихід з електорального лабіринта без силових загроз. На Заході та Сході (в українському і світовому вимірах) умить діагно­с­тували хворобу росту демократії, внаслідок чого прохо­дить оптимальна шліфовка політичної системи в Україні, котра пройшла санацію, на жаль, незавершеною Помаранчевою революцією.

Не випадково головні канали вітчизняного телебачення орієнтовані на несподіваний конструктив соломонових рі­шень президента України, господаря ситуації в столиці, де його неповороткі опоненти прем’єр - В. Янукович і спікер О. Мороз - не спромоглися на публічний прорив у соціальних симпатіях, чаклуючи над перетворенням В. Ю­щ­е­н­ка в це­ремоніальну фігуру.

Президент одразу посів морально виграшну нішу, апелю­ючи до розсудливості народу. І отримав схвалення керів­ників чисельних конфесій (православних Київського пат­ріархату, греко- і римо-католиків, євангелістів і баптис­тів). Коаліційна більшість Верховної Ради не на жарт розсер­дилася і, не повірите, пожалілася Папі Римському Бе­не­диктові XVI за “втручання деяких представників ка­то­ли­цької церкви в політичні процеси в Україні”.

Спікер і прем’єр упали в революційну прострацію і конт­рреволюційний штопор одночасово. Вони віддали власну долю на поталу копіювальному інтелекту, мавпуючи дійсність із трирічним спізненням. Послухати доволі зна­­йому риторику поквотно звозять тисяч десять-п’ят­дна­дцять “професійних демонстрантів”. Із неблатним креативом важкувато. Доводиться крутити совковий шансон і при­гадувати фольклор радянських піонерів - майбут­ніх бу­дівничих комунізму. Утім, атеїзм відійшов. На Майдані в пасхальну неділю освятили паски для близько тисячі при­хильників коаліції - втричі менше, ніж очікували депу­тати-регіонали.

Письменниця Оксана Забужко в німецькій газеті Die Welt 11 квітня 2007 р. резонно назвала “біло-синій” Майдан “третьосортною симуляцією Помаранчевої революції”, ре­зультатом чого став “патетичний фарс”. Годиться додати, що й самоназва цих акцій якась дріб’язкова - “мітинги при­бічників парламентсько-урядової коаліції”. На них інко­ли промовляв прем’єр В. Янукович, схвильований “пов­то­­ренням 2004 року” і втратою ґрунту під країною, “про яку ми з вами мріємо”, додамо словами В. Ющенка, “на ку­пле­ному майдані за 40-100 гривень”.

Цій мрії, зокрема, слугувала  підігнана статистика “коа­лі­ційного” міністерства внутрішніх справ, яке на 17.00 11 кв­іт­ня 2007 р. нарахувало на Майдані незалежності до 27 тис. мітин­гувальників на підтримку коаліції, а на Європейські площі - до 4 тис. опозиціонерів. Попереднього разу, 31 березня, за даними міліції, на мітинг опозиції на Майдан прийшло 25-27 тис., хоч було більше 100 тис. На Європейській тоді по­казали число від 30 до 35 тис. коаліціоністів при реальних 10 тис.

За визначенням, пересічна конституція є договірним по­літичним документом. Основний Закон України, недоско­нало поправлений у рамках грудневого компромісу 2004 р., взяв у постреволюційні заручники всю верхівку. Ця годинникова міна спрацювала в умовах реставраційного реваншу. Із подібних закономірностей виплетено мере­жи­во всесвітньої історії, до якої в пошуках аналогій нерідко звертаються зацікавлені та сторонні. Хто і які б зараз не пе­рехоплював лозунги, проте у зверненні до норми прямої де­мократії мобілізаційні приманки про узурпацію влади і дер­жавний переворот не читаються ні між, ні за рядками.

Перші тривожні ночі та дні, проведені урядом і парламен­том поза робочим часом, виявилися шаржем на назву і сут­ність репрезентантів законодавчої та виконавчої влади. Ан­тикризова коаліція поспішила перейменуватися в Коалі­цію національної єдності. Ця залізобетонна єдність спр­а­вж­ньою метою має слабко замасковану кадрову, фіскальну й кри­мінальну помсту за недавню електоральну поразку. На цьому застиглому моноліті під покровом корумпованого пар­ламентаризму легко відновити ключові елементи тоталь­ного контролю за державою і суспільством. Тому й ра­ні­ше парламент без гризот сумління незаконно заборонив Конс­титуційному Суду розглядати політреформу, потім при­йняв закон про Кабінет міністрів з неконституційними по­ложеннями, а з подачі прем’єра перестали фінансувати мі­ністерство закордонних справ, витискаючи міністра Бори­са Тарасюка.

На інше копіювальний інтелект екс-вихованців номенкла­тури не запрограмований.

Мужній крок президента, котрий “раптово перетворився на Кромвеля”, навернув зрадливу еліту до еталонів світо­вої демократії (The Daily Telegraph, 4, 11 квітня 2007 р.). У 1653 р., коли гетьман Богдан Хмельницький переходив на московську орбіту, лорд-протектор Олівер Кромвель зна­менито розпустив британський парламент: “Ви дуже дов­го засідали, зробивши при цьому мало хорошого. Пора по­кінчити з вами. Ідіть заради Господа Бога!” Але поверне­мося на рідний ґрунт сучасної історії.

…болить серце, а сльози не ллються”, -

спі­вала Наталка Полтавка з однойменної соціально-по­бу­то­вої драми 1819 р., котру Іван Котляревський означив “опе­рой малороссийской в 2-х действиях”. Дійових осіб у ній небагато - шестеро мешканців села на річці Ворскла по­близу Полтави. Її нескладний сюжет із щасливим фіналом соковито відображає умонастрої наших сучасників, які зненацька спіткнулись на здавалось уже протореній до­розі. І теж узялися писати “оперу” на кшталт інтимного со­ціалістичного лібрето аграрного екс-міністра О. Ба­ра­нов­ського, писаного мовою російською:

Обманчив Юлин внешний вид,

поскольку в женской плоти хрупкой,

натура Юлина таит

единство арфы с мясорубкой.

Для лідера опозиції нехарактерно лізти в чужу кишеню за римованим словом. У The Guardian 5 квітня 2007 р. Ю. Тимошенко звинуватила В. Януковича в підготовці конс­титуційного перевороту, що позбавляв повноважень Ющен­­ка. Опір авторитарному сповзанню підсилив непо­ступ­ли­вий середній клас, який нарощує мускули в умовах економіч­ного зростання.

Справді. Для удару коаліції у відповідь вибрано вдалий мо­мент, коли соціум і бізнес занепокоїлися народженню не­безпечної монополії, що простежується у коаліційному фун­даменті нового державного режиму.

Справа тут не в амбіціях чи вольових якостях В. Ющен­ка. Попри перекваліфікацію на захисника законності, В. Яну­кович знову програв на рівні етнопсихологічних струк­тур. Сучасні українці сторожко сприймають силові сце­нарії та концентрацію влади. Україні царська традиція не притаманна, а гетьманів чи державних утворень співісну­вало відразу декілька, як тільки ініціатива і безпека віль­них людей ставилися під загрозу. І традиційно запрошува­ли міжнародних посередників. У цьому слабкість України в минулому, але сила в часі теперішньому.

Прекрасно, що 5 квітня на прес-конференції для інозем­­них і вітчизняних медіа В. Янукович не наважився вимо­­вити прі­звище канцлера нейтральної Австрії - спонта­н­ну креатуру на роль миротворця. 28 лютого в Берліні він уму­дрився пе­реписати паспорт екс-президента Ріхарда фон Вайцзеккера, назвавши його “Вайцербергом” із другої спро­би. Уявіть со­бі обличчя канцлера Альфреда Гузенбауе­ра, коли б, назива­­ючи його, український прем’єр спіткувся на буквах і складах. На­томість він приніс у жертву мініс­т­­ра закор­­донних спр­а­в Росії, сплутавши С. Лаврова з його поперед­­ником С. Іва­новим.

Погоджуюсь, конституційна обґрунтованість указу пре­зи­дента про розпуск парламенту не була бездоганною. Але ко­аліція спробувала у неправовий спосіб знести ба­лан­со­утво­рюючі бар’єри задля необмеженої влади клану пре­м’є­ра. Хоч дострокові вибори суттєво не змінять рів­новаги двох орієнтацій (на Схід і на Захід), проте усувають демокра­тичні дефіцити, акцентуючи на першому з трьох можли­вих сценаріїв: компроміс, капітуляція, насилля.

Хоча відчутний подих і переживання недаремної Пома­­ранчевої революції, проте вуличні протести видаються по­­луденною тінню 2004 р. Їх учасники не жадають розбага­­тіти невтіленими обіцянками, а покращити собі життя вже сьогодні, принаймні кількома десятками гривнів. Авст­рій­ській Die Presse 3 квітня 2007 р. один із демонстрантів Пар­тії регіонів назвав гривневий еквівалент 23 євро за кож­ну ніч, проведену в наметах.

“Я тут тільки тому, що працюю на металургійному за­воді, влас­ник якого, олігарх, підтримує Януковича, - ск­а­зав у The Guardian 5 квітня 2007 р. 27-літній Льоша з Криво­го Рогу. - Нас 40 осіб привезли сюди на автобусі. Платять нам по 100 гри­вень у день. Але я особисто його не під­тримую. Мені прос­то не хотілося втрачати роботу. А так я за Тимошенко”. Лідер­ка БЮТ одразу зацікавилася мобілізо­ваними коаліцією, котрі мерзли у наметах і яким не вози­ли гарячої їжі. Їм обіцяли 300 гривень, але платили тіль­ки 70.

“Она приводить в довод знакомство вола з волом”, -

нарікав на Наталку Полтавку в душевному сум’ятті дрібний судовий урядовець - возний Тетерваковський. Коаліціанти мусять відмиватися і запускати фривольні версії, тотожні дармовим “три по сто” для поливальників на Великодні свята. Вони вимушені, по-перше, персоніфікувати конфлікт, вдаючись до образу демона в жіночій подобі, по-друге, трактувати розпуск парламенту як незаконний акт посадового відчаю, щоб зашкодити успішному уряду.

Прибічники Віктора Януковича не приховували, що харизматична Юлія Тимошенко є головним ворогом, бо повторно прагне поста глави уряду. Приміром, екс-міністр юстиції, виключений з фракції “Наша Україна” народний депутат Сергій Головатий різко засудив демонічний “план Тимошенко” зі знищення “двох Вікторов”.

Раніше подібних лицарів абсурду в “Нашій Україні” вистачало, чутливе серце Віктора Ющенка ледве вирвалося з їх довірливого шепоту.

Тим часом у своєму коронному жанрі розкутого ін­тер­в’ю лідерка опозиції не пошкодувала експресії. Перериваючи своє французьке турне, вона встигла в Парижі 30 березня телеканалу France 24 прояснити логіку сподіваного бліц­кріґу. Ускладнення, пов’язані з синьо-білим реваншем, Ю. Ти­мо­шен­ко порівняла з останнім нападом лихоман­ки, після чого зазвичай одужують. Удома жаданий указ прокоментувала без використання медичних знань: “Я щаслива, що президент виконав свій конституційний обо­в’язок”.

У захваті від рішучості нерішучого В. Ющенка перебували мільйони громадян. Їх не треба додатково переконувати, що підкилимна перевербовка депутатів спрямована на нейтралізацію президента. 3 квітня у Києві перед зарубіжними послами Ю. Тимошенко обурилася розмірами хабарів: “Я працюю в парламенті вже четверте скликання. І можу сказати: ніколи в політиці не ходили такі гроші!” Кореспонденту The Times вона назвала звабливі суми (5 млн. амер. дол.), обіцяні деяким депутатам її фракції, якщо допоможуть Партії регіонів на шляху до конституційної більшості (заповітні 300 мандатів). Опісля Конституцію в парламенті корегували б у ручному режимі. Тому й завдано контрудар.

В інтерв’ю у Newsweek 8 квітня 2007 р. Юлія Тимошенко знайшла глобальніші аргументи. Дострокові вибори Верховної Ради є для неї єдиним способом врятувати Україну від натиску Росії, котра держить свого годованця В. Януковича за горло. Проте Кремль утримався від менторських спокус. Президент Росії Володимир Путін тепер нікого не вітав і не обнадіював, провів лише телефонну розмову з колегою Віктором Ющенком аж 6 квітня, підкресливши щиру зацікавленість “у швидкій нормалізації обстановки”. Випустила пару тільки нижня палата російського парламенту. Державна Дума ухвалила резолюцію про “неконституційність” указу В. Ющенка, а її делегація провідала побратимів із Верховної Ради.

Ще покаже час, чи прийшла пора незалежних по­лі­ти­ків, відданих лише рідному народу, як обнадіяла Ю. Ти­мо­шен­ко. Наразі ясно, що українська нація є самодостатньою. Її не раз хотіли опустити нижче плінтуса або заплута­ти технічними аутсайдерами. Не вдалося. Парламентські вибори в березні 2006 р. засвідчили високу політичну куль­туру громадян України, яким нав’язали вибір із 45-ти пар­тій та блоків. Вибрали п’ятьох. І зараз українці не поми­ляться. Шкода виконавців старих апокаліптичних пісень про адміністративно-політичний розкол. У всіх країнах наявна електоральна специфіка на рівні стабільних ре­гіональних симпатій. Це природно.

“Не дуже довіряй своєму серцю: сей віщун часто обманює”, -

радила ефективний засіб для профілактики жахрайств бідо­ва вдова Горпина Терпилиха. Перший квiтневий тиждень 2007 р. президент Віктор Ющенко, прем’єр Віктор Я­н­у­кович і лідер опозиції Юлія Тимошенко присвятили міжна­родному іміджу. Вони розмовляли з іноземними послами і журналістами, главами держав.

Найбільший інтерес викликала наступальна позиція непоступливого президента. Зокрема, В. Ющенко дав інтерв’ю світовим газетам The Guardian (Великобританія), La Repubblica (Італія), Frankfurter Allgemeine Zeitung (Німеччина), El Pais (Іспанія), Le Figaro (Франція), а у The Financial Times (Великобританія), Rzeczpospolita (Польща), Corriere della Sera (Італія) та Le Figaro розмістив статтю “Відповідь на кризу в Україні має бути жорсткою” (3 квітня). Йшлося про те, як правляча коаліція прагне владної монополії, коли результати виборів зобов’язують працювати на партнерській основі. Він згадав “велику коаліцію” лівих і правих у Німеччині, приклади “спів­іс­ну­ван­ня” у Франції та США, де дотримуються принципу стр­и­мувань і противаг.

Як його зрозуміли, піти ва-банк спонукала повзуча реставрація авторитарно-олігархічного режиму (Le Figaro, 4 квітня; The Times, 5 квітня), лояльного Росії. Навіть запитали про докази підкупу депутатів, які змінили прапор (La Repubblica, 5 квітня). Президент розшифрував останню краплю політичної корупції, заснованої на шантажі, грошах і торгах посадами. Це - група 25 опозиційних депутатів, які готували втечу в коаліційний табір.

Отож увечері 2 квітня 2007 р., точніше о 21.10 у прямому ефірі УТ-1, президент Віктор Ющенко повідомив, що підписав указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради V скликання внаслідок грубих порушень Конституції України. В основі кризи він бачив три небезпечні тенденції: “ревізію волі народу” (неконституційне переформатування парламентської більшості на основі індивідуального чи групового членства, а не фракцій); “замах на конституційний лад” (постійна практика прийняття нелегітимних рішень для узурпації влади, приміром, Закону про Кабмін); “політика шахрайства” (систематичне недотриман­ня зобов’язань під гаслами про національну єдність). Відзначене кваліфікувалося потенційними загроза­ми націо­нальній безпеці та державному суверенітету, по­передити котрі зобов’язує президента його конс­ти­ту­цій­ний статус.

Сам указ надрукували наступного дня, що в цілому виявився доволі плідним у державотворчому сенсі. “Офіційний вісник президента” накладом 3 тис. прим. відразу став раритетом. Позачергові вибори призначено на неділю 27 травня 2007 р., розписано заспокійливі побажання народним депутатам не виходити згарячу за межі повноважень, а також відповідні доручення Кабінету міністрів і Центральній виборчій комісії.

Увечері того ж 3 квітня голова Верховної Ради Олександр Мороз поширив через свою прес-службу коментар, захищаючи право на індивідуальне входження до коаліції та завуальовано викриваючи авантюри уряду Ю. Ти­мо­шен­ко 2005 р.: зростання цін, газові взаємини з Росією, ревальвація курсу гривні. Для нього в 2006 р. Партія регіонів, “Наша Україна”, БЮТ практично нічим не відрізнялися, тому міграція депутатів не могла спотворити результати виборів. Голосування ж у 300 голосів потрібне для загального добра - зміцнення місцевого самоврядування.

Творче доопрацювання цього коментаря вилилось у звернення правлячої коаліції до народу, прийняте вихідного понеділка 9 квітня на позачерговому засіданні Верховної Ради. Посвіжіли гріхи опонентів: давні (спровокували зростання цін на комунальні послуги) та поточні (шантаж суддів), а також трактовки (спроба держперевороту шляхом незаконно призначених виборів) й аналогії (розкол Югославії). Нарешті з’явилися креативні родзинки антикризового менеджменту, хоча й еклектичні, ніби списані з поеми “Бородіно” М. Лермонтова, де оповідається про трагічний вінегрет із коней, людей та гарматних залпів. Коаліція висловилася за компроміс, одночасно кинувши на шальки терезів дострокові вибори президента і парламенту, референдум щодо вступу в НАТО.

Тут до місця згадати пікантну деталь, яку підмітив лідер “Народної самооборони” Юрій Луценко. Газета “Това­риш”, головний друкований орган соціалістів, викресли­ла свій інтернет-архів 2001-2005 рр., аби спалити за собою мос­ти.

Тижнем раніше спостерігалося заціпеніння. Парламент­сько-урядова коаліція була готова повернутись до первинного формату. Розпущена Верховна Рада ще до півночі 2 квітня 2007 р. спеціальною постановою визнала указ таким, що не може бути виконаний через невідповідність Конституції, а міністерству фінансів заборонила дати гроші на вибори. 3 квітня подібне вчинив Кабмін. Його постанову блискавично зупинив президент, указавши на підміну урядом функцій Конституційного Суду. Того ж дня президент провів персональні ротації в Раді національної безпеки і оборони, вивівши О. Мороза (без вказівки посади) і ввівши командувача внутрішніх військ О. Кіхтенка і першого заступника голови СБУ В. Наливайченка.

6 квітня 2007 р. президент увів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони “Про суспільно-політичну ситуацію та невідкладні заходи щодо забезпечення конс­титуційних прав громадян України”, прийняте поперед­нього дня 12 голосами: президента В. Ющенка, глави його секретаріату В. Балоги, секретаря РНБО В. Гайдука, міністра оборони А. Гриценка, начальника Генерального штабу С. Кириченка, командувача внутрішніх військ О. Кіхтенка, начальника Служби зовнішньої розвідки М. Маломужа, в. о. голови СБУ В. Наливайченка, голови Верховного Суду В. Онопенка, директора Національного інституту стратегічних досліджень Ю. Рубана, голови Національного банку В. Стельмаха, міністра закордонних справ А. Яценюка. Проти голосували міністри фінансів М. Азаров і внутрішніх справ В. Цушко. Утримався генеральний прокурор О. Медведько, а присутній прем’єр В. Янукович, якого зобов’язали виділити ЦВК 340 млн. грн., “під час голосування був відсутній”. На відміну від указу президента тематичні постанови Верховної Ради і Кабміну визнаються такими, що не тягнуть за собою правових наслідків.

І знову прокинувся копіювальний інтелект. Судову естафету Мукачевого (Закарпаття) перебрали Феодосія (Крим) і Артемівськ (Луганщина). Але 7 і 10 квітня 2007 р.  голови цих міських судів скасували прийняті напередодні рішення, що призупиняли виконання указу президента про вибори.

“І дурнем не трудно прикинутись”, -

зізнався письменний парубок Микола, далекий родич Наталки і Горпини Терпило, проспівавши “Гомін по діброві” - народну думу про геополітичний вибір України (поляками, татарами, турками і росіянами).

Далі - читайте в паперовому варіанті:)