Fresh Proza
Останній анекдот
Дурний жарт. Я не знаю, про що зараз думає Юля, вона теж мабуть не знає, що діється в моїй голові, але можна припустити, що нашу свідомість заполонив холодний німий тваринний страх. Бунгало, що ще недавно було наповнене сміхом і тютюновим димом, тепер пахне смертю. Йобаною безглуздою смертю. Цікаво, який анекдот вони почули востаннє?
Моя ліва рука у Юлиній руці, правою відчиняю двері. У кімнаті на диво тихо і темно, лише жаровня калорифера випльовує слабке червоняве світло і тихо, ледь чутно, шипить. Я присвічую запальничкою і помічаю всіх своїх колег на тих самих місцях, де я їх лишив, коли йшов надвір за Юлею. Вони лежать на ліжках, сидять на підлозі з нерухомо усміхненими обличчями і відкритими скляними очима. Мимоволі розумію, що зараз повинно пролунати гучне загальне: «СЮР-ПРА-А-АЙС!!!» і веселий п’яний сміх одногрупників. Але у кімнаті панує моторошна тиша. Моторошна мертва тиша. Скляні очі одногрупників відсвічують червоне світло обігрівача. За якісь секунди у голові пролітають мільйони різних думок і мозок все ще сприймає це, як дурний жарт. Дурний жарт.
Виходжу з будиночку, з цього бунгало, з цього дерев’яного курятника і в морозяній темряві пробую вгледіти Юлю. Ідеальна темрява. «Ну ти й тугодум», - чую десь позаду себе і відчуваю як її крижана рука вміло занурюється мені під сорочку: «я тебе тут вже хвилин п’ятнадцять мабуть на морозі чекаю». «Та ні», - кажу: «пройшло не більше п’яти хвилин… і взагалі я не знав, що Ти мене чекатимеш. Ти ж відлив… носик ходили припудр...». Я не встиг договорити - відтепер мої губи мені не належали.
Наше холодне бунгало наповнене сміхом і тютюновим димом. Біля дверей, між шафою і стіною, одна на одну поскладені пусті торби, рюкзаки і целофанові кульки. У центрі кімнати стоїть два зсунутих докупи столи, застелених зверху старими номерами «Каменяра», що ми їх тут знайшли, цілий склад макулатури у підсобному приміщені. На газеті димлять дві попільнички, навколо яких царить нелінійний порядок брудного одноразового посуду. На дерев’яній підлозі під столами стоїть кілька недопитих літрових пляшок пива, пляшка вина і розібрана табуретка. У кімнаті чотири ліжка. На моєму ліжку минулої ночі спав я з Юлею. На інших трьох постійно змінюючи порядок і комбінації розміщалося ще одинадцятеро чоловік - Віра, Інна, Яна і жеребці. Та ні, ніякого сексу, просто холодно, померзли всі в зюзю. Теплий одяг, калорифер і алкоголь - так-сяк не дають нашим дупам вкритись інеєм. Треба було б зробити глінтвейну, він був би зараз доречним. Тимко травить анекдоти. Один за одним, невпинно. Наше холодне бунгало наповнене сміхом і тютюновим димом. «…На первом курсе учится трудно первые несколько лет, потом будет легче...». Юлі вже п’ять хвилин немає - пішла на вулицю носик припудрити і з кінцями. Тривожно: ніч, гори як - ніяк. Йду-но я гляну що там. «…Совесть выполнила недопустимую операцию и будет закрыта…», - чую від Тимка і зачиняю двері ззовні.
Ми одні у будиночку: я і Юля. Всі решта вже давно попрокидались і розповзлись по полонині: Юрко палить багаття, Інна-Віра-Яна сидять на колоді й милуються вогнем, Ваня з божевільними поглядом, сповненим нездорового ентузіазму, бігає з сокирою і валить дерева, складається враження, що цього хлопа у дитинстві чимось дуже образив Буратіно. Ігор, Рома і Андрій пропускають по сто на ганку. Котлета ще звечора не повернувся в будиночок, мабуть забухав десь з ведмедями і лишався на ніч у барлозі. Юля ще досипає, та зараз я її розбуджу, так приємно-приємно, так, як її ще ніхто ніколи будив…
Скрип, шум, тріск гілок і глухий звук удару поваленої смереки об дах нашого бунгало. Я розплющую очі. «Блядь, Іван!», - перше, що спадає на думку. Я так смачно спав.
Я знаю, що це сон. Це мені лише сниться. Сашко вже давно помер. Сашка давно з нами немає. Він так і лишився третьокласником. Рак мозку, чи щось тупу того. Сотні раз він приходив до мене уві сні і розповідав один і той же анекдот. Сотні раз я прокидався і забував цей сон. Востаннє, коли я бачився з Сашком, він був як завше веселий і життєрадісний, він жартував, я сміявся, я був щасливим, що на світі є такі друзі, як він. І от: ця остання зустріч мені сниться знову і знову, знову і знову. Я нікому не розповідав про це. Ніхто не знає, того останнього Сашкового анекдоту. Ні від кого я після того не чув того анекдоту. І сам я ні разу не розповідав його нікому, чомусь мені здалось, ще тоді, десять років тому, коли Сашка не стало, що цей анекдот якийсь дивний, якийсь не такий, злий анекдот, який може принести лихо. Це навіть і не анекдот зовсім, це якесь блядське заклинання хитро замасковане під безглуздий недотепний дитячий анекдот.