коли не знаєш, як діяти...
Сьогодні зі мною сталася ситуація, коли я просто не знала, як повестися...
Я виходила з церкви (з Домінікан) і рухалась собі в сторону Данила. Звісно ж поспішала, бо якось в мене так складається в житті, що просто йти майже ніколи не виходить, а треба вічно бігти...
І тут я зауважила кавярню з одним-однісіньким маленьким столиком надворі.
За тим столиком сидів старенький дідусь... Він попивав каву з молоком. Навіть не попивав, а посьорбував ложечкою і нахилився майже всією головою до того горнятка... Так ніби хотів наповнитися тою кавою пошвидше... але в той же час маленькими порціями...
Він був одягнений в бежевий плащ і збоку стояла паличка (ну така, як старі люди носять).
Я пробігала мимо... І мене чомусь дивно зачарувало то його жадібне посьорбування кави на самоті і мені захотілося якось його підтримати...
Я мала в сумці шоколадні цукерки і вирішила ними пригостити дідуся. Я підійшла за його столик і поклала цукерки на столі, зі словами "Доброго дня! Здається вам до кави бракує цукерки... Можна вас пригостити?". Він підняв голову від горнятка з кавою і я побачила, що він незрячий...
Він сказав: "Ні, дякую... Я маю цукерки, не потрібно..."
Я не могла більше нічого відповісти... Розуміла, що він не може отак просто мені довіряти і їсти те, що йому дала якась невідома людина на вулиці... Мені стало враз так сумно...
А він додав: "Це я би мав вас пригостити цукеркою, а не ви." І легко посміхнувся...
Можливо, якби я не мала бігти (ну чому я вічно маю кудись бігти), то я би і собі замовила кави і посіділа з цим дідусем...
А так, то я побажала йому гарного дня, а він мене поблагословив... так, справді поблагословив, сказавши: Нехай Бог тебе береже!
Сьогодні мене і справді беріг Бог...
І зараз мені хочеться знову зустріти мого нового незрячого кавового друга...
Я виходила з церкви (з Домінікан) і рухалась собі в сторону Данила. Звісно ж поспішала, бо якось в мене так складається в житті, що просто йти майже ніколи не виходить, а треба вічно бігти...
І тут я зауважила кавярню з одним-однісіньким маленьким столиком надворі.
За тим столиком сидів старенький дідусь... Він попивав каву з молоком. Навіть не попивав, а посьорбував ложечкою і нахилився майже всією головою до того горнятка... Так ніби хотів наповнитися тою кавою пошвидше... але в той же час маленькими порціями...
Він був одягнений в бежевий плащ і збоку стояла паличка (ну така, як старі люди носять).
Я пробігала мимо... І мене чомусь дивно зачарувало то його жадібне посьорбування кави на самоті і мені захотілося якось його підтримати...
Я мала в сумці шоколадні цукерки і вирішила ними пригостити дідуся. Я підійшла за його столик і поклала цукерки на столі, зі словами "Доброго дня! Здається вам до кави бракує цукерки... Можна вас пригостити?". Він підняв голову від горнятка з кавою і я побачила, що він незрячий...
Він сказав: "Ні, дякую... Я маю цукерки, не потрібно..."
Я не могла більше нічого відповісти... Розуміла, що він не може отак просто мені довіряти і їсти те, що йому дала якась невідома людина на вулиці... Мені стало враз так сумно...
А він додав: "Це я би мав вас пригостити цукеркою, а не ви." І легко посміхнувся...
Можливо, якби я не мала бігти (ну чому я вічно маю кудись бігти), то я би і собі замовила кави і посіділа з цим дідусем...
А так, то я побажала йому гарного дня, а він мене поблагословив... так, справді поблагословив, сказавши: Нехай Бог тебе береже!
Сьогодні мене і справді беріг Бог...
І зараз мені хочеться знову зустріти мого нового незрячого кавового друга...