аквам-арин.
холодне повітря крізь легені мов пісок. вологі плечі, руки. золоті пасма волосся. я відчуваю їх плетиво на спині, уздовж хребта. мов змії, ті прядки, звиваються, танцюють з вітром химерні коломийки. головне не зупинятись.
- Анно-о-о...
навіть за сотні подихів я чую твої кроки. певні. стрімкі.
"тільки не зупинятися" - видихаю слова у темряву. ненажерлива імла ковтає їх, удух зриваючи мені з вуст.
ти повільно підходиш.
- Анно-о-о...
ти приніс полин. це гарно. я ненавиджу полин. тільки не в цьому житті. і не в цьому справа. але його приніс ти. можливо так краще.
не бачу твоїх очей. не потребую того. ховаю обличчя собі у долоні. шкіра пахне осінню. теплий дотик твоєї руки. тремтіння народжується в мені поступово і ллється з нутра у горло талим-снігом-плавленою-сталлю. ні. ні. тікай. забудься. забудь. залиши полин і йди. біжи. геть. будь ласка.
навколо пітьма і тиша. скільки я тут? годину. місяць. рік.
чорні стрічки гілок тягнуться до неба мені крізь шкіру.
підіймаю голову. твій чорно-вугільний погляд кришить простір поміж. щось в середині зривається. захлинаюся тишею.
- ну, здрастуй.- кажеш металево. і кидаєш полин мені в обличчя.