(no subject)
Аничка
П'ятничний осінній ранок. За вікном падає дрібний дощ, від чого листя, що ще вчора хрумтіло і шуміло під ногами, перетворилось в мокру монотонну масу. Та це зовсім нічого не означає для Анички - ще з вівторка вона лежить у ліжечку і професійно симулює ГРЗ. Навіть харклі в баночці з-під майонезу, що стоїть біля ліжка, получаються зеленими і густими, такими як треба при бронхіті.
Мама будить Аничку й суне їй руку під сорочку, щоб перевірити чи та не спітніла. Потім вкладає їй під руку термометра і каже лежати рівно. Сама ж у той час йде заварювати для доні фруктового чаю. Сьогодні п'ятниця, кінець тижня і тому Аничка не буде чарувати над термометром, завтра вихідні, і тепер температури їй не треба, воно просто лежить і чекає свої здорові 36,6 по Цельсію. Доки мама дзвенить горнятком на кухні, маленька симулянтка лежить у своїй кімнатці й дивиться в стелю. Вона згадує свій сон, пам'ятає лише фрагменти, та за ними старається відновити цілісну картину.
.....................................
Вдома лише я і Кузя. Мама пішла на роботу, на столі лишила записку з вказівками чим би мені належало зайнятись вразі нудьги і що б мені належало їсти на обід. Я вмикаю телевізор. Електрон розігрівається і зображення поволі яскравішає і набуває кольору. Вмикаю на музичний канал, роблю звук на максимум. Кузя втікає до іншої кімнати. Йду в спальню і дістаю стопку газет, що лежать в кошику біля маминого робочого столу. Завжди любила читати якісь дорослі статті, котрі чомусь у присутності мами соромилась. Соромилась навіть на хвилинку зупини свій погляд на тій сторінці, де зустрічалось слово "зґвалтування", "педофілія" чи "гомосексуаліст". А тепер я слухаю музику і можу без остраху читати всі ці кумедні статті приправленні монохромними фотографіями. Йду на кухню, щоб зробити собі фруктового чаю. Люблю, коли постійно на відстані витягнутої руки знаходиться горнятко з рідиною, не важливо - чи то гарячий чай, чи звичайна вода з під крану, просто люблю, щоб при бажанні можна було чогось сьорбнути. На кухонному столі в тарілці догнивають яблука, які постійно там лежать з однією лиши метою - щоб були. Мама яблук не любить. Мама любить каву з шоколадом, цигарки і свою роботу, але не яблука. Я їх теж не їм. Не відчуваю потреби. Яблука це не їжа. Яблука це атрибут, це як вазочка з букетом квітів, це як картина на стіні. А ще яблука - це маленький світ, де живе маленький народішко - мухи дрозофіли. Я не їм яблука. Я п'ю чай. Беру електрозапальничку, вона диринчить і стріляє синіми іскрами. Вмикаю камфорку і ставлю чайник на вогонь. Перечитую на столі записку: "В обід їж рис, він в духовці, розігрій з куркою. Роби завдання репетитора". Чайник тихо шипить. Та я цього не чую, оскільки з вітальні лунає якийсь музон, здається AFI. Підіймаю кришку чайника. Кипить. Сиплю в горня ложку червоних сухих чайних листочків і заливаю окропом. Накриваю кришкою від каструлі - най запариться. Йду до маминого робочого столу, що у спальні, подивитись чи бува не лишилось шоколадки якоїсь зі вчора, чомусь дуже захотілось солодкого. Там на твердій картоновій папці з надписом "ДЕЛО № __" вляглася Кузя, наш домашній улюбленець, шести кілограмова кицюня, наше руде сонечко, через котре у мене всі руки покусані і подряпані. Але я її люблю. В шухляді, що висовую з-під столу лежать дві пусті обгортки від "Світоча". Бля. Фактично карамель - це розтоплений цукор. Для отримання оригінального смаку можна цукор розтопити на молоці, на вині, на каві. Мама ніколи не робила карамелі. Доки чай запарюється у мене є час приготувати карамелі. І чому це мене так приперло? Це все якось дивно... Я ніколи цим не займалась. Та все буває вперше. Думаю для першого разу буде досить зготувати у ложці, звичайній кухонній ложці. А що? Це ідея. Сковорідка чи каструля надто великі, це ж скільки цукру треба! З вітальні гучно лунає музика, що налаштовує на позитив. Дістаю із стального ящика, що стоїть справа від вхідних дверей у кухню, ложку. Черпаю нею цукор з цукорниці. Небагато цукру, приблизно чайну ложечку. З чайника капаю туди води. На лівій камфорці, де прилаштована підставка для кавоварки, запалюю газ. Ложка рівно лягає в западину ні підставці. Вмикаю маленький вогонь, щоб не підгоріло. Грає знайома мелодія. ЦЕ Ж БОН ДЖОВІ!!! Бон Джові! Бон Джові! Бон Джові! Мій красень, мій герой, Мій Бон, Мій Джові! Привіт, я Бон. Бон Джові. Я вискакую на диван і стоячи дивлюсь кліп. Губи самі собою розтуляються: "It's My Life... It's My Life!!!". Ейфорія! В повітрі запахло паленим цукром. Солодкий запах паленого цукру і божественна музика Джона Бон Джові... Бля! Карамель. Я вбігаю на кухню, де на жовтій обгорівшій ложці лежить висока грудка попелу чудернацької форми. Джон Бон Джові. Вимикаю газ. Як на зло під рукою не спостерігається жодної рукавиці, жодної ганчірки, щоб взяти цю кляту ложку. Джон Бон Джові. Забігаю в вітальню і дістаю першу ліпшу газету. Джон Бон Джові. Хапаю скрученою газетою ложку, всеодно пече руку добігаю до балкону і викидаю гарячий шматок металу вниз. Восьмий поверх. Джон Бон Джові. Ляп! Плач дитини. Крик матері. Я влучила у коляску, блядь. Біла пляма у колясці починає червоніти. З відчиненої коляски вилітає малопомітна хмаринка пару. А може це душа вилетіла?... Душа дитини. Джон Бон Джові. Крик матері, найстрашніший з криків, це не плач і не ревіння скаженого вепра. Це синтез наймоторошніших криків. Плачу дитини не чути, я стою на балконі і дивлюсь униз. Мені гаряче, щоки палають і голова пульсує, шум у вухах перекриває волання матері. І Джон Бон Джові. Чомусь я знаю, що ця жінка - це моя мама. А візку щойно померла я. Джон Бон Джові. Джон Бон Джові. Джон Бон Джові.
............................................
- Я принесла тобі фруктового чаю. Йой, доню, ти страшенно спітніла! Давай глянемо на твій термометр.
- Мама, я вбила дитину. Мамо... Мамо...
- Ти мариш. У тебе 40,3 С. Я викликаю лікаря.
- Мамо... Мамо... Бон Джові…
Все. Над ліжком пролетіла ледь помітна хмаринка пари. Це випаровується піт. А може це душа вилетіла?...