2019 - Веломандрівка Словаччиною і трохи Австрією. Частина 3.
Вранці виїздимо з кемпінгу і прямуємо до Штрибського Плеса. Трек веде нас через Ліптовський Мікулаш велодоріжкою понад річкою Ваг.
Ми там зустріли жінку-велополіцейського. Я розпитав у неї про дорогу на Ш.Плесо і вона порадила їхати на Ліптовський Градок. Велодоріжкак скоро скінчилася і їхати довелося автодорогою. У Ліптовському Градку трапилася нам невеличка фортеця біля красивого озерця.
Тут ми повертаємо на дорогу 537, що проходить попід Високими Татрами через всі відомі гірськолижні курорти. Доїхали до Прібиліни і стали там на перепочинок. Я пішов до тутешнього скансену, а решта групи залишилась відпочивати біля річечки.
Скансен складавався з кам'яного палацу...
кам'яної церкви...
та близко двох десятків дерев'яних будиночків, привезених сюди з колишнього дна Ліптовської Мари. Вхід коштував 6 євро.
Відвідати палац і церкву можна було тільки з екскурсією, яка починалась щогодини. Наступної треба було чекати 45 хвилин. Я не збирався проводити тут так багато часу, тож пішов самостійно. Заглянув у кілька хаток.
Заглянув у сільську школу. Там була одна класна кімната в іншій кімнаті було житло вчителя.
Вирішив спочатку обійти всю територію, щоб визначитись з об'ємом перегляду. Виявилось, що крім власне скансену тут є ще колекція старовинного рухомого складу залізниці. Є і рейки. Наглядач сказав, що вони чекають на дозвіл використовувати старовинну техніку для катання відвідувачів.
Був там і водяний млин, до якого вів канал від греблі.
За греблею паслися вівці, які забачивши мене побігли назустріч з голосним беканням.
Тим часом спливли 45 хвилин і почалася чергова екскурсія. Я вирішив приєднатися, аби побачити палац зсередини.
Після перепочинку продовжили маршрут. Дорога, хоч і не круто, але вела весь час вгору і для мене, наприклад, була досить втомливою.
По сторонах було видно переважно високі сосни. Автомобілів було небагато, але за хвилину кілька проїздило. Почався національний парк Високі Татри.
Зупинилися на боковій дорозі, спробували пошукати лісових ягід. Нічого не знайшли.
На галявинах повно іван-чаю. Пахощі заворожують.
Наступного разу стали перепочити на обладнаному майданчику з альтанкою і ставочком.
Ігор пішов подивитися на греблю ставочка і знайшов силу-силенну ягід - малини і чорниці.
Трохи попаслися.
Доїхали до повороту на Штрибське Плесо. По плану мали заїхати до нього, а потім спуститися до Татранської Штрби, де мав бути кемпінг. Тоді довелося б завтра знову підніматися сюди на 400 метрів вгору. Сьогоднішній підйом відбив охоту до додаткового набору висоти. Вирішили їхати до Татранської Ломниці і ночувати там. Там від кемпінгу не потрібно було підніматися. До Татранської Ломниці було близко 20 км і це був майже безперервний спуск. У всякому випадку перші кілометрів 10 педалі я не крутив. Проїхали симпатичне містечко Старий Смоковець.
У кемпінгу Rijo рецепціоніст говорив російською. Ціна щось біля 7 євро з людини.
Тут теж було досить людно. Санітарний блок сучасний, охайний.
Ми сьогодні проїхали чимало - за 70 км. Трохи стомилися, тож вирішили не готувати вечерю а піти до ресторанчику. Курячий шніцель з запеченою картоплею і свіжими овочами плюс пів-літра пива обійшовся у 5 євро. Велотуристів в кемпінгу було небагато. Переважно авто і мото туристи. Я поговорив з німцями. Вони приїхали сюди походити по горах. Підійшов словак і прєднався до розмови. Сказав, що чисельні роми у Словаччині допомогли країні уникнути напливу мігрантів з Близького Сходу. Вони побоювалися, що втратять фінансову підтримку від уряду і тому не допускали сюди чужаків.
Наступного дня їдемо до міста Кежмарок. Дорога лісова, автомобільний рух тут заборонений. Висоту скидаємо.
Починає моросити дощик. Ми вдягли дощові накидки. Трохи не туди повернули, виявили це, коли вже чимало спустились. Підніматись не захотілось. Пробили новий маршрут в Osmand. Він практично не довший, але більше доведеться їхати автошляхами. Виїхали до поля для гольфу. Поруч з ним - поселення з однакових дерев'яних котеджів - схоже на висококласний готель.
Тим часом дощ пішов сильний. Ми зупинились на заліничній зупинці перечекати негоду під дахом. Крім нас там нікого не було. Дощ не вщухав, тож вирішили переобідати. Обідали сублімованими стравами від ТМ "Харчі", по кілька пакетів яких брали з собою про всяк випадок.
Доки обідали, дощик стих. Виглянуло сонечко. Покотили далі. Настрій піднесений. Настільки, що я забув про елементарне. В одному місці дорогу під кутом перетинали залізничні рейки, ще мокрі від дощу. На другій рейці переднє колесо мого велосипеда ковзнуло і я полетів на дорогу. Пару автомобілів проїхало повз. Один зупинився і пані перепитала чи в мене все ОК. Вдарився я добряче, але обійшлося без серйозних ушкоджень. Зідрав коліно та набив кілька синців і гуль у різних місцях.
Приїхали у Кежмарок. Нічим особливим він нас не вразив. Тут є дерев'яна церква - пам'ятник ЮНЕСКО. Вона на жаль була зачинена.
До замку ми не доїхали, просто забули про нього. Нам ще їхати чималий шмат дороги, причому з набором висоти 300 м, через невеликий перевал. Градієнт підйому виявився невеликим, їхати було досить легко. Автомобілів не було зовсім. Навколо було надзвичайно красиво.
В одному місці була обладнана стоянка для велосипедистів з інформаційним щитом і капличкою.
Незадовго до перевалу наша ідилія була порушена зливою. Нам довелось знову одягнути дощовики та ще й сховатись під плівку разом з велосипедами. Дощ все не вщухав, тож ми вирішили випити коньячку за духів цих місць. Може змилуються. Допомогло. Рушили далі і скоро вже досягли перевалу.
Звідси до самого кемпінгу мали вже спускатися.
Дорога на спуску була практично без асфальту. Педалі крутити не треба було, але їхати доводилося обережно, вибираючи дорогу, по досить таки недрібному мокрому гравію. Мені дуже не хотілося впасти ще раз.
Врешті решт приїхали до кемпінгу. По 6 євро з особи.
Це був єдиний кемпінг за всю мандрівку, де було небагато людей. Власне крім наших наметів був ще лише один. Стояло ще 4-5 кемперів.
Місця було багато, але рівних майданчиків не так щоб дуже.
Але ми собі знайшли.
Вночі почався дощ і лив з невеличкими перервами до обіду. Довелося сидіти в палатках. Як тільки він закінчився швидко зібралися і в дорогу. Перехід мав бути невеликим. Спочатку відвідали місто Левоча, історичний центр якого є пам'ятником ЮНЕСКО.
Місто виглядає цікавішим, ніж Кежмарок, але теж не викликало особливих емоцій. Трек вів нас неосновними дорогами через села. Дорога весь час була то вгору то вниз. Нарешті в селі Iliasovce трек привів нас в тупік. Я пішов у двір якогось підприємства попитати дорогу. Нам дозволили пройти через двір і вказали напрямок. Там була грунтовка та ще й підйом.
Підйом був не довгим, але на спуску нас чекала інша неприємність - розмокла глина. На велосипедах, де стояли напів-сліки, ще якось можна було їхати. А на тому, де стояла агресивна резина, глина забила V-брейки, набилася під крила, і колеса перестали крутитися. Вже видно було ліси національного парку Словацький Рай. Навколо були прекрасні види, але ми не мали змоги ними насолодитися на всі сто.
Трохи відчистили глину і вирішили після села Arnutovce їхати вже не грунтовими дорогами, а по шосе. Шосе було досить загруженим, їхати було малоприємно. Добре що через 3 кілометри ми звертали з нього.
Приїхали у кемпінг Podlesok. Кемпінг величезний, але і тут тьма-тьмуща народу. Ціна 7.5 евро з особи. Душ з токенами 0.5 євро за 3 хв.
Доки поставили намети і приготували вечерю сонце опустилося низько. Вечеряли під навісом з місцем для багаття.
Як тільки сонце опустилося нижче високих сосен, що оточували кемпінг, стало дуже холодно. Через те, що я сьогодні їхав у дешевій водонепроникній куртці поверх фліски, остання просякла потом до нитки. З теплих речей у мене залишилась лише пухова безрукавка. Тому одразу по вечері сховався у намет у спальник.
Вночі випала сильна роса. З наметів не виходили доки сонечко не пригріло, бо було добряче таки холодно. Поснідали і зібралися у піший похід одним з чисельних маршрутів. Вибрали маршрут під назвою Sucha Bela. За вхід до національного парку беруть 1.5 євро. Охочих йти по маршруту було дуже багато. Йшли практично як у військовому строю - один за одним. Маршрут односторонній - можна рухатись лише в одному напрямку, назад по іншому маршруту. Вся прогулянка мала тривати 4 години. Практично відразу йти довелося по гірській річечці переступаючи з каменя на камінь, або на шматки мокрих колод. В нагоді стала би палиця, та нема де її взяти. Я поки що намагаюсь не ступати у воду і тримати ноги сухими. В деяких місцях, там де пройти складніше, виникають затори, доводиться чекати.
У мене в рюкзаку фотокамера і пухова безрукавка про всяк випадок. У зовнішньому кармані - велосипедна пляшка з водою. Правда воду купили газовану, через це вона витікає з пляшки. Спина мокра, подивився на пуховку - вона теж. Я трохи нервуюся через це, бо фліска ще не висохла, хоча є надія, бо сонце сьогодні гріє гарно. Зупинитися полюбуватися природою не виходить, бо ззаду теж йдуть люди. Їх дуже багато.
Десь з годину пройшли і вирішили вертати назад, бо попереду зібрався величезний затор. Йти проти течії ще важче. Я вже йду просто по воді. Але є ще такі місця, де треба дочекатися доки зустрічний людський потік перерветься.
Коротше, перефразовуючи Поета "...не називайте його раєм...". Щоб отримати задоволення від цього національного парку треба відвідувати його по-перше поза часом пікових відвідувань, по-друге маючи відповідне спорядження - трекінгове взуття і палицю/ці.
Завтра нам їхати до України. Для цього маємо потягом доїхати до Кошице, де пересісти на потяг до Чорна-над-Тисою. Вирішили забронювати місця для велосипедів, для цього їдемо до найближчої станції де має бути каса ( а вони є не скрізь). До містечка Vydrnik. Туди всього 3-4 км. На станції виявилось, що каса не працює. Ми поговорили з черговим - приємним парубком, який заспокоїв нас і запевнив, що сядемо на потяг з велосипедами без проблем. На зворотньому шляху змили глину з двох велосипедів біля річечки. Велосипед з агресивною резиною нам безкоштовно помили біля пункту прокату мийкою з високим тиском.
Фліска і навіть пухова безрукавка висохли. Але наступна ніч була дещо теплішою і потреби в них не було. Зранку поїхали на станцію. Крім нас потяга очікували кілька немолодих ромів. Без пригод доїхали до Кошице. Квитки купили у кондуктора в потязі за 6.5 євро з особи з велосипедом. Нам поталанило, що на наступний потяг ми мали грузитися з тієї самої платформи, на яку прибули. Був ще один потяг приблизно у той самий час, який мав їхати 1 год 12 хвилин, замість 1 год 50 хв. у звичайного потяга, але на нього була обов'язкове бронювання місць для велосипедів, і вільних місць для них вже не було.
Ми мали 30 хвилин між рейсами, то перекусили піцою у кафетерії кошицького вокзалу. Виявилось, що далі нас везе той самий потяг, що привіз і сюди. Тільки таблички на дверях поміняли. Вагон був майже порожній. Чорна-над-Тисою була кінцевою зупинкою, тому з вигрузкою проблем не було. Маршрут нам вже знайомий, доїхали до кордону швидко. Словаки пропустили без затримки, українці теж. Різниця лише в тому, що перші привіталися, а другі - ні.
В Ужгороді були о 18 годині. Мій потяг мав відправлятися завтра увечері. Ігор з Надьою мали завтра зранку стартувати автомобілем додому. Ночували в апартаменті знайденому через Букінг. Він знаходився в пригороді Ужгорода - селі Оноківці.
Апартамент чудовий. Все нове комфортне чисте. Все зроблено зі смаком. І надзвичайно привітна хазяйка.
Коли почула, як я бідкався, що робитиму завтра цілий день в Ужгороді з велосипедом, запропонувала залишатися в її домі безкоштовно аж до від'їзду. Я в Ужгороді бував дуже багато разів, але тільки як в місці для ночівлі. Ні разу не був в історичному центрі. Цього разу мав нагоду. Для чогось поїхав туди велосипедом. Відразу в місті пробив колесо. З велосипедом знайомитися з містом було дещо незручно. Я боявся лишати його навіть замкненим. Тому не побував всередині ужгородського замку, а по скансену тільки пройшовся. Почав знайомство з містом з замкової гори. Заглянув в собор.
Біля собору мама робила зауваження дівчинці, яка лізла на постамент пам'ятника Марії-Терезії. "Нєльзя туда лєзть. Ето святая" Яка ж вона свята, - кажу- звичайнісінька імператриця. Я ж бо тільки но з Відня, дещо запам'ятав.
Далі повз замок пішов до скансена. Хоча й невеликий, він мені сподобався.
Не дивлячись на вихідний день відвідувачів тут було небагато.
Тепло, тихо, спокійно, охайно.
Потім спустився на пішохідну вулицю.
На перилах біля річки невеличка бронзова лялька, схожа на Джона Леннона.
Пішохідний міст, по якому навіть велосипедам рух заборонено.
Вздовж річки - двокілометрова липова алея.
Ця частина міста справила загалом приємне враження. Решту дня провів у дворі апартаменту. За 40 хвилин до відправлення потяга був уже на вокзалі. Запакував велосипед. Нумерацію вагонів об'являють відносно західної сторони вокзалу. Як зрозуміти де яка сторона - неясно. Якщо по дорозі сюди в моєму купе було більш-менш комфортно, то цього разу - навпаки. Зі мною в купе їхало двоє чоловіків, а їх двоє друзів не мали квитків. Тому всі четверо товклись в нашому купе. Мало того, ще й приходив провідник і вмовляв звільнити полицю від велосипеда і розмістити безбілетників на ній.
Але то все дрібниці. Головне, що веломандрівка таки відбулася. Словаччина - красива країна. Мова зрозуміла. Ціни помірні. Досить розвинена туристична інфраструктура. Чудовий залізничний транспорт. Як на мене, то мені більше імпонують країни з більш гладким рельєфом, хоча зрозуміло, що краєвиди кращі в горах.
Загальний мій пробіг по велокомп'ютеру склав трохи менше 500км.
Загальні витрати - приблизно 280 євро (курс 28.5 грн/євро). З них:
1170 грн. Залізниця Київ-Ужгород-Київ. Дві полиці в купе в кожен бік.
600 грн. Ночівля в Ужгороді на зворотньому шляху.
40 грн. Квиток до ужгородського скансену.
82 євро. Кемпінги.
57 євро. Словацька залізниця.
6 євро. Квиток до словацького скансену.
75 євро. Харчування.
Ми там зустріли жінку-велополіцейського. Я розпитав у неї про дорогу на Ш.Плесо і вона порадила їхати на Ліптовський Градок. Велодоріжкак скоро скінчилася і їхати довелося автодорогою. У Ліптовському Градку трапилася нам невеличка фортеця біля красивого озерця.
Тут ми повертаємо на дорогу 537, що проходить попід Високими Татрами через всі відомі гірськолижні курорти. Доїхали до Прібиліни і стали там на перепочинок. Я пішов до тутешнього скансену, а решта групи залишилась відпочивати біля річечки.
Скансен складавався з кам'яного палацу...
кам'яної церкви...
та близко двох десятків дерев'яних будиночків, привезених сюди з колишнього дна Ліптовської Мари. Вхід коштував 6 євро.
Відвідати палац і церкву можна було тільки з екскурсією, яка починалась щогодини. Наступної треба було чекати 45 хвилин. Я не збирався проводити тут так багато часу, тож пішов самостійно. Заглянув у кілька хаток.
Заглянув у сільську школу. Там була одна класна кімната в іншій кімнаті було житло вчителя.
Вирішив спочатку обійти всю територію, щоб визначитись з об'ємом перегляду. Виявилось, що крім власне скансену тут є ще колекція старовинного рухомого складу залізниці. Є і рейки. Наглядач сказав, що вони чекають на дозвіл використовувати старовинну техніку для катання відвідувачів.
Був там і водяний млин, до якого вів канал від греблі.
За греблею паслися вівці, які забачивши мене побігли назустріч з голосним беканням.
Тим часом спливли 45 хвилин і почалася чергова екскурсія. Я вирішив приєднатися, аби побачити палац зсередини.
Після перепочинку продовжили маршрут. Дорога, хоч і не круто, але вела весь час вгору і для мене, наприклад, була досить втомливою.
По сторонах було видно переважно високі сосни. Автомобілів було небагато, але за хвилину кілька проїздило. Почався національний парк Високі Татри.
Зупинилися на боковій дорозі, спробували пошукати лісових ягід. Нічого не знайшли.
На галявинах повно іван-чаю. Пахощі заворожують.
Наступного разу стали перепочити на обладнаному майданчику з альтанкою і ставочком.
Ігор пішов подивитися на греблю ставочка і знайшов силу-силенну ягід - малини і чорниці.
Трохи попаслися.
Доїхали до повороту на Штрибське Плесо. По плану мали заїхати до нього, а потім спуститися до Татранської Штрби, де мав бути кемпінг. Тоді довелося б завтра знову підніматися сюди на 400 метрів вгору. Сьогоднішній підйом відбив охоту до додаткового набору висоти. Вирішили їхати до Татранської Ломниці і ночувати там. Там від кемпінгу не потрібно було підніматися. До Татранської Ломниці було близко 20 км і це був майже безперервний спуск. У всякому випадку перші кілометрів 10 педалі я не крутив. Проїхали симпатичне містечко Старий Смоковець.
У кемпінгу Rijo рецепціоніст говорив російською. Ціна щось біля 7 євро з людини.
Тут теж було досить людно. Санітарний блок сучасний, охайний.
Ми сьогодні проїхали чимало - за 70 км. Трохи стомилися, тож вирішили не готувати вечерю а піти до ресторанчику. Курячий шніцель з запеченою картоплею і свіжими овочами плюс пів-літра пива обійшовся у 5 євро. Велотуристів в кемпінгу було небагато. Переважно авто і мото туристи. Я поговорив з німцями. Вони приїхали сюди походити по горах. Підійшов словак і прєднався до розмови. Сказав, що чисельні роми у Словаччині допомогли країні уникнути напливу мігрантів з Близького Сходу. Вони побоювалися, що втратять фінансову підтримку від уряду і тому не допускали сюди чужаків.
Наступного дня їдемо до міста Кежмарок. Дорога лісова, автомобільний рух тут заборонений. Висоту скидаємо.
Починає моросити дощик. Ми вдягли дощові накидки. Трохи не туди повернули, виявили це, коли вже чимало спустились. Підніматись не захотілось. Пробили новий маршрут в Osmand. Він практично не довший, але більше доведеться їхати автошляхами. Виїхали до поля для гольфу. Поруч з ним - поселення з однакових дерев'яних котеджів - схоже на висококласний готель.
Тим часом дощ пішов сильний. Ми зупинились на заліничній зупинці перечекати негоду під дахом. Крім нас там нікого не було. Дощ не вщухав, тож вирішили переобідати. Обідали сублімованими стравами від ТМ "Харчі", по кілька пакетів яких брали з собою про всяк випадок.
Доки обідали, дощик стих. Виглянуло сонечко. Покотили далі. Настрій піднесений. Настільки, що я забув про елементарне. В одному місці дорогу під кутом перетинали залізничні рейки, ще мокрі від дощу. На другій рейці переднє колесо мого велосипеда ковзнуло і я полетів на дорогу. Пару автомобілів проїхало повз. Один зупинився і пані перепитала чи в мене все ОК. Вдарився я добряче, але обійшлося без серйозних ушкоджень. Зідрав коліно та набив кілька синців і гуль у різних місцях.
Приїхали у Кежмарок. Нічим особливим він нас не вразив. Тут є дерев'яна церква - пам'ятник ЮНЕСКО. Вона на жаль була зачинена.
До замку ми не доїхали, просто забули про нього. Нам ще їхати чималий шмат дороги, причому з набором висоти 300 м, через невеликий перевал. Градієнт підйому виявився невеликим, їхати було досить легко. Автомобілів не було зовсім. Навколо було надзвичайно красиво.
В одному місці була обладнана стоянка для велосипедистів з інформаційним щитом і капличкою.
Незадовго до перевалу наша ідилія була порушена зливою. Нам довелось знову одягнути дощовики та ще й сховатись під плівку разом з велосипедами. Дощ все не вщухав, тож ми вирішили випити коньячку за духів цих місць. Може змилуються. Допомогло. Рушили далі і скоро вже досягли перевалу.
Звідси до самого кемпінгу мали вже спускатися.
Дорога на спуску була практично без асфальту. Педалі крутити не треба було, але їхати доводилося обережно, вибираючи дорогу, по досить таки недрібному мокрому гравію. Мені дуже не хотілося впасти ще раз.
Врешті решт приїхали до кемпінгу. По 6 євро з особи.
Це був єдиний кемпінг за всю мандрівку, де було небагато людей. Власне крім наших наметів був ще лише один. Стояло ще 4-5 кемперів.
Місця було багато, але рівних майданчиків не так щоб дуже.
Але ми собі знайшли.
Вночі почався дощ і лив з невеличкими перервами до обіду. Довелося сидіти в палатках. Як тільки він закінчився швидко зібралися і в дорогу. Перехід мав бути невеликим. Спочатку відвідали місто Левоча, історичний центр якого є пам'ятником ЮНЕСКО.
Місто виглядає цікавішим, ніж Кежмарок, але теж не викликало особливих емоцій. Трек вів нас неосновними дорогами через села. Дорога весь час була то вгору то вниз. Нарешті в селі Iliasovce трек привів нас в тупік. Я пішов у двір якогось підприємства попитати дорогу. Нам дозволили пройти через двір і вказали напрямок. Там була грунтовка та ще й підйом.
Підйом був не довгим, але на спуску нас чекала інша неприємність - розмокла глина. На велосипедах, де стояли напів-сліки, ще якось можна було їхати. А на тому, де стояла агресивна резина, глина забила V-брейки, набилася під крила, і колеса перестали крутитися. Вже видно було ліси національного парку Словацький Рай. Навколо були прекрасні види, але ми не мали змоги ними насолодитися на всі сто.
Трохи відчистили глину і вирішили після села Arnutovce їхати вже не грунтовими дорогами, а по шосе. Шосе було досить загруженим, їхати було малоприємно. Добре що через 3 кілометри ми звертали з нього.
Приїхали у кемпінг Podlesok. Кемпінг величезний, але і тут тьма-тьмуща народу. Ціна 7.5 евро з особи. Душ з токенами 0.5 євро за 3 хв.
Доки поставили намети і приготували вечерю сонце опустилося низько. Вечеряли під навісом з місцем для багаття.
Як тільки сонце опустилося нижче високих сосен, що оточували кемпінг, стало дуже холодно. Через те, що я сьогодні їхав у дешевій водонепроникній куртці поверх фліски, остання просякла потом до нитки. З теплих речей у мене залишилась лише пухова безрукавка. Тому одразу по вечері сховався у намет у спальник.
Вночі випала сильна роса. З наметів не виходили доки сонечко не пригріло, бо було добряче таки холодно. Поснідали і зібралися у піший похід одним з чисельних маршрутів. Вибрали маршрут під назвою Sucha Bela. За вхід до національного парку беруть 1.5 євро. Охочих йти по маршруту було дуже багато. Йшли практично як у військовому строю - один за одним. Маршрут односторонній - можна рухатись лише в одному напрямку, назад по іншому маршруту. Вся прогулянка мала тривати 4 години. Практично відразу йти довелося по гірській річечці переступаючи з каменя на камінь, або на шматки мокрих колод. В нагоді стала би палиця, та нема де її взяти. Я поки що намагаюсь не ступати у воду і тримати ноги сухими. В деяких місцях, там де пройти складніше, виникають затори, доводиться чекати.
У мене в рюкзаку фотокамера і пухова безрукавка про всяк випадок. У зовнішньому кармані - велосипедна пляшка з водою. Правда воду купили газовану, через це вона витікає з пляшки. Спина мокра, подивився на пуховку - вона теж. Я трохи нервуюся через це, бо фліска ще не висохла, хоча є надія, бо сонце сьогодні гріє гарно. Зупинитися полюбуватися природою не виходить, бо ззаду теж йдуть люди. Їх дуже багато.
Десь з годину пройшли і вирішили вертати назад, бо попереду зібрався величезний затор. Йти проти течії ще важче. Я вже йду просто по воді. Але є ще такі місця, де треба дочекатися доки зустрічний людський потік перерветься.
Коротше, перефразовуючи Поета "...не називайте його раєм...". Щоб отримати задоволення від цього національного парку треба відвідувати його по-перше поза часом пікових відвідувань, по-друге маючи відповідне спорядження - трекінгове взуття і палицю/ці.
Завтра нам їхати до України. Для цього маємо потягом доїхати до Кошице, де пересісти на потяг до Чорна-над-Тисою. Вирішили забронювати місця для велосипедів, для цього їдемо до найближчої станції де має бути каса ( а вони є не скрізь). До містечка Vydrnik. Туди всього 3-4 км. На станції виявилось, що каса не працює. Ми поговорили з черговим - приємним парубком, який заспокоїв нас і запевнив, що сядемо на потяг з велосипедами без проблем. На зворотньому шляху змили глину з двох велосипедів біля річечки. Велосипед з агресивною резиною нам безкоштовно помили біля пункту прокату мийкою з високим тиском.
Фліска і навіть пухова безрукавка висохли. Але наступна ніч була дещо теплішою і потреби в них не було. Зранку поїхали на станцію. Крім нас потяга очікували кілька немолодих ромів. Без пригод доїхали до Кошице. Квитки купили у кондуктора в потязі за 6.5 євро з особи з велосипедом. Нам поталанило, що на наступний потяг ми мали грузитися з тієї самої платформи, на яку прибули. Був ще один потяг приблизно у той самий час, який мав їхати 1 год 12 хвилин, замість 1 год 50 хв. у звичайного потяга, але на нього була обов'язкове бронювання місць для велосипедів, і вільних місць для них вже не було.
Ми мали 30 хвилин між рейсами, то перекусили піцою у кафетерії кошицького вокзалу. Виявилось, що далі нас везе той самий потяг, що привіз і сюди. Тільки таблички на дверях поміняли. Вагон був майже порожній. Чорна-над-Тисою була кінцевою зупинкою, тому з вигрузкою проблем не було. Маршрут нам вже знайомий, доїхали до кордону швидко. Словаки пропустили без затримки, українці теж. Різниця лише в тому, що перші привіталися, а другі - ні.
В Ужгороді були о 18 годині. Мій потяг мав відправлятися завтра увечері. Ігор з Надьою мали завтра зранку стартувати автомобілем додому. Ночували в апартаменті знайденому через Букінг. Він знаходився в пригороді Ужгорода - селі Оноківці.
Апартамент чудовий. Все нове комфортне чисте. Все зроблено зі смаком. І надзвичайно привітна хазяйка.
Коли почула, як я бідкався, що робитиму завтра цілий день в Ужгороді з велосипедом, запропонувала залишатися в її домі безкоштовно аж до від'їзду. Я в Ужгороді бував дуже багато разів, але тільки як в місці для ночівлі. Ні разу не був в історичному центрі. Цього разу мав нагоду. Для чогось поїхав туди велосипедом. Відразу в місті пробив колесо. З велосипедом знайомитися з містом було дещо незручно. Я боявся лишати його навіть замкненим. Тому не побував всередині ужгородського замку, а по скансену тільки пройшовся. Почав знайомство з містом з замкової гори. Заглянув в собор.
Біля собору мама робила зауваження дівчинці, яка лізла на постамент пам'ятника Марії-Терезії. "Нєльзя туда лєзть. Ето святая" Яка ж вона свята, - кажу- звичайнісінька імператриця. Я ж бо тільки но з Відня, дещо запам'ятав.
Далі повз замок пішов до скансена. Хоча й невеликий, він мені сподобався.
Не дивлячись на вихідний день відвідувачів тут було небагато.
Тепло, тихо, спокійно, охайно.
Потім спустився на пішохідну вулицю.
На перилах біля річки невеличка бронзова лялька, схожа на Джона Леннона.
Пішохідний міст, по якому навіть велосипедам рух заборонено.
Вздовж річки - двокілометрова липова алея.
Ця частина міста справила загалом приємне враження. Решту дня провів у дворі апартаменту. За 40 хвилин до відправлення потяга був уже на вокзалі. Запакував велосипед. Нумерацію вагонів об'являють відносно західної сторони вокзалу. Як зрозуміти де яка сторона - неясно. Якщо по дорозі сюди в моєму купе було більш-менш комфортно, то цього разу - навпаки. Зі мною в купе їхало двоє чоловіків, а їх двоє друзів не мали квитків. Тому всі четверо товклись в нашому купе. Мало того, ще й приходив провідник і вмовляв звільнити полицю від велосипеда і розмістити безбілетників на ній.
Але то все дрібниці. Головне, що веломандрівка таки відбулася. Словаччина - красива країна. Мова зрозуміла. Ціни помірні. Досить розвинена туристична інфраструктура. Чудовий залізничний транспорт. Як на мене, то мені більше імпонують країни з більш гладким рельєфом, хоча зрозуміло, що краєвиди кращі в горах.
Загальний мій пробіг по велокомп'ютеру склав трохи менше 500км.
Загальні витрати - приблизно 280 євро (курс 28.5 грн/євро). З них:
1170 грн. Залізниця Київ-Ужгород-Київ. Дві полиці в купе в кожен бік.
600 грн. Ночівля в Ужгороді на зворотньому шляху.
40 грн. Квиток до ужгородського скансену.
82 євро. Кемпінги.
57 євро. Словацька залізниця.
6 євро. Квиток до словацького скансену.
75 євро. Харчування.